Активіст Василь Гандзюк: «Досі перед очима дівчата, які наливають чай під кулями та старенька бабуся, яка несе на плечах шину»

Активіста з Дунаївець Василя Гандзюка називають «народним месником». І не лише тому, що з перших днів днював та ночував на Майдані, а й за його громадянську позицію, за чесність та непереборну жагу до справедливості.
Голова громадської організації «Контроль громади» завжди відкрито висловлює свої думки, не зважаючи на погрози й навіть побиття, продовжує викривати порушення та намагається донести їх до людей. Саме Василь Петрович сприяв створенню Майдану в Дунаївцях, вів та веде активну боротьбу із корупцією, зрадництвом та заангажованістю у владних структурах.
«Вперше я вийшов на Майдан, коли брали штурмом Київраду, - розповідає Василь Гандзюк. - Сотні таких самих батьків, як і я, не змогли залишатися осторонь після того, коли так жорстоко побили наших дітей. Потім був майже у всіх гарячих точках. Додому приїжджав лише для того, аби трохи перепочити і лише тоді, коли у таборі було все більш-менш спокійно, тривало так зване «перемир’я».
А в цей час у нас у Дунаївцях паралельно відправлялися на Київ автобуси із освітянами, працівниками культури, районних адміністрацій тощо, для участі в антимайдані. Ми підходили, закликали: «Люди, схаменіться! Куди ж ви їдете? Там же наші побратими! З якими очима ви стоятимете по інший бік барикад?» Звісно, на нас ніхто не звертав уваги. І далі собі вантажили в автобуси ящиками горілку та мішками ковбасу... Нині ж стає дуже прикро, коли на святкуванні Дня Гідності ті ж самі люди, які підтримували колишню владу, виступають із якимись нещирими словами. Нам же, активним учасникам Майдану, ніхто навіть не дав можливості висловитися! Невже й про Небесну Сотню забудуть, як колись забули про афганців?».

«Хіба можна забути, як куля прошиває навиліт каску твого товариша?»

Пам'ятає Василь Петрович все: як лікарі-добровольці без сну та відпочинку робили операції просто неба, як молоденькі дівчатка-студентки під кулями розносили на тацях бутерброди та чай, як на передовій священики стояли живим щитом між майданівцями та «Беркутом» і молитвами намагалися спинити кровопролиття...
«Зі своїх спостережень та спостережень моїх побратимів знаю, що снайпери стріляли в обидва боки — і в нас, і в беркутівців. Провокуючи таким чином два протидіючі табори на агресію. Ніколи не забуду очі молодих юнаків-міліціонерів, які стояли зі щитами, бо їм наказали там стояти. Це були ще зовсім діти.
Хіба можна забути те, як на твоїх очах снайперська куля прошиває навиліт каску твого товариша? І таких страшних картинок у голові закарбувалося тисячі. Пам'ятаю, як йшов по Інститутській у день втечі Януковича, та натрапив на чоловіка у літах, який сидів у калюжі крові та гірко плакав. Я, звісно, підійшов, намагаючись якось допомогти людині. А він мені й каже: «Розумієш, синку, на цьому місці мав загинути я... Молодий 20-річний хлопчина, затулив мене своїм тілом, штовхнув на землю, врятувавши від бойової беркутівської гранати. Сам загинув на місці... Краще б це був я, адже йому ще жити та жити. Він нічого ще не побачив у цьому житті!».
Завжди згадую худеньку стареньку бабцю, яка в мішку на плечах з іншого кінця Києва принесла нам на барикаду стару автомобільну шину зі словами: «Беріть, хлопці, паліть!». Таких історій всіх не перерахувати, проте й ніколи не стерти з пам'яті».

«Розпочали Революцію гідності ми, а продовжують її на сході наші сини»

«Не можна сказати, що нічого не змінилося в Україні, що ми стояли даремно, - каже Василь Петрович. - Ці зміни більше відчутні в Києві. У нас же, в маленьких містечках, Революція Гідності ще не завершилася. Посудіть самі. У той час, коли прості люди усіма силами збирають теплі речі, продукти харчування на АТО, деякі можновладці збирають людей для поїздки в Казахстан на підтримку нашої збірної. Я розумію, що це престиж України і все таке інше... Але в ці важкі часи потрібно представляти нашу країну на сході, а не на спортивних змаганнях. Серце болить за те, що в той час як Харківський танковий завод імені Малишева забитий танками, бронетранспортерами й іншою військовою технікою, наші хлопці йдуть на ворога буквально з рогатками. Вважаю, що потрібно всіляко підтримувати українських воїнів. Адже розпочали Революцію гідності ми, а продовжують її наші діти в зоні АТО».

«Ми не маємо морального права пускати все на самоплив!»

«Майдан допоміг нам усвідомити, що ми українці й хочемо жити по-українськи та йти у європейському напрямку, - каже активіст. - Навчив нас пишатися своїм походженням й любити свою Батьківщину. Народ у єдиному пориві зрозумів, що не хоче більше бути рабом. А ще не потрібно ставити себе та свої проблеми на перший план. Варто хоча б трішки подумати про інших.
Колись мій дідусь розповідав, як виграв суд у самого пана Мархоцького. Щоправда, довелося продати три корови, аби найняти адвоката, але його зусилля були не даремними. Судова система Мархоцького була настільки справедливою та досконалою, що навіть прості люди могли довести свою правоту панам-аристократам. А спробуйте-но нині виграти суд у якогось магната... Дуже буду здивований, якщо таке трапиться!».
Пан Василь вважає, що ми не досягли усього, за що так непохитно стояли. Але чоловік переконаний — здавати назад, пускати все на самоплив, ми просто не маємо морального права! «Всі маємо розуміти — «задньої передачі» не має! - каже активіст. - Ніхто, окрім нас самих, нам не допоможе. Ані Америка, ані Європа. Проте, щиру вірю у те, що перемога буде за нами! Мої побратими, які нині боронять нашу країну в зоні АТО, кажуть: «Не хвилюйтеся, ми повернемося. Але не з порожніми руками, а зі зброєю у руках. І ось тоді ми й вирішимо всі проблеми України». Якщо до того часу нічого не зміниться у системі, якщо чиновники і надалі дуритимуть народ й лише жонглюватимуть портфелями — буде третій Майдан. Можновладці дуже швидко почали забувати, що Революцію гідності виграли не політики, а люди».

Від редакції: У рубриці "Євромайдан. Рік по тому" ми збираємо історію Євромайдану, Революції Гідності та спогади про Небесну сотню. Пишемо про те, як склалося життя поранених на Майдані. Аналізуємо ситуацію в країні та області, зміни загалом та у кожному з нас... І все - це словами рідних, друзів, близьких Небесної сотні, учасників Майдану, вас, читачів. Читайте, пишіть, додавайте, згадуйте та аналізуйте разом із нами. Адже історію пишемо ми.