ye-logo.v1.2

Гидкі каченята

Суспільство 2665
Фото: vk.com

Рудий Ігор та прудкий, мов ящірка Валентин, попри усі взаємні «терки», були друзями нерозлийвода.

 І дарма, що сьогодні Валентин поцілив перемазаною крейдою ганчіркою у мармизу Ігореві. «Картина» вийшла на кшталт «рудий на млині» і була такою смішною, що всі реготали до гикавки. Гірше, що на місці «злочину» їх застала класна керівниця. Слухати її повчання і обіцянки викликати до школи батьків було тоскно і нецікаво. І раптом Валентин зблід, вкрився дрібним бісером поту, почав плакати і за всіма ознаками зібрався вмирати. Вчителька злякалася не на жарт, відразу припинила читати мораль і відпустила його додому в супроводі Ігоря. На вулиці друзі міцно потиснули один одному руки і тільки закуріло. Такому штукареві лише б до театрального училища!
А зараз друзі стоять і розмірковують, що робити далі. Зазвичай, їхньою улюбленою забавкою було перекидати сніжки через дерев’яний перехід між двома, ще дореволюційними, гімназійними корпусами за принципом «на кого Бог нанесе». «Нанесло» якось точнісінько по вітровому склу крутої «тачки», на якій директор ринку Мамед Ісмаїлович саме привіз до школи свого синочка-сонька Рафіка. Той відразу «підлизався», вказавши татусеві на Валентина. Той, зітхнувши, став перед чорновусим і носатим Мамедом Ісмаїловичем, дрижав і чекав, коли той витягне з багажника автомат Калашнікова і розріже його навпіл довгою чергою. Адже у кіно саме таке показують. Або, принаймні, почує: «Ну, ти, пацан, попав на «бабки»!». Але до Валентина, який вже майже втрачав свідомість, долинуло: «Класно стріляєш, джигіте, приходь до мене – візьму охоронцем!». Рафіка ж, блиснувши у щирій посмішці золотим зубом, батько злегка лупнув по зашийку: «А ти «шісткою» не будь – не по понятіях!»
Йти додому «лікуватися» зовсім перехотілося. Адже сьогодні у них аж два уроки праці. Старенька майстерня трохи віддалік від школи, і, крім них, тут нікого нема. Свобода! Ще не пролунав дзвоник, і весь клас, мов табун навіжених, гасає невеликим подвір’ям. Валентина відразу помітив не менший розбійник Сашко і почав позирати на його спортивні штани на резинці. Але той показав йому велику дулю і розстебнув пальто: штанці натягнуті мало не під пахви і закріплені армійським ременем-бляхою. Він вже не піддасться на те паскудство. Минулого разу Сашко підскочив ззаду й щосили смикнув штани донизу. Вони злетіли разом з трусами, і дівчата могли бачити не лише тугі сіднички Валентина. Битися із визнаним авторитетом класу він не став, але наступного дня підготувався належним чином. Та Сашко вже забув про нього і гайнув подвір’ям за дівчатами.
…Уроки праці скінчилися. Дві години хлопчаки вперто терли напилками затиснуті у лещатах залізні пластинки, потім свердлили їх, згинали. Дівчата у цей час під наглядом старанної і пунктуальної Лариси Василівни шили у сусідньому класі барвисті платтячка для своїх Барбі. Та хіба це чоловіча робота! У них тут брязкіт, скрегіт, гуркіт та ще дехто навмисно гатить молотком по металевому столу. Такі уроки, зазвичай, ставлять останніми, але сьогодні кілька вчителів захворіли. На пальцях, долонях невміх не лише мозолі, а й чималі пухирці, але сувору вчительку математики Аллу Степанівну це не обходить. У неї коротка розмова: вчив чи не вчив. Нарешті, дзвоник. Сашко з Ігорем починають перевіряти: чиясь голова міцніша, чи все ж таки підручник з алгебри. Валентин напосідається на Ігореву сусідку по парті рум’яну товстушку Наталку і нещадно скубе її за густі чорні хвилясті коси. Та за нею не заіржавіє! За мить він уже сам лежить на підлозі й отримує добрі стусани. Та лихо із нею – тією Наталкою, бо ребра все ж таки болять! Валентин переключає увагу на Людку, яка уп’яла на них очі і дрібненько хихоче: «Ну, чого ти, коза, трусишся?!» Після цього Людчин сміх перетворюється на невелику істерику. Скориставшись миттєвою слабкістю юної леді, Валентин стягує із неї чобітки, ставить на учительський стіл і ліпить «цінник»: «Розпродаж. 30 гривень. Недорого!». За цим заняттям його захоплює вчителька української мови Варвара Пилипівна, яку за суто мамину лагідність люблять навіть розбишаки. Поза очі вони кличуть її Варкою, але великих паскудств не чинять. Вона трохи капосно дивиться з-під товстих окулярів на Валентина і питає: «Ну, як бізнес? Багато продав? Яка виручка?». А потім із удаваною, хитруватою співчутливістю звертається до Людмили: «Ти не змерзла, дитятко? Ану, халамиднику, взуй дівчину!». Тепер Валентинова черга червоніти. Сопе, губить з носа краплинки поту і приречено скубе непокірну блискавку на чобітку. А оте руде чувирло так гордо і пихато на нього зверху дивиться, що убив би на місці. Та наважується їй лише кулака з-під парти показати.
Дівчата у класі, попри усю їхню удавану статечність, такі самі гидкі каченята: цибаті, тонконогі. Ну, хіба що менш прищаві за хлопців. Але обидві статі гарно відчувають, що у їхньому житті наближається дещо відмінне від дитячих ігор. З Надійкою Валентин сидить вже кілька років, та оце саме помітив, що якась вона стала не така. Усміхається незрозуміло, задираючи кирпатого носика, вдягла високі підбори, хоч і ходить на них, мов поранений боєць. Він наче і махнув презирливо рукою, але Надійчина загадковість таки не дає йому спокою, як гарно розібратися. І руки до кіс не тягнуться. Тут щось інше. Отой самий Сашко, трясця його матері, постійно їй вистукує есемески зі своєї мобілки, а вона і не дивиться на великий екран ульотного смартфона, що виграє у неї під партою всіма барвами веселки. Звісно ж, у безгучному режимі, бо інакше вчителька конфіскує. Валентин вже давно мовчки заприсягався, що за всі ці «приколи» або самого Сашка уриє, або його мобілу у вікно викине. Але, реально, його це не так вже і напружує. Бо у них з Надійкою своя, потаємна гра. Він вдає, що забув вдома потрібний підручник і схиляється до Надійчиного. Отак і сидять двоє мишенят, злегка торкаючись плечима, і майже ні слова не чують із того, що розповідає вчителька. А Варвара Пилипівна не йме гадки – Валентин і, як тихе літо? Бути такого не може! Чи не захворів?
У гидких каченят сьогодні святковий «вогник». Усе навкруги чисте, красиве і аж наче трохи крихке. Невеликі столики стоять колом, а на них соки, тістечка, цукерки різні. Вже половину всієї цієї смакоти без зайвих прибамбасів з’їли, а з динаміків гучно лунає музика. Всі статечно, але все ж таки за принципом, «хто більше випендриться», тусуються. Хлопці зі шкіри лізуть, щоб бути схожими на телесеріальних «реальних пацанів», а дівчата їм підігрують.
І раптом залунала тиха музика, якої вони раніше навіть і не чули, але чомусь вона торкнула їхні їжакуваті душі. Валентин трохи невпевнено поправив елегантну краватку-метелик, поворушив лопатками під змоклою сорочкою і ступив крок до Надійки. Ой, стрьомно – мало задню швидкість не увімкнув! А вона і сама ступила до нього, поклала тендітне, аж прозоре, рученя на плече, і повільно закружляла, повела залою. Пальцями і долонею Валентин відчував дрібні кісточки реберець і хребта на її стані і таке знайоме, тривожно-радісне тепло. Але його було тепер так багато, що воно огорнуло його потужною, м’якою хвилею аж до запаморочення. І він невміло тупцював поряд із нею, наче клишоноге ведмежа, у своєму модному сріблястому костюмі, благаючи подумки, щоб ця музика не закінчувалася…Це не просто «вогник». Це їхній перший бал. Гидкі каченята незабаром виростуть і стануть справжніми лебедями.

Сергій ГОРБЕНКО.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую