clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Довга дорога до невістки

Похмуре листопадове небо сіяло мжичкою.

 Холодні крапельки боляче стьобали по обличчю. Пара гнідих коней, поволі ступала грузькою польовою дорогою. Дві вузенькі колії швидко наповнювалися водою. Вона наздоганяла колеса, чвиркала догори. На возі сиділо двоє людей – старий і згорблений їздовий. Збоку, накрившись шматками поліетиленової плівки, примостилася жінка. Позаду них, також загорнутою в водонепроникну матерію, говіла жива душа.
– Як ви там, мамо? Не холодно? – запитала молодиця і легенько потермосила мовчазну пасажирку. Та в свою чергу піднесла руку і відсунула з чола покривало. З-під грубої хустини на світ Божий глянули вицвілі очі. Повели навколо. Зачепилися за білокору березу, що вже скинула золотаве листя. Скоро зима. Як її пережити?
– Де ми? – почувся хриплуватий голос. – Здається, що вже їдемо вічність. Ліпше було мене не брати.
– Потерпіть ще трохи. Он вже видно крайні хати мого села, – заспокоїла молодша старшу.
– Охо-хо! – почулося позаду. Купа лахміття злетіла догори і з головою накрила знов сердегу. Тиша.
Ще вчора Антоніна вирішила за будь-яку ціну і при любій погоді привести свекруху до себе. На носі зима, яка за прогнозами має бути суворою. Чоловікова мати може замерзнути в хатині. Газу там немає. Що правда, на подвір’ї лежить купа полін. Але ж хто ті дрова поріже, наколе і розтопить ними в грубі? Не бігати ж невістці за десять кілометрів до Бронислави Станіславівни варити їсти, прати білизну, палити в хаті. Нехай вже ліпше живе з увдовілою невісткою і внучкою. Якось дадуть собі раду. Знайдеться в них для другої матері і одежа пристойна, і кусень хліба з молоком, і затишний куток в кімнаті. Суха ложка рот дере.
Антоніна, котра недавно відвезла на цвинтар рідну неньку, не могла залишити на погибель свекруху. Хоча дехто з односельців відмовляв від такої жертовності. Мовляв, навіщо тобі зайві гризоти? Хіба вже забула події давно минулих літ?
Ні! Вона не забула. Нічого не стерлося з пам’яті. Тоді, після весілля, свекруха, підперши руками груди, блискаючи навіженими очима і бризкаючи слиною, говорила досить таки неприємні речі. Нізащо обзиваючи Антоніну, жінка казала, що та вкрала в неї молодшого сина, зачарувала, і, як теля слухняне, повела на мотузці до свого дому.
– До мене дорогу забудь! – правила своє Броніслава Станіславівна. – Цього я не пробачу ніколи.
В ту пору свекруха була молодою і дужою. На сусідній вулиці жила її дочка. Так що допомога була під боком.
Навіть коли народилося і виросло четверо онуків, злопам’ятна бабуся не висунулася зі своєї хати. Скромні подарунки передавала сином, котрий навідував маму щонеділі. Отак і пішли діти в світи, майже не бачачи рідної бабусі. Але в цьому не їхня вина. Потім сталася трагедія. Павло, чоловік Антоніни, втопився посеред зими. Була відлига. Крихкий і тонкий лід таїв неабияку небезпеку. Щоб скоротити шлях до мами, син пішов навпростець, через ставок. За кілька десятків метрів до берега шубовснув під кригу. І згадуй, як звали.
Сумний випадок ще більше віддалив і зробив зовсім чужими жінок. Що правда, Антоніна інколи передавала свекрусі трохи харчів. Буваючи на ринку, цікавилася в тамтешніх жінок, як живе чоловікова мати. Відповідь була одна і невтішна: хворіє.
На сімейній раді, а її членами були Антоніна, дочка Ліда і внучка Таня, вирішили силоміць привезти Броніславу Станіславівну.
Аби задумане не відкладати в довгий ящик, невістка поквапилася до заможного селянина. Просила, аби той запріг коней і рушав в путь-дорогу у друге село. Новоспечений куркуль довго сопів з-під гачкуватого носа. Переминався з ноги на ногу. Він таки не горів бажанням їхати казна-куди.
Чужа біда не хвилювала.
– Я готувався везти зерно до млина, – шукав Онуфрій зачіпки, аби відмовити Антоніні. – Борошна он лишилося на дні мішка.
– Позичу відро. Ні! Дам задарма. Ще добре заплачу, – сказала Антоніна і витягла гаманець. Власник коней скинув скоса оком на стосик гривень, жадібно усміхнувся.
– Коли вже так просиш, то послухаю. Може, в жнива поможеш в полі. Свою роботу він цінив неабияк.
Коли мокрі і змерзлі, вони прибули на подвір’я Броніслави Станіславівни, то з її хати вийшло дві бабусі. Певно, подруги. Одна тримала порожнє відро, а друга – ряднину. Йшли по воду і дрова. Допомагали, як могли, немічній подрузі. Хоча самим, не завадило б сидіти біля теплої грубки і гріти старі кістки та бавитися з онуками.
Привіталися. Перекинулися словом-другим. А через півгодини прощалися і плакали.
– Та годі. Не додавайте води до дощу. Не рвіть мені душу і не крайте серце, – говорила Броніслава Станіславівна, обнімаючи ровесниць.
– Я їду не на фронт, – пробувала вона перевести усе на жарт. – Ще повернуся. Весною буду садити город. Не сумуйте. Пишіть або телефонуйте. І не вмирайте.
– Дай Боже, аби так сталося, – чулося у відповідь.
Потім дві бабусі довго махали руками третій, аж поки віз не сховався за поворотом. Рідне село покидала довгожителька. Змалечку вона босоніж здіймала куряву на вулиці. Пасла кіз і корів. Недовго дівувала. Вийшла заміж і незабаром випроводила чоловіка на війну. Не вернувся. Поліг у Польщі. Її біда постійно була не за горами, а за плечима. Думала, що так і скоротить свій вік. А тут Господь змилосердився і вже вкотре навернув до неї невістку. Як просити в неї пробачення? Нехай простить за недобрі слова і злі думки. Чи зможе? Чи захоче?
Вже вдома, коли підвода підкотила до воріт, то з хати вийшли внучка з правнучкою. Швиденько роздягли-розпеленали закоцюрблену бабусю. Поволі зняли на землю. Броніслава Станіславівна тремтячими руками трималася за полудрабок, аби не впасти. Тремтіла ніби в пропасниці. Все жіноцтво обступило гостю. Говорили навперебій. Кожна цікавилася самопочуттям. А потім поволі повели до теплої і затишної хати. На столі парували смачні страви. Світився екран кольорового телевізора. Лагідними очима, в кутку, вбраному в квітчастий рушник, дивилася з ікони Матір Божа. Вона схвалювала вчинок Антоніни.
– Ось тепленьке молочко від нашої корівки. Пийте, бабусенько, – просила правнучка. Від лагідних слів дівчини тануло серце, втікав холод з-під одежі, а сльози самі набігали на ріденькі вії і падали в горнятко. Але на те ніхто не звертав уваги.
Нарешті закінчилася довга дорога до невістки. Новий відрізок життя, що залишився, обіцяв бути менш турботливим, як донедавна. Стара свекруха лежала під ковдрою і мовчки молилася. Просила Господа, аби він добрим людям дарував благополуччя, відвертав від них хвороби.
Кажуть, якщо слова, звернені до Всевишнього, щирі, то він їх обов’язково почує. Хоча нас багато, але, попри все, небесний отець не забуває про кожного. Особливо, про таких як Антоніна. Жінка з золотим серцем. На таких і тримається світ.

Михайло СОЛОВЧУК

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31