ye-logo.v1.2

Загублена намистинка

Суспільство 2453
Фото: www.oneoflady.com

Мені довелося влаштуватися вихователем у табір «Гвоздика», неподалік від Кирилівки, що на Азовському морі.

 За двадцять п'ять років учителювання я зустрічав різних дітей: злих і добрих, веселих і сумних, гучних і тихих, нерідко навіть загадкових. А зараз мова піде про Настюшу. Назвати худеньку, тендітну, третьокласницю без двох передніх, молочних, зубів, але з довгим, русявим волоссям Настею, чомусь, язик не повертався. Тільки: «Настюша» і ніяк інакше, – вирішив я відразу для себе і всю зміну звертався до дівчинки саме так. Щира, але, разом з тим, невпевнена, розгублена усмішка і бешкетнецтво у погляді, здавалися завжди ні до місця сумними. Але у перший же вечір, коли діти вже вкладалися у ліжка, переживши перший день, до мене хтось постукав. Біля дверей стояла десятирічна Аня, сусідка Насті по кімнаті. Вона дуже серйозно запитала: – Ви можете зайти до нас?
Можу, – відповів я, – а що трапилося?
– Настя там якась, ну, я не знаю як пояснити, не така вона як треба, – трохи злякано заявила Аня.
Коли я увійшов в дитячу кімнату, Настюша не плакала, а сиділа посередині ліжка, в позі йога, замотана в простирадло. Відразу глянувши на мене, не чекаючи запитання, вимовила спокійно, дуже повільно і задумливо:
– Я бачила зараз свою маму. Вона померла рік тому від раку крові.
– Бачила? – запитав я. – Так, – ще тихіше відповіла дівчинка.
На кілька секунд я розгубився, але потім, абсолютно не кривлячи душею, теж неголосно сказав:
– Це ж добре, Настюша! Адже мама завжди пам'ятає про тебе, навіть на небесах. Вона була, є і буде, тому що душа людська безсмертна. Розумієш? Дівчинка ствердно кивнула головою.
– Ти В Церкву ходиш?
– Рідко. Тільки з бабусею, – ледве чутно промовила вона.
- І слава Богу, що буваєш в храмі. Я погладив долонею дитину по голові і вийшов з кімнати. Звичайно, ніякі педагоги не замінять дитині матері, але, усвідомлюючи це, не спробувати хоч трохи зігріти поранену душу маленькому створінню, я не міг. Довелося і вчити її плавати в морі, і, при нагоді, зашивати футболки і кімнатні капці, і смішити, особливо вечорами або ранніми світанками, коли дівчинка сумувала по-особливому, випадаючи з виру денної суєти. Зрозуміло, що прив'язалося би дівча і до будь-якого іншого дорослого, який би почув її, а не лише слухав. Через прихильність таку вона рідко випускала мою руку, завжди міцно тримаючись за неї своєю маленькою долонькою, як за соломинку що дарує, може й примарну, але надію. На четвертий день перебування дітей у «Гвоздиці», що затишно потопала в тіні несподівано зелених для вигорілого, вицвілого літа високих чагарників і струнко-величавих тополь, проходив грандіозний, в масштабах дитячої оздоровниці, танцювальний конкурс. Аж дев'ятнадцять загонів намагалися представити глядачам своє бачення танцю. Всі стилі на імпровізованому естрадному майданчику перемішувалися, і така музично-видовищна безсистемність породжувала відчуття карнавалу. Настюша, що сиділа поруч зі мною, занурилася в святкову атмосферу і уважно спостерігала за подіями. Раптово дівчинка рішуче стиснула мою руку і, не відриваючи погляду від сцени, тихо промовила: «А у моєї мами є такі модні, кольорові штанці, як у тієї довговолосої дівчинки, що тільки-но виступала. Мама ж маленького зросту! А купили ми їх на базарі, на Барабашовці, в Харкові, коли їздили туди минулого літа за шкільною формою для мене…»
Поховавши багато років тому свою маму, а позаминулим літом кращого друга, за роки викладацької роботи зустрічаючись з бідою не раз, не думав, що у свої сорок сім всередині мене ще може щось обірватися від розмови з дитиною. А ось обірвалося. Не знав я, як відповісти маленькій, тож просто погладив її по руці, розуміючи віру Настюші в те, що мама не залишила її на Землі, полинувши на небеса, що вона чекає її вдома. Звичайно, так немогло тривати довго. Згодом дівчинка почала дивитися на сцену як ні в чому не бувало. Чи не було то ілюзією? Повернулася в сьогоднішній день чи поки ще там, по літній, позаминулорічній Барабашовці ходить з мамою між рядів торговців? Не міг я собі відповісти, дивлячись на Настюшу. Увечері того ж дня я подарував їй молитовник, маленьку, синеньку книжечку, куплену за кілька місяців до того в Києво-Печерській Лаврі. В ньому були різні молитви серед них і за упокій. Дівчинка з вдячністю прийняла подарунок. А потім кожен день я бачив, як вечорами Настюша уважно читала молитовник. При цьому здавалося, що вона випромінювала м'яке світло – як мерехтлива, загублена бусинка.

Юрій ТОКАР.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую