clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

«Доле-доленько, полиновая...»

Важко опустилась на стілець біля вікна. На плиті давно закипів чайник і свистом привертав до себе увагу.

 Спустошеним поглядом блукала по мокрій після зливи вулиці. Плакала.
– Валю! Ти вдома? - пролунав голос Віктора, що саме повернувся з роботи.
– Так, – спромоглась на відповідь.
Чоловік увійшов на кухню. Спинився. Наблизився, зазирнув у очі, а тоді зловив її тремтячу руку й запитав, що трапилось.
– З мамою погано. Інсульт...
У грудях так стисло, що не змогла більше й слова промовити. Схлипнула. Ще не загоїлась рана після батькового відходу за межу життя – півроку минуло. А тут ще й мама... Сусідка Люба зателефонувала дві години тому, сказала, що з Ганною трапилось таке лихо й відвезла «швидка» в лікарню... Валентина знесилено подивилась на чоловіка.
– Що робити, Вікторе, їдь. Матері потрібен догляд.
– А ти? А діти?..
– Хіба ж я не впораюсь? Їдь і не хвилюйся.
Вечірні сутінки вона вже зустрічала у потязі, вслухаючись у його ритмічний перестук. Цей залізний велет мав відвести її аж у інший кінець країни, на малу батьківщину, де вже кілька місяців не була...
Неньку заледве впізнала: худесенька, змарніла, темні кола під очима. Майже не їсть, не говорить. У погляді – біль і порожнеча... День за днем минав. День за днем вдихала у висохле від самотності й болю тіло любов до життя. Минув місяць, доки мама спромоглась вимовити кілька слів. Ще один – доки на запалих щоках заграв легкий відтінок рум'янцю. А тоді швидко пішла на поправку. До кінця третього місяця вже потихеньку дибала вулицею. І все раз по раз зітхала:
– Такий клопіт тобі, доню! Роботу через мене покинула. Діти там самі.
– Не самі, а з батьком. Учора телефонувала – все в них добре.
– Слава Всевишньому! Аби добре...
Коли Ганна відчула, що сила часткова повернулась і вона може сама собі дати раду, то сказала:
– Їдь. доню. Тобі біля родини треба бути, а я вже й сама тутечки впораюсь.
Валентина зателефонувала додому, та слухавки ніхто не взяв. Швиденько зібралась.
Поцілувала матусю й пішла на автобусну зупинку. Щоправда, нишком зайшла до Люби й попросила наглянути за Ганною. Лише тоді стало трохи спокійніше...
Наступного дня, зранку, потяг прибув до Харкова. З головою пірнула у схвильоване море великого гамірного міста. В ніздрі важко вдарив запах розплавленого літнім сонцем асфальту, і одразу згадала неповторний аромат маминої матіоли під вікном. Тоскно защеміло серце...
Біля дверей квартири зупинилась. Пошукала ключі. От халепа! Забула. Залишились лежати на столі. Доведеться тепер чекати під дверима.
Примостилась на дорожній сумці. Зітхнула. Так скучила за дітьми, за Віктором! Раптом із квартири долинув сміх. Мабуть, діти вдома. Підхопилась і радісно натиснула на дзвінок. Двері рвучко розчахнулись, і Валентина остовпіла: на порозі стояла напівоголена дівуля в розстебнутому халаті.
– Тобі кого, тьотю? – нахабно вишкірилась, змірявши поглядом постать жінки. Валя рішуче зробила крок уперед...
...Крики, образи, принизлива лайка чоловіка – усе, як у страшному сні. Мало пам'ятає, як похапцем збирала наляканих дітей, пакувала речі... І ось вона знову у тому ж потязі. Денис та Юля солодко посопують уві сні, а жінці до ранку не заснути...
Нарешті рідне село. Усе навколо тонуло у солодкому ароматі першого літнього плоду – червонобоких яблук та налитих золотом грушок. Над тією розкішшю дружно гуділи бджоли, а з сінокосів линув розкішний аромат духмяної отави.
– Тепер ми тут будемо жити? – спитала Юля, роздивляючись втопаючі у квітах будинки.
– Так...
– Тут дуже гарно!
– Півроку тому були в бабусі, а ти наче вперше все бачиш, – засміявся Денис. – Тут справді класно! Не те, що в нашому задушливому місті.
Валентина усміхнулась і відчула, як крига на серці трохи відтанула.
Ганна радо зустріла дорогих гостей. Обцілувала онуків і промовисто подивилась на доньку. Та махнула рукою, тож питань ніяких не було. І лише ввечері, коли діти полягати спати, мама запитала:
– Т и ж не просто в гості завітала?
– Ні. мамо. Приймете нас до себе? Бо в Харків більше не повернусь.
– Таке питаєш! Це твій дім і твоїх діток.
Майже до опівночі проговорили. Ганна зітхнула:
– Не ти перша, доню, не ти й остання. От твій батько. Царство йому небесне, ніколи «наліво» навіть не дивився. А сусід Микола бідолашній Любі все життя зраджував. Натерпілась вона з ним – не доведи. Господи! А ти не журись. У нас у селі чимало гідних чоловіків без пари. Не вікуватимеш самотою.
– Не кажіть мені про них! Натішилась. Досить...
Дні спливали за обрій. Діти вже навчались у місцевій школі. Сама ж напитала роботу в фермерському господарстві. Новий орендар колишніх колгоспних земель саме шукав досвідченого головного бухгалтера. Тож без зайвих питань, проглянувши трудову книжку, взяв її на роботу. Життя потекло у спокійному руслі.
Місцеві чоловіки задивлялись на ще молоду й вродливу Валентину. Не відлякувало їх навіть те, що має двох дітей. Але сама жінка уникала будь-яких стосунків і навіть не дивилась у бік залицяльників.
Через два роки після розлучення раптом прийшов лист. Незнайомий почерк сповіщав про те, що Віктор важко хворий, потребує догляду А так як молода дружина його покинула, то сердечні сусіди вирішили звернутись до Валі. «Він так часто згадує вас, плаче! Хоче побачити дітей... Майже не ходить, лежить. І постійно кається, що так негоже з вами повівся. Просить, аби вертались. І ми просимо: пробачте Віктора, дайте йому змогу відродити вашу довіру...» – миготів рівними рядками неочікуваний лист.
Першим поривом було вкинути той злощасний папірець у вогонь, але Ганна спинила:
– Їдь дочко. Господь його й так важко покарав. Не добивай, бо весь вік потому себе картатимеш. Не треба його кидати в біді. І не забувай, що це батько твоїх дітей.
– Вернутись і жити з ним, неначе нічого не було? – гірко посміхнулась Валентина.
– Сама вирішуй. Прислухайся до свого серця. Що воно тобі підказує?
... Третього дня потому була в Харкові. Колишня квартира дихнула на жінку застояним смородом занедбаності й бруду. Зайшла до спальні. Віктор лежав на ліжку із закритими очима. Враз кліпнув, спинив згаслий погляд на ній і прошепотів:
– Привіт...
– Давно не бачились, – відрізала Валентина – Сам встати годен? Кивнув головою і поволі підвівся.
– Збирайся. Поїдемо в село. Я тут не залишусь.
Здивовано й водночас вдячно подивився на колишню дружину, взяв милиці й почвалав до ванної кімнати. Валентина тим часом пакувала речі... Осінній вечір провів їх до залізничного вокзалу і помахав золотавою хустинкою листя...
Ганна спостерігала за тим, як дочка виходжує Віктора, і стиха зітхала:
– Ой ти ж доле-доленько полиновая! За які гріхи зустрілась моїй Валі? Не могла розминутись, чи шляху було мало?...
Немає відповіді на те питання. Одному Богу відомо, кому які випробування випадають в житті...
А Вікторові легше не ставало. Вже й зовсім перестав ходити. Лікарі безсило розводили руками. Але, як не дивно, Валентина знову ожила. І хоч причин для радості було мало, та все частіше стала усміхатись. Вона – не сама! Чоловіка пробачила. Та й як інакше, коли щомиті цілує їй руки й повторює, що кохає! А до людських пересудів їй байдуже. Хоч і кажуть, що, мовляв, гордості в неї немає, розуму бракує, що життя своє змарнує... Дурниці то все!..
... Давно вже немає Ганни. Діти повиростали й випурхнули з рідного гніздечка. Вже й онучата підростають. А Валентина, як упорається з господарством, вивозить у візку чоловіка і прогулюється селом із гордо піднятою головою. Хай усі бачать, що вона щаслива! Хоч і випила до денця свою полинову долю. До останньої краплини. А далі – лише солодкий мед радості...

Ірина ЯСІНСЬКА.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 05.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.97
26.01
27.66
27.7
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31