clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

У житті все ж хорошого більше

Вітер нещадно бавився хвірткою, яка заледве трималася на петлях з останніх сил, аби не впасти і не розсипатися на тисячі дрібних шматочків.

 Здригалися від вітру і маленькі шибки у вікнах. Хилили голе гілля додолу яблуні та вишні, які росли поблизу маленької хатини. “Напевно, колись тут був гарний сад”, — майнула думка у непроханої гості, котра зупинилася біля воріт, не наважуючись переступити поріг господи. Надія таки була певна, що її візит стане несподіванкою для людей, які тут живуть. Не знала, чи зрадіють її появі, чи проженуть, наче шкідливе кошеня. Власне, один раз з нею так і вчинили. Її рідна мати залишила її, замотаною у білий шерстяний светр, на порозі пологового відділення. Викинула, наче непотрібну річ. І більше ніколи не з’являлася у житті тієї, кому його подарувала. Інколи Надія думала, що це доволі таки безсердечно — народити на світ дитину і залишити її, беззахисну, сам на сам із суворим світом. Бо ж таким сиріткам, як вона, у житті таланить рідко. І долі у всіх подібні: дім маляти, сиротинець, школа-інтернат, а потім дадуть на руки паспорт і благословлять у вільне плавання… Чужі люди, як не крути, а всіх покинутих дітей не можуть обігріти любов’ю та батьківським теплом. Та й не скрізь люди однакові. Хтось у таких закладах працює за покликом серця, аби хоч трішки полегшити життя сиріток, а хтось приходить просто на роботу…
Надія важко зітхнула. Скільки років вона мріяла знайти свою рідну, та ні, біологічну матір, глянути їй в очі і запитати, чому вона так з нею вчинила. Два роки після того, як закінчила школу, намагалася хоча б щось з’ясувати про свою рідню. Бо ж знала про себе небагато. У пологовому відділені, на сходах якого її залишили, дівчинку назвали Надією. Прізвище дали уже в дитбудинку. П'ятирічною її вдочерили. Нові батьки дівчинку любили і намагалися дати усе, що було потрібно. Та коли Надійці виповнилося шістнадцять, батьки загинули в автокатастрофі, а вона знову опинилася у дитбудинку. Друзі прийомних батьків попіклувалися про те, щоб Надія отримала у спадок не лише квартиру, а й чималу суму грошей. Це допомогло дівчині вступити до університету на заочне відділення. Знайшла й роботу, аби не витрачати весь спадок на прожиття. А нещодавно і хорошого хлопця зустріла. Єдине, що заважало бути щасливою, бажання глянути в очі тій, котра привела її у цей світ…
І ось вона приїхала у якесь Богом забуте село, де на одній із затишних вулиць примостилася старенька хатина. Надія, оглядаючи господу, помітила, що тут все потребує руки господаря. І хвіртку поремонтувати, і вікна помити, і засохлі дерева позрізати, і на подвір’ї покосити…
- Ви кого, голубко, шукаєте? – перебив її думки чоловічий голос
- Та ось Ольгу В’ячеславівну мені б побачити та поговорити. Я до неї у справі приїхала. Здалеку.
Чоловік оглянув незнайомку з ніг до голови, похитав головою і, поправивши хвіртку, відповів:
- А вона тут більше не живе. Уже місяців два спочиває на сільському кладовищі. Нехай, нарешті, знайде спокій її бідна душа. Отож, голубко, спізнилися ви, спізнилися. Їм там, вказав на небо, - чи там, - і погляд опустив на землю, - явно не до наших мирських справ. – Зауважив філософськи і повернувся, щоб йти.
- Заждіть, а ви ким їй були?
–Я? Ніким. Сільський голова. Живу неподалік. Хоча, чого душею кривити. Кохав я Ольку ще зі школи. А вона носом крутила. Вродлива була. А ви на неї чимось схожі. Брови так супила, як і ви зараз, коли чимось була невдоволена, чи над чимось розмірковувала. Олексія вибрала. З ним до міста подалася. А через років два повернулася. Сама. Казали, що Олексій її покинув, бо вона завагітніла. Та то плітки, бо ж приїхала одна, без дитини. А потім вийшла заміж, трійко дітей народила.
-А де вони? А чоловік де? – не вгавала Надія, намагаючись зрозуміти, як жила мати.
- Олька померла, діти залишилися з її матір’ю Антоніною Пилипівною, а коли тижнів три тому у неї серцевий напад стався і її після лікарні влаштували у інтернат, дітей забрали у дитбудинок. А хто про них дбатиме? Чоловік Микола поїхав за кордон до брата. Гроші спочатку пересилав, а потім …Змій зелений Ольку попутав. Коли не пила, прекрасна мати і господиня: і наварено, і попрано. Кругом лад наведе, а як тільки прихилиться до чарки – то біда, світа білого не бачила і на дітей уваги не звертала. Останнім часом і не просихала. Згоріла від горілки. Знаєте, коли була п’яна, то часто сиділа отам, за городами, і сама з собою розмовляла. Я чув, як у когось пробачення просила. І сама ж відповідала, що такого не пробачають…
- То я Олексіївна, - пробурмотіла собі під ніс Надія, а потім зрозуміла, що співрозмовник дивиться на неї з цікавістю, продовжила розмову. – А де тепер Олексій? Та й дайте мені адресу інтернату та дитячого будинку
- Олексій у столиці. Начальник великий. Сюди рідко приїздить, хоча батьки і досі в селі живуть. Хороші люди, - трохи порозмірковувавши, додав: - Адресу то я дам, а ви їй таки хто, голубко?
- Дочка….
… Надія поклала на могилу свіжі квіти. Розглядала портрет жінки на мармуровій плиті. Можливо, зовні вона таки схожа на Ольгу, а так вони зовсім різні люди. Після кладовища Надія навідалася у будинок-інтернат, познайомилася зі своєю бабусею. А потім і в дитбудинок завітала. Вона більше не була самотньою. У неї тепер дві сестри — Іра та Катя і семирічний брат Олексій. Видно, Ольга таки щиро кохала її батька, коли його іменем назвала сина. Надія розуміла, не покинув би він її матір, життя їхнє склалося по-іншому. І можливо б, Ольга була ще жива. Та після зустрічі з рідними Надія знала, що більше не сама у цьому світі. Оформила папери і забрала рідних до себе, у місто. Важко було звикати одне до одного, та час усе розставив на свої місця. Навіть з батьком вдалося зустрітися. Щоправда, Надія тієї зустрічі не шукала. Селом швидко поширилася новина, що у небіжчиці Ольги знайшлася ще одна дочка.
Надія хотіла відразу продати стареньку хатину в маленькому селі. Та бабуся відговорила. І кожного літа Надія з родиною поспішала у село, ремонтували обійстя, господарювали на землі і засадили новий сад. За роботою застав її батько. Поважний, гарно одягнений чоловік, сперся на стару хвіртку, яку ще не встигли зремонтувати, і декілька хвилин спостерігав за тими, хто працював у садку. А коли Надія підійшла до нього, заговорив, не зволікаючи:
- Така ж гарна, як мати. Дивлюсь на тебе - і молодість згадую...
- А я нічого не згадую. Давайте без сентиментів. Я рада, що у вас все добре. Та між нами нічого спільного. Чужі люди. Зла на вас не тримаю. Та й у своє життя не пущу. Родина, яку я шукала, у мене є. Бувають помилки, яких не виправити.
Ще кілька хвилин вони дивилися одне на одного. Батько і дочка. Найрідніші люди, які такими ніколи не були і уже не будуть. А потім Олексій пішов. Пішов, як і багато років тому.
Пригадала ту зустріч і усміхнулася. Взяла за руку брата, кивнула сестрам, що час йти, і подумала, що у житті таки хорошого більше. Надія уже має найбільше своє багатство — своїх рідних, і ніколи не втратить.

Анжела ДЗИЦЮК.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 07.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
26.1
26.14
28.03
28.06
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31