Ніколи не пізно бути щасливою

 Минув рік, як та виїхала з села і ось такі разючі зміни. Цікавій літній жінці аж свербіло, так хотілося дізнатися про всі «секрети» перевтілення. Наприкінці минулого літа Марина розлучилася зі своїм чоловіком Петром. На суді, нічого не приховуючи, повідала, про передумови розлучення. Виявилося, що глава сім’ї, з виду тихий і спокійний, вдома, подалі від людських очей, був справжнім деспотом. Чіплявся до дружини через будь-яку дрібницю, весь час сварився, обзивався.
– Їй-богу, мамо, вже немає сил терпіти, – скаржилася вродлива і працьовита жінка, ненці. – Як не стараюся, а все одно не можу догодити.
– Терпи, доню! – вмовляла мати. – Дитини шкода. Як же вона без батька? Що з неї виросте? – Марина слухала маму і покірно несла свій хрест. Але вона не була рабинею. Не давала обітницю вічно мовчати і прислуговувати чоловікові. Та й не було за що карати себе. Він того не був вартий. Мав норовливий характер. Любив побити байдики. Інколи випивав зайву чарку і давав волю емоціям. На Петрові світ клином не зійшовся, навколо багато чоловіків виважених і мудрих, майстровитих і привабливих. Моргни оком, і будь-який стоятиме на колінах, керуй ним як хочеш. Такого Марина собі не могла дозволити, але інколи в голову приходили гріховні думки. Бо, як то кажуть, мріяти не забороняється. Людина ж може собі дозволити поплавати в райдужних хмарах, забути на мить-другу сіру буденність.
Марині допекло, коли незграбний глава сім’ї, став дорікати тим, що вона досить часто купляє одяг чи взуття. Скнара.
– І для кого це все? – запитував сердито і викладав з шафи на середину кімнати, сукні та нижню білизну. – Лише марнуєш гроші. В селі можна обійтися куфайкою і гумовими чоботами.
– Мені, що вісімдесят років? – не мовчала Марина. – Глянь, як одягаються молоді жінки. Любо-дорого подивитися. Я ж не монахиня.
– Буде так, як я сказав, – стояв на своєму Петро. – Худобі чи свиням байдуже, як ти виглядаєш. Головне – живність добре нагодувати-напоїти. – То була остання крапля в чаші терпіння. Гірка образа, відверта наруга вихлюпнулася назовні і залила все те добре, що було колись дуже давно, та воно забулося, загубилося.
Після розлучення Марина поїхала до сестри, котра жила в Закарпатті. Забрала з собою і донечку Орисю. Мати ніяк не хотіла відпускати їх. Благала не робити необдуманих кроків. До того ж їй літній жінці буде нелегко дати лад городові і господарству. Та вмовляння були марними.
– Не хочу жити в одному селі з ним, – твердила Марина – знаю, що буде приходити щовечора і тупцювати під вікном, ніколи не матимемо спокою.
Далеко від дому на українсько-угорському кордоні, Марина влаштувалася на роботу в крамницю. Привітну і усміхнену продавчиню полюбили місцеві мешканці, туристи, працівники митниці. Припала до душі подолянка Іштванові, заможному селянину, виноробу. Він став частим покупцем. Бувало по хліб приходив два-три рази на день.
– А ти, що вже з’їв той буханець, котрий купив годину тому? – сміючись, питала Марина. – Ну й апетит! Аж завидки беруть.
Гарний угорець, дитя карпатських гір, в жилах котрого текла кров гордих і сміливих гайдуків, ніяковів, переминався з ноги на ногу. Казна-куди дівалися слова, які мав сказати вродливій жінці. В танці Іштвану не було рівних, а от в зізнанні в любові до Марини втрачав дар мови. Відверто кажучи, жінці той чоловік також запав в серце. Життя вимагало свого. Але вона не могла переступити через власну гордість. Тому терпляче вичікувала, що таки настане момент, коли залицяльник стане сміливішим, більш рішучим.
Минув час. І ось вони, щасливі та життєрадісні ступили на весільний рушник. З Божої ласки, за повелінням долі, Іштван з Мариною побралися. Поклялися вірно кохати одне одного. А ще чоловік дав слово любити Орисю. Вона хилилася до нього. Ініціативу в тому аби поїхати на Поділля до Марининої матері, проявив Іштван. Він так і сказав: «Негайно збираємося і їдемо до Марії Степанівни. Вона, напевно, ніяк не може нас дочекатися».
Заміжній жінці і самій хотілося потішити неньку доброю новиною. Адже, оце недавно, відчула, що під серцем заворушилося майбутнє дитинча. Воно цементувало нову сім’ю.
Один мудрий англієць говорив, що любов – це над світом піднятий маяк, котрий не гасне ані в темряві, ані в тумані. Коли стосунки взаємні, коли подружжя дихає, працює, кохає в унісон, то вони щасливі. Негаразди долають разом, радіють успіхам, добре виховують дітей. Цим і міцна сім’я. Щастя можна вимірювати чи оцінювати за багатьма критеріями, але кохання, повага та турбота – найголовніші. Кожна людина має своє, власне уявлення про нього. Так само вийшло і в Марини. Вона достеменно знає, що щасливою бути ніколи не пізно.

Михайло СОЛОВЧУК.