clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

«Ми не загинули лише завдяки Божим молитвам»

автора

Фото: автора

каже 25-річний Анатолій Бирко, який вижив на 32-му блокпосту

 Війна, з усіма її жахами і проблемами, для українських військових, які перебували на 32-му блокпосту, сконцентрувалася у кілька тижнів. З усіх боків оточені бойовиками, російськими найманцями, кубанськими казаками, чеченцями та осетинами, без їжі, води, боєприпасів, вони чекали на підтримку, якої ніхто не збирався їм надавати. Якби не героїзм самих військових та небайдужість і наполегливість волонтерів, блокпост, що поблизу міста Сміле на Луганщині, за всіма прогнозами мав стати другим Ілловайськом, «Я до останнього не вірив, що виберусь звідти живим», - каже Анатолій Бирко, який, разом із 111 бійцями вийшов із пекла 32-го блокпоста.
«Коли у січні я, разом з іншими матерями, на колінах, з іконою в руках стояла перед бійцями внутрішніх військ, благала не стріляти, підійшов невідомий чоловік і почав також просити: «Сину, тільки не стріляй в людей...», — розповідає хмельничанка Валентина Базилюк, яка вистояла на Майдані з першого до останнього дня. — Тоді я не знала, до кого він звертієтьс, але згодом довідалася, що є серед нас родина, де батько — активний учасник Майдану, а син у складі внутрішніх військ стоїть по той бік барикад. Трохи згодом весь Майдан дізнався, що серед військових знайшовся такий, хто посмів сказати командиру: «Проти кого ми воюємо? Проти своїх людей?». Це був саме той хлопець.
«Нас врятували ви і Божа молитва»
Коли почалася війна на сході, до моєї подруги Наталі Реутської звернувся знайомий лікар: «У нас є хлопець, Анатолій Бирко, який йде в зону АТО. Допоможіть йому зібратися». Так ми й познайомилися з Толею.
... Вже стоячи на 32-му блокпосту, він щодня телефонував мені й Наталі, бо розповісти матері те, що казав нам, не міг. Коли під час телефонної розмови з рідними у слухавці чулися постріли, Толік казав, що «гуляє по лісу, а це так гілки під ногами тріщать».
Якось пролунав дзвінок: «Нас обстрілюють! А в нас нема нічого!». «Моліться, діточки, — кажу, — І ми молитимемося». Тоді ми замовили службу у греко-католицькій церкві, підняли всю Європу, всіх волонтерів! Згодом Толя розповідав: «Якби таке показали в кіно, я б не повірив. Нас обстрілювали з автоматів, закидали гранатами, але жодного з нас не зачепило». Потім почалася блокада, і сім днів вони жили без води і їжі. Я знову прошу їх: «Мої золотенькі, моліться, кличте до себе Матінку Божу. Розмовляйте з нею, вона вас врятує». І знову сталося диво — сепаратисти дали їм коридор. Самі прийшли і запропонували. Я впевнена, що лише молитва відкрила перед тими хлопчиками і небо, і дорогу, і ворожі серця».
... 20 листопада, повернувшись додому разом із 28 героями — бійцями Нацгвардії, які несли службу на 31-му та 32-му блокпостах, Анатолій Бирко на хмельницькому Майдані став перед матерями і волонтерами на коліна: «Нас врятували тільки ви і Божа молитва».
«Злизували воду з БТРів, цідили болото, щоб пити»
«На 32 блокпосту, що поблизу міста Сміле, ми, разом із хлопцями зі Львова та Вінниці, змінили нацгвардійців з Дніпропетровська та Кривого Рогу, — розповідає Анатолій. — З Хмельничини було 10 чоловік, ще 20 — на 31-му). П’ятеро хмельничан з 32-го знаходилися в одному секреті (ретельно замаскований бліндаж), а метрів за 250 - ще п’ять наших земляків разом із ВДВ-шниками.
За три кілометри стояли росіяни, попереду місцеві, збоку чечени та осетини, які постійно провокували бойовиків та росіян, обстрілюючи їх. Через кілька днів сепаратисти розбили блокпост ще й позаду нас. ВДВ-шники на двох БТРах спробували знищити його, але не доїхали. В перший пустили вісім протитанкових ракет, і він згорів на попіл. Добре, що хлопці встигли повистрибували, постраждав лише командир, якому відірвало ногу. Другому БТРу броню порвало, як картонку цвяхом. Словом, нас обклали з усіх боків.
... 18 жовтня, о сьомій ранку, Андрій Смахович, з яким ми чергували в ніч, вийшов на вулицю. Чую, стріляє. Накинув бронежилет, каску, і — до нього, в яму. Дивлюся, лізе чеченець — в каракулевій шапці, на шапці хрест. Почали відстрілюватися. Ніби затих. «Пішли, — кажу, — подивимося, може поранені є». До посадки залишилось метрів десять, і тут бачу, лежить ще один чорний, ствол кулемета направив на мене. «Ну, — думаю, — все, нажився». І тут він почав стріляти. А збоку — ще один, і теж з кулеметом. Ми з Андрієм випустили в них по магазину набоїв і почали втікати. Наші хлопці все те бачать, але відкрити вогонь не можуть, бо нас бояться зачепити. Біжимо до бліндажа, а кулі помежи ноги, попри ребра, біля вух свистять. Гранати услід рвуться, і так ми бігли коридором вогню до бліндажа метрів з 25. Я й досі дивуюся, як живими залишилися.
З сусіднього секрету командир БТРа телефонує: «Зараз я вам на підмогу приїду». Під'їжджає, а вони по ньому влупили з трьох гранатометів. БТР зайнявся.
... Минуло ще дві години. На початку кожен з нас мав по 300 набоїв і по 2 гранати. Згодом перейшли на одиночні постріли, бо стріляти нічим. Але страх уже давно минув. Думаю: «Воно, скотина, прийшло на мою землю, а я що маю робити? Головне в полон не потрапити». Вийшли на старшого блокпоста, щоби піднесли набої, але ніхто не несе — бояться. Побігли в штаб, там теж чекають, бо не знають чи з їхнього боку почнуть наступати. Словом, усі зайняли оборону. А під нами земля горіла! Стріляють з «мух», гранатометів, розкурочили навкруги все! Чеченці лізуть: одного пристрелили, на його місці — ще троє. А нас усього п'ятеро (є відео, на якому можна почути, де сепаратисти говорять, що проти них стоїть цілий батальйон! (авт.).
Згодом до нас прорвалися ВДВ-шники, принесли боєприпаси і допомогли відбиватися. Бій тривав з пів восьмого до пів третього — сім годин! Нам же здавалося, що не більше п'яти хвилин.
Зранку виходжу з бліндажа, бачу — трохи далі, біля дерева лежить ручний автомат Калашникова. Підняв. Біля нього — 8 «мух», два гранатомета, 12 ракет до гранатометів, автомат з підствольником. Трохи далі — знову зброя, боєприпаси... , Зайшли на їхні позиції, там усе — земля, листя були залиті кров'ю. А з наших за сім годин бою (!) жодного не зачепило».
... Але сталося так, що наступні три тижні військове керівництво «забуло» про героїв. Залишивши їх без води, продуктів, теплого одягу (все, що було на них, після бою перетворилося на лахміття), серед поля, поранених і хворих.
Хлопці натягували клейонку, щоб збирати росу, а були такі, що злизували її з БТРів. Згодом знайшли закинутий водогін, розбили трубу, звідки йшла вода з болотом. Черпали кружками, цідили через бинти й активоване вугілля. Потім перейшли на чорну, смердючу — з сусіднього болота.
У той же час речник РНБО Андрій Лисенко повідомляв, що бійці 32-го блокпоста повністю забезпечені усім необхідним. «При потребі їм нададуть допомогу мобільними групами», — обіцяв він. Так, підмога йшла — БМП та «КрАЗи» — по два-три...
«За тих три тижні загинуло чимало наших воїнів, які проривалися до нас (на самому блокпосту полягло шестеро, біля десяти поранено), — продовжує Анатолій. — Скоріш за все, сепаратисти знали, куди поїде техніка. Та й якби посилали хоча б по десять відразу, один би точно прорвався».
Бійці 31 блокпоста, де служило 20 хмельничан, мали змогу піти на ротацію, але усі як один відмовилися, знаючи, що ми у смертельній пастці. Так само вчинили й ті, кому бандити кількома днями раніше дозволили вивезти й поховати вбитих. Їм запропонували забиратися геть. Але всі вони повернулися.
«Сепаратисти слово стримали»
Вражені бойовики запропонували хлопцям «вільний коридор» і супровід до нейтральної зони через заміновану територію. Навіть пустили до них волонтерів з гуманітарною допомогою — по склянці води на кожного.
«Наказу виходити нам не давали, — розповідає Анатолій. — Командир БТР, який намагався до нас прорватися, підійшов до вінницького полковника Чумака. Каже: «Треба виводити людей, бо є інформація, що вночі їх мають зрівняти з землею. Вже підігнали танки, «Гради». Полковник: «У мене поганий зв'язок, я не можу нікуди зателефонувати». Тоді той дістає з кишені гранату, кладе полковнику на стіл: «Мені все одно де помирати». Так ми отримали команду відходити.
...У кожного було по дві гранати — на той випадок, якщо терористи спробують взяти нас у полон. А там вже як Бог дасть. Слово своє, на відміну від нашого командування, сепаратисти стримали. І ми вийшли — долиною смерті, усіяною вбитими (там полягло більше 30 наших бійців), тіла яких ледь змогли прикопати. Увесь цей час російські танки і «Гради» стояли на відстані трьох кілометрів. А ми до останнього не були впевнені, що дійдемо. Але страху вже не було. Колись в інтернеті знайшов картинку, на якій було написано «Виходу немає тільки з домовини, так що не скигліть». Тож думав собі: «Я ще ж не в домовині, то пішли ви всі, що б я вас боявся!»

На фото: Родичі до останнього не знали, я в якому пеклі знаходився Анатолій.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31