Редактор Богдан Теленько: «Найбільше засмучувало те, що журналістський Майдан був малочисельним»

Редактор хмельницької комунальної газети «Проскурів» Богдан Теленько завжди був людиною активною. Тому й на Майдан вийшов одним із перших, адже більш за все вболівав за долю України та підтримував її курс на євроінтеграцію. У будні стояв на хмельницькому Майдані, а наприкінці тижня – їхав на три дні на столичний, щоб мати з перших вуст новини з київської передової. А в ніч з неділі на понеділок вже поспішав до Хмельницького: щоб поділитись враженнями від почутого та побаченого на шпальтах очолюваного ним видання й підготувати до друку черговий номер…
На запитання про найгостріші враження та емоції з Євромайдану у Богдана Теленька одразу ж зринають у пам’яті події 29-30 листопада та 1 грудня 2013 року у Києві, безпосереднім свідком яких він став й які навряд чи зможе коли-небудь забути. «Був у столиці цих три дні, «набрався» сльозогінного газу на Банковій, тому можу оцінити ті події «зсередини», – згадує минулорічні події Теленько. – Пишаюсь, що наш хмельницький Майдан, який починався досить мляво й пройшов стадію політичної хвороби «Хто не скаче, той – москаль», вилився у щось реальне. Розхитування ситуації в обласному центрі мало свою динаміку: її об’єктивна оцінка – справа аналітиків.

"Два Богдани". Богдан Теленько з другом, депутатом Хмельницької міської ради Богданом Міхняком. 25 листопада 2013 року. 

Як і більшість подолян, не зможу забути трагічні події під обласним СБУ, які сколихнули наше тихе й спокійне місто…
Хтось йшов на Майдан в очікуванні нових посад, хтось – через свою громадянську позицію. Але найбільше засмучувало те, що журналістський хмельницький Майдан був малочисельним. «Єшка», «Проскурів», «Поділля», ТРК «Місто» – небайдужих до долі власної країни журналістів можна було на пальцях перерахувати. Спрацювала підневільна психологія. Було дуже образливо, що наш «брат» не піднявся». Особливо після законів 16 січня, коли, здавалось, усе стало зрозуміло. Але масової підтримки колег, не кажучи вже про аморфну обласну спілку журналістів, не було. Тоді до нас приєднались лише журналісти «33 каналу»…

На акції журналістів проти прийняття "диктаторських законів". 20 січня 2014 року. 

Про що шкодую? Що хмельницька Рада Майдану не переросла в обласний патріотично-громадянський рух. Напевно, на це були об’єктивні та суб’єктивні причини. Але, якщо чесно, розчарувань немає: з’явилось краще розуміння історичного коловороту подій та щастя, що наше покоління, яке ще більше року тому здавалось приспаним, нарешті прокинулось.
Нині маємо невтішні реалії: Революція гідності перейшла у складну фазу – війну з Росією, поставивши перед українським суспільством нові завдання та виклики. Водночас ми довели усім й, насамперед, самим собі, що маємо сили для супротиву, на які ніхто від нас не сподівався. Українська нація продемонструвала незламність духу та потужний, неочікуваний опір агресору.
З Революцією гідності у державі, суспільстві, свідомості людей почались зміни. Процес пішов. І це не може не радувати. Але у глибинках вони тільки зароджуються: повільно, непевно. І хоча алгоритм змін має йти зверху, починати їх потрібно зі зміни влади на місцях.
Майдан, на жаль, на місця: до райцентрів та сіл не дійшов. Про це красномовно свідчать результати позачергових парламентських виборів. Особливо по «мажоритарці», за якою до Верховної ради пройшли представники «Партії регіонів» та «братніх» їм партій, причетних до злочинів проти свого народу та помічені у голосуванні за диктаторські закони 16 січня. Наша Хмельниччина – яскравий тому приклад.

На акції журналістів проти прийняття "диктаторських законів". 20 січня 2014 року. 

Люди скаржаться, що не бачать змін, реформ, підміняють поняття «люстрації», але за півроку здійснити те, що вибудовується роками – просто неможливо. Влада ж, у свою чергу, до кінця навіть не усвідомила, що держава та суспільство змінились, що працює вона в епоху нової визвольної боротьби, в умовах неоголошеної війни з агресором».