«Після трагічних подій на Майдані я проплакав цілу ніч»

Волочиський підприємець Олександр Вінічук завжди був людиною активною. Тому й на Майдан вийшов одним із перших. «Вже під час першої своєї поїздки до столиці, коли Майдан був ще мирним, я зрозумів, що так, миром, все не закінчиться, – ділиться спогадами Олександр. – У перші дні протистояння було видно, що це – війна, що ніхто на поступки народу не йде, а з іншого боку – є люди, які готові з «голими руками» йти на «Беркут». А після того, як побили студентів, усі протести для мене втратили партійні кольори. Принаймні, якщо у перші дні їхав до столиці як член партії «Удар», то потім я вже їхав як громадянин, як українець. Крім молоді, на Майдані було багато людей старшого віку, вони навіть непритомніли, але, незважаючи на вік і стан здоров'я, приходили на протести. Це на мене справило величезне враження. Після першого віче почалася організація Майдану».

Майдан – це добре організована структура

Відтоді Олександр майже увесь час проводив у столиці, відклавши бізнес, забувши про відпочинок. Єдине, що турбувало – сім'я: вдома залишилися дві доньки та дружина. Рідні розуміли і підтримували, але й, водночас, дуже за нього переживали. «Дружина повністю розділяла мої погляди, – каже Олександр. – Але все одно просила не їхати, поберегтися, бо ж у нас діти. Коли я їхав останній раз до Києва, їй не сказав. Доки вона була на роботі, виїхав, і вже з дороги зателефонував».
«Наступного тижня після того, як вбили Нігояна, ми почали будувати першу барикаду – на вулиці Шовковичній, – згадує активіст. – Про неї чомусь дуже мало говорили у засобах масової інформації. Таким чином ми заблокували перехрестя адмінкварталу. Нас тоді дуже багато фотографували, пізніше ми зрозуміли, що то були працівники спецслужб. Згодом нас оточив «Беркут». І якби не Кличко, який вів з ними перемовини, то нас би там добряче побили. А так людей з оточення випустили, а барикаду знесли. Щоночі ми чергували, аби запобігти провокаціям. Жили спочатку не на Майдані, а у хостелах, але згодом їх почали громити, і ми перейшли на Майдан, жили у Будинку профспілок, доки не поставили намет. На Різдвяні свята я застудився – три тижні був удома, лікувався. Щоправда, відлежуватися не довелося. Був на Майдані тут, у Волочиську, відправляв до столиці людей, продукти».
«Чим унікальний Майдан? На мою думку, тим, що там була хороша самоорганізація. А ще – атмосферою повного взаєморозуміння. На Майдані було легко і просто. Люди, яких ти раніше бачив на екрані телевізора, виявляються такими близькими, простими і цікавими у спілкуванні. Це Кличко, Руслана, Катеринчук. Тягнибок, Яценюк. А якою була підтримка людей! Ми мали і продукти, і одяг, і шини. Й навіть багаті кияни на дорогих джипах підвозили нам усе необхідне. Особливо шини. Якщо дивитися ті події по телевізору, то було страшно бачити, що на Майдані все горить. Насправді, коли горіли шини, тоді було безпечно, бо «Беркут» крізь вогонь не йшов.
Й особливо вразила робота медиків. Молоді хлопці і дівчата – худенькі і тендітні – діяли злагоджено, швидко, професійно».

«А коли все закінчилося, я цілу ніч проплакав, – зізнається чоловік. – Бо дуже боляче пережив смерть побратимів. Ви не уявляєте, як це важко і страшно, коли всі йдуть вперед, а повз тебе проносять мертвих хлопців. Ми наступали у бік Європейської площі, там було менше смертей. А серед тих, хто пішов Інститутською, багато загинуло. Але тоді, у пік подій, не було часу ні плакати, ні себе жаліти. А от після, коли осмислюєш увесь жах, то сльози просто рікою течуть».

«Я не романтик, у швидкі зміни не вірю»

«Зараз можна почути нарікання, що, мовляв, не за те стояли на Майдані, життя гірше, на Сході війна,— роздумує Олександр Вінічук. – Не знаю, як інші, а головним завданням Майдану я вбачав усунення Януковича та команди від влади. Адже вже було чітко зрозуміло, що країна з таким керівництвом майбутнього не має. Та я не романтик, не чекав, що одразу після Майдану мало би початися райське життя. Я знаю історію і розумію, що після кожної революції є постреволюційний період, який завжди доволі хворобливий. Й, до речі, війна – теж закономірний факт. А зміни – це результат праці свідомої частини населення. Потрібно привести і до законодавчої влади, і у владні кабінети на місцях порядних людей, і цей процес тривалий. Перший крок до стабілізації – вибори президента. І я задоволений, що ми обрали розумного і досить достойного президента. Але українці чомусь мають таку рису, на мій погляд не дуже хорошу, що одразу того президента почали критикувати. Якщо ми його вибрали, то маємо його сприйняти, допомагати кожен на своєму місці. А от склад парламенту, на мою думку, неоднозначний. Але його обрав народ. Та й на Майдан мало людей виходило. Для такої країни, як Україна, на Майдані мали стояти не менше мільйона людей. І тоді б не було ніякої війни, просто був би параліч влади, але мирний. А так у неділю люди приходили, а у будні розходилися. Хоч кажуть, що країна змінилася, але, на жаль, країна не дуже змінилася, все-таки у нас мало свідомих людей. А прогрес країни залежить якраз від кількості свідомих людей з традиціями свободи у свідомості. Чим їх більше, тим вільнішою є країна».

Від редакції: У рубриці "Євромайдан. Рік по тому" ми збираємо історію Євромайдану, Революції Гідності та спогади про Небесну сотню. Пишемо про те, як склалося життя поранених на Майдані. Аналізуємо ситуацію в країні та області, зміни загалом та у кожному з нас... І все - це словами рідних, друзів, близьких Небесної сотні, учасників Майдану, вас, читачів. Читайте, пишіть, додавайте, згадуйте та аналізуйте разом із нами. Адже історію пишемо ми.