clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

«Господь завжди допомагає тим, хто чинить добро»

Фото: автора

П'ятдесят стареньких та хворих, котрі не можуть самі себе обходити, знайшли притулок у городоцькому Будинку милосердя

 Більшість мешканців цього будинку мають когось з рідних — сестер, братів, дітей. Але кожен намагається знайти аргументи, щоб виправдати їх, пояснити, чому на схилі літ живуть не у своєму родинному колі. Хоча душа, звісно, щемить. Тут усі свої сподівання покладають на Господа, тим паче, що Будинком милосердя опікується католицька парафія разом з благодійним фондом «Карітас». Попри те, що фінансово утримувати будинок непросто і він кілька разів опинявся на межі закриття, тут ніхто не звик скаржитися. «В усьому я бачу руку Господа, - каже директор Будинку милосердя сестра Адріана. - Я не раз переконувалася, що Господь завжди допомагає тим, хто робить добро. Особливо це відчутно саме у Будинку милосердя. Це Господь направляє сюди доброчинців, аби наші підопічні мало все необхідне. І щойно виникне якась проблема, як обов'язково знаходиться благодійник». Доброчинців справді багато. Фермери та сільськогосподарські підприємства з навколишніх сіл привозять продукти, депутати й керівники підприємств допомагають фінансово, посильні внески роблять пересічні городоччани, а працівники культури й учні школи з польською мовою навчання дарують гарний настрій своїми творчими виступами. І навіть з Польщі небайдужі передають одяг, памперси та гроші. Хоч заклад не державний, місцева влада відшуковує можливість виділити хоч якесь фінансування.
«Коли захворів, дружина залишила мене під дверима Будинку милосердя»
Надворі прохолодно, та біля Будинку милосердя прогулюється чоловік в одній кофтині. Сестра Адріана, котра якраз простує до будинку, щось каже йому на вухо, бере попід руки й веде всередину. Це — один із старожилів Будинку милосердя — Сашко, так усі його називають. Хоч чоловікові вже п’ядтесят, його розвиток зупинився на позначці сім-вісім років. Оскільки рідних у нього немає, тому й живе у спільному для немічних і хворих домі. Раніше декілька років чоловік провів у спеціалізованому інтернаті, але там над ним насміхалися. Тут його усі люблять, він відповідає тим же. Як будь-яка дитина, Сашко тішиться, коли йому дають якісь завдання, а виконавши, чекає на похвалу. Часто стає у пригоді для свого сусіда Антона, який через хворобу не встає з ліжка. Антон живе у Будинку милосердя вже більше десяти років. Але все одно, згадуючи той день, коли сюди потрапив, і події, які сталися напередодні, чоловік нишком втирає непрохану сльозу. «Я змалку займався спортом, відслужив в армії, одружився, у нас народилося двоє діточок — донька і син, - згадує чоловік. - А потім як грім серед ясного неба: розсіяний склероз. І де він взявся? Дружина одразу втратила до мене інтерес, кому інвалід потрібен? Але деякий час ми ще жили разом. Аж доки... - у чоловіка й зараз, через тринадцять років, тремтить голос. - Доки дружина не привела собі іншого. Я був в одній кімнаті, вони розважалися в іншій. Стерпіти такого приниження не зміг. Але куди було йти каліці? Дружина вирішила проблему оригінально: посадила мене у машину, привезла до Будинку милосердя, висадила разом з інвалідним візком біля дверей і поїхала собі. Я їй все те пробачив, але забути не можу».
Священик став батьком. Духовним
Кімната Наталі Гопцій зовсім не схожа на інтернатівську: ліжко вкрите пухнастою яскравою ковдрою, на стінах — картини, на одному столі блимає екраном ноутбук, на іншому тихенько працює мультиварка. Наталя, як будь-яка жінка, любить готувати, і з радістю випробовує рецепти, які знаходить в інтернеті. Спілкуючись із усміхненою і сповненою життєвих планів співрозмовнице, навіть не замислюєшся, скільки цій тендітній дівчині довелося пережити, які випробовування долі витримати. В одинадцять років завжди жвава дівчинка, без якої не обходилася жодна рухлива гра, відчула біль у коліні. Бігати й стрибати перестала, проте болі не вщухали, а навпаки — почало боліти інше коліно, потім — стегно. Батьки кинулися до лікарів. Діагноз - «ревматоїдний артрит» - лякав невідомістю та страшним майбутнім. Хвороба розвивалася так швидко, що дівчина ледве встигла закінчити сьомий клас. Програму восьмого та дев'ятого опановувала вдома. Через хворобу Наталя майже перестала дружити з однолітками, гадала, що вона, каліка, нікому не потрібна, а дружби «з жалю» не бажала. І життя дівчини перетворилося у суцільну чорну смугу, увесь вільний час (його ж у дівчинки було достатньо) вона спостерігала у вікно за однолітками, які весело бігали, стрибали. «Я так вже ніколи не зможу...», - думала, втираючи сльози. Але то ще були не усі випробовування. Невдовзі смерть забрала найріднішу людину — маму. Наталю прихистила тітка, але у неї були свої діти, проблеми, хвороби... На сімейній раді вирішили, що Наталі буде краще у інтернаті. Тоді дізналися про Будинок милосердя. Тут дівчина знайшла не тільки нових друзів, а й другого батька — духовного — отця Віктора Ткача. І хоч сьогодні отець Віктор вже не у Городку, Наталя досі спілкується з ним, довіряє йому усі свої таємниці й радиться з різних питань. Саме отець Віктор відіграв головну роль у житті дівчини, він допоміг їй стати на ноги. Адже тоді Наталя вже не те що ходити, вона навіть сидіти не могла, проводила дні у напівлежачому стані. Однак, це не завадило їй стати студенткою інституту богословських наук. Священик посприяв, аби незвичайну студентку підвозили до навчального закладу на автівці. Далі ж однокурсники та друзі штовхали візочок інститутськими коридорами, а з поверху на поверх зносили на руках. Але отець Віктор все не полишав надії поставити Наталю на ноги. І таки віднайшов спонсорів, які оплатили недешеві штучні протези. А ортопед Хмельницької міської лікарні Олексій Стефанчук взявся оперувати дівчину, на яку махнув рукою не один хірург. За п’ять років дівчина перенесла п’ять важких операцій. І нині у кімнаті вже немає інвалідного візка, Наталя ходить сама, злегка накульгуючи на одну ногу. Коридорами приміщення пересувається без милиці, надвір ще бере її для підстраховки. І мріє про той день, коли закине милицю далеко-далеко і, можливо, поїде додому, у Шепетівку, де у дівчини є власна квартира. «Бог мені посилає добрих людей, - не втомлюється повторювати Наталя. - Це завдяки їм я отримала друге народження, завдяки їм я живу».
Сусідка Наталі по кімнаті бабуся Цицилія теж довгожителька, живе у закладі чотирнадцять років. Сама місцева, жила разом з дочкою, але та часто зазирала у чарку, ця любов до оковитої і згубила жінку. Два сини мають дружин, а ті не дуже бажають обходити свекруху. Доки пані Цицилія могла дати сама собі раду, то потихеньку поралася по господарству. Коли ж сили відмовили, не захотіла нікому бути тягарем, попросилася до Будинку милосердя. Вже тут перенесла інсульт, чотири операції на очах. «Кому я така потрібна? - зітхає жінка. - Вже тут доживатиму віку».
Доки ходимо коридорами закладу, навідуючись у різні кімнати, кілька разів зустрічаємо жінку в інвалідному візку. Вона пильно стежить за журналістом, але спілкуватися не береться. Наважується підійти лише у капличці, де зібралися на молитву кілька бабусь. «Ви ж з Хмельницького? - уточнює. - Скажіть там, в обласній раді і обласній адміністрації, щоб нам теж допомогли. Так, ми все маємо, але незабаром свята, хотілося б чогось смачного скуштувати, масла наприклад, може, цукерок?» - жінка, як дитина, просить, зазираючи в очі, і ніяковіє від власної сміливості.

Наталя мріє про той час, коли зможе ходити без милиць і поїде додому, у Шепетівку.
 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 11.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.95
26.05
27.4
27.5
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31