Я повинна…

 Взагалі скрізь і всі наче змовилися і говорять щось банально-одне про цю людину у своєму житті: добра, лагідна. Чомусь та мова мені завше нагадує теплі шкарпетки і якісь пундики з бабиної сільської печі… Але це все не про мою бабусю. Моя ще все молодиться, бігає у свої сімдесят у куртках молодіжних, робить молодіжну зачіску і всіляко відгороджується від звання бабусі. Моїй – не до шкарпеток і печі, бо вона влаштовує життя. Чиє? Всіх одразу: сестри, брата, своїх і чужих дітей. Сьогодні дісталася до мене, і сьогодні моя черга «повчитися щастя» у неї, досвідченої…
Короткими «автоматними» чергами – запитання про мого Сашка і особливо – про його фінансові спроможності. Більш детально – пропозиції на зразок «хай він тобі купить квартиру», «хай дасть гроші на новий костюм». Більше мінору в голосі – про «нема здоров’я», «все болить», «немає грошей». Далі – твердо, упевнено і вимогливо: «Ти повинна бути вдячною донькою… Ти повинна» (список моїх повинностей перед матір’ю чималий і увесь в грошовому еквіваленті). Я дякую матері, бо я є на світі. Я дякую за вроду – це, безперечно, її заслуга. Я й справді, як можу, «дякую» і копійкою, якої у мене теж не мільйони. Пальто вона має від мене як подарунок, і чобітки зимові носить (теж мої), в той час як я про зиму ще й не думаю – гаманець не дозволяє.
А повинна… Моя вдячність, на щастя, обернено пропорційна, хоч і не настілки густа і часта. Бо я – відірваний шматок. Так-так, відірваний, бо ріжуть рівно і гарно, а рвуть по живому. Мою душу теж рвали живцем пересуди про те, як часто у нашому домі з’являються нові чоловіки. Мою свідомість рвало риторичне «чому»: чому на обід у нас – ячмінна каша на воді, а з сусіднього двору пахне борщем; чому мама поїхала на два тижні на море і залишила мене, школярку, саму під опіку сусідів – без грошей, без продуктів; чому завуч, яка живе неподалік, так турботливо цікавилася моїм життям увесь час аж до закінчення школи і чому цього не робила мама, чому ніхто не поцікавився, за які «шиші» я навчалася в інституті і за що я одягалася після того, як заплачу за сесію.
Чому ніхто не поцікавився, куди я поділася на цілих три дні з дому, де була зайвою, бо там поселився наступний «тато»?..
З тих «чому» складається моя дорога з дому, але – не додому. Там я чужа. Мій дім – у найманій квартирі. Мій спосіб життя – у власними силами знайденій роботі. Моє можливе майбутнє – у Сашкові, який щодня поцікавиться моїм здоров’ям, чим я обідала і чи є шматок хліба на завтра. Я не скажу йому ніколи, що таке бути постійно голодною за зачиненими дверима кімнати, де мама з «дядьком» п’ють дороге спиртне. Я сама зароблю тепер на взуття, хай і за дві зарплатні, і він не дивитиметься жалісливо на мої «шкірзамінні» чоботята серед двадцятип’ятиградусного морозу – як тоді, коли я пішла з дому в нікуди…
Я роблю, роблю те, що повинна щодо матері – не проклинаю її за своє дитинство, за її спосіб життя і за очікування в очах сусідів такої ж поведінки від мене. Я намагаюся це забути, бо знаю – там у «вищій канцелярії», моє зло обернеться проти мене. Не хочу цього, бо колись буду матір’ю і, дасть Бог – зовсім не такою, як моя.
…Крізь відключену свідомість (мушу ж якось робити вигляд, що слухаю) проривається бабусине настирливе: «Ти повинна… Хай твій хахаль дасть…» І не хахаль – вони у вас, і не повинна. Так само, як і ви не повинні забувати, що мені – всього лише трошки за двадцять, що день народження мій був позавчора і я так чекала ваших дзвінків, і що я не живу на утриманні в Сашка, як ви мене навчаєте…
Я залишуся людиною, і зовсім не такою, якою намагалися зробити мене ви. Я жінка, але для одного. І коли буду матір’ю, то моя дитина ніколи не почує: «Ти повинна»… Житиму в ім’я того, щоб вона була щасливою мати мене за матір.

Леся ЛІСОВА.