clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Що посієш – те й пожнеш

Вечір накинув на село велетенську циганську хустину.

 Світлячками моргали вікна. Де-не-де чувся гавкіт собаки, його підтримував чотирилапий друг, в якомусь хліві заревіла корова – просила господиню поквапитися з доїнням. З густої, мов смола, темряви вигулькнув мікроавтобус і під’їхав до цегляної хати. Затих двигун, відчинилися дверцята, високий і дужий чоловік, в котрого сивина вже вплелася в русяве волосся, простягнув руку в салон та й потягнув щось рвучко, напружився неабияк.
– Ой! Ой! Мені боляче! – почувся немічний голос. Через мить на високу росянисту траву впала стара жінка. Вона лежала скоцюрблена і ледве дихала, місяць був єдиним свідком
– Гайда! Відштовхуйся руками! – сказав водій авто. – Бо залишу на дворі. То був зять. За комір вицвілої кофтини стежкою до літньої кухні він тягнув свою тещу. Фаїна Семенівна не могла зіп’ятися на худі, висохлі, мов два зрубані патички, ноги. Каліка. Інвалід, котру вже не вилікують сподвижники Гіппократа не допоможуть курорти, ні грязеві ванни.
Жінка зів’яла завчасно, наче квітка, скошена в спеку. Насилу відпихаючись руками від землі, вона сунулася за Іваном. Відчувала нестачу повітря, горло, наче смертника вірьовкою, стискувала тканина. «Ліпше померти отут, під стінами рідної оселі, аніж мучитися». – думала Фаїна Семенівна.
Нарешті зять доволік тещу до дверей. Заскрипів давно немащений замок, рипнули полущені двері. Чоловік, як непотріб, мов лантух з картоплею, перекинув жінку через поріг і, не сказавши ні слова, поквапився до автомобіля. Поїхав, як нічого й не було. Не відчував вини, от і все! Поставлено останню крапку в їхніх, ще донедавна добрих сімейних стосунках. Живи, як хочеш. Рятуйся або погибай.
Фаїна Семенівна молилася, сльози горошинами котилися зморщеним лицем. Спину холодила стіна.
Кілька років тому мати з дочкою Вірою побілили і пофарбували літню кухню, почепили нові занавіски, навіть замінили люстру на більш сучасну. Гадала – тут вікуватиме. Іван вертівся, мов дзиґа. То лагодив стільця, то косив бур’яни за хатою, то забивав тички для квасолі.
– От доброго маєш господаря, доню! – тішилася ненька. – Хоч тобі пощастило, аби так завжди було. Фаїна Семенівна була неодружена. Мабуть через те, що з дитинства мала ваду, шкутильгала на ногу. На кілька сантиметрів права кінцівка була коротшою лівої. Котрий відчайдуха насмілиться пов’язати свою долю з недолугою дівчиною? Працюючи на цукровому заводі, відкинувши всілякі правила табу, наперекір батьківським застереженням, вона завагітніла. Знала достеменно, що заміж ніколи не вийде. Хотіла дитину. Знайшовся охочий. Віра так і не дізналася, хто її тато. Рятувалися, як могли. Мати виростила донечку самотужки. Вивчила, справила весілля, раділа онукам, все складалося добре. Одне лихо – давала про себе знати нога. Все частіше зверталася з недугою до лікарів, тратила гроші, але все марно. Потім змирилася. Коли стало одній важко, донька забрала маму до себе в сусідній район. Іван терпляче зносив присутність немічної тещі. Але вона отримувала пристойну пенсію. Від дармових коштів ще ніхто не відмовлявся.
Як мовиться зспоконвіку, що біда сама по світу не ходить. Захворіла невиліковною недугою Віра. Куди тільки не возили сердешну, не рахувалися ні з коштами, ні з часом.
Світила медицини безпорадно розводили руками. Клятий рак висмоктував сили з Віри. Ще донедавна статна, повна сил і здоров’я, переповнена надіями на щасливе майбутнє, вона згорала, мов свічка. Часто, коли Фаїни Семенівни не було поруч, Віра просила, чоловіка аби той не ображав маму, створив всі умови для більш-менш пристойних умов існування.
– Все буде гаразд. – Запевняв і при цьому відводив очі набік. В нього були свої види на подальшу долю тещі.
Не минуло і шести місяців після похорону Віри, як Іван привіз Фаїну Семенівну на її маленьку батьківщину: де народилася, там і пригодилася. Одна-однісінька серед величезного світу, мов суха билинка в широкому полі, якби хоч була якась родина! Коли-не-коли хтось таки навідався, допоміг чим-небуть.
Нині Фаїна Семенівна, як зозуля, не роки, а дні, години рахує. Буває, що її відвідує заклопотана сусідка. Принесе кухлик молока або мисочку борщу. Посидять. Погомонять. Вдосталь наплачуться, потім жінка квапиться додому, адже роботи в селі завжди вистачає. Теща залишається на самоті зі своїми гіркими думами. В кутку шкребе голодна мишка, в павутині бринить поневолена муха, ото вся розрада приреченої і забутої, покинутої напризволяще жінки. Інколи грішні думки товчуться в голові. Хреститься, дивиться в куток на ікону Божої Матері – просить прощення. Фаїна Семенівна, як могла допомагала в Івановому господарстві. Даремно хліба не їла. Навіть коли не могла тримати в руках сапки чи віника, то все рівно, поштарка приносила пенсію, солідну купку грошей. Була непоганою доглядальницею за внуками. Як не стало Віри, то мати примічала, що зять все частіше зиркав шулікою. Старалася їсти окремо, бо він так пильно споглядав за нею під час трапези, ніби рахував кожну ложку, скільки разів хліба вкусила, що їжа ставала впоперек горла.
Фаїна Семенівна відчувала, що стає зайвою в уже чужій сім’ї, тим більше, що Іван піддужував проти неї решту членів родини.
Звідки ж така байдужість? Але ж Івана народила і напоїла цілющим молоком мати-подолянка. Вона віддала йому своє тепло і доброту. Певно, хотіла, аби син виріс людяним і віруючим. В нього дорослі діти, є вже і внуки, невже жодного разу не приходила в голову думка: «А що мене чекає в старості?» Діти ж бачили, як ставився до старенької. То, може, обійде стороною турбота, піклування і любов його дітей та внуків.

Михайло СОЛОВЧУК.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 10.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.95
26.05
27.4
27.5
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31