«Я тікала від війни, прихопивши лише шубу та свою кішку Тіну»

 Проте жінка не падає духом, а ще й намагається допомагати українським військовим.

Еліна Клочкова переїхала в Хмельницький у вересні, втікаючи від нескінчених пострілів та вибухів, людей у формі зі зброєю у руках, від темних запилених підвалів... Втомилася жити в страху та розпачі. Її родина потрапила у «м’ясорубку» неоголошеної війни за всіма напрямками, адже батьки живуть у Криму і спочатку дівчина дуже хвилювалася за них. Потім уже прийшла черга їм боятися за доньку. «Ми намагалися виїхати якнайдалі від російських кордонів. Подивилася на мапу, тицьнула пальцем і обрала саме це місто, — розповідає переселенка. — Керувалися тим, що у великих містах життя дороге, а в «середніх» містах буде більше шансів влаштуватися. З липня до вересня ми з подругою просиділи в моїх батьків на півострові. Але працювати на окупантів у нас не було жодного бажання, сидіти ж на шиї в матері з батьком я не можу. В Криму нині все «загиджено» триколорами, тому жити там мені було б важко. Там не стріляють, звісно, проте відчувається якась штучність, примітивність, «несправжність».
Коли ми приїхали до Хмельницького, перші декілька днів із обличчя не сходила якась ненормальна усмішка. Адже на кожному кроці зустрічали жовто-блакитні прапори, людей у вишиванках, дітей у віночках... Нам пощастило з балкону готелю «Поділля» «зайцями» послухати концерт Дзідзьо. А потім ми чули як люди дорогою додому співали знамениту пісню про Путіна і це був для нас величезний проукраїнський бонус. Ми підспівували, кричали «Слава героям»!
На Сході вже від цього відвикли. Спочатку ми теж одягали одяг із українською символікою і я навіть фарбувала нігті у жовто-блакитний колір. Але у якийсь момент це робити стало не просто неможливо, а смертельно небезпечно».

«Під час «нальотів» люди з триколорами виносили все, навіть чай та чашки»
«Я ніколи не почувалася супер-патріотом. Була як усі люди, мирно жила в своїй країні, — каже пані Еліна. — Мої проблеми та переживання також особливо нічим не відрізнялися — кредити, нестача грошей, то мало роботи, то багато роботи, «п’ятниця — добре, понеділок — сумно»... А як же бувало не хотілося писати черговий звіт! Але настає у житті такий момент, коли починаєш розуміти, що і понеділок чудовий день, і як тобі добре, коли є бодай якась робота! Звіти ж нині я писала б щодня! Адже за фахом я так і не змогла знайти роботу. Деякий час працювала продавцем, нині відвідую курси перукарів.
Серед дончан дуже багато людей, які щиро вважають себе українцями, не всі підтримують сепаратистів. Перед переїздом я працювала у державному земельному агентстві й разом зі мною в кабінеті сиділо 10 колег і лише один із них був запеклим прихильником ДНР. Нас захоплювали на роботі люди з російськими прапорами та зброєю у руках. І це не зважаючи на те, що зі 100 працівників управління 80 — це жінки. Вони розгромили все, повиносили не лише всі цінні речі, але й крісла, флешки, чашки, чай і навіть жіночі шалики й накидки. І таких «нальотів» було декілька. Вони поводилися не як люди, а як звірі. В цих товаришів, які нам і не товариші зовсім, були страшні, божевільні очі. Я, як колишній співробітник органів внутрішніх справ, виразно бачу, що це за контингент. Кожен другий із них має судимість. І це не прості слова, ми перевіряли у базі. На початку конфлікту на блокпостах стояли наркомани, алкаші та бомжі. Люди перестали носити цінні речі та прикраси. Адже мало приємного, коли такі озброєні до зубів «господарі життя» заходять із тобою в маршрутку, зустрічають у під’їзді твого будинку... Пам’ятаю, як вперше побачила вантажівку із військовими, але, на превеликий жаль, не з нашими. Тоді й зрозуміла, що все тільки починається...»

«Ми навчилися визначати, з якої зброї стріляють...»
«...Я працювала в Донецьку, а мешкала в Красногорівці Мар'їнського району. З мого вікна було чути бойові дії: аеропорт, Карлівка... Цілими днями ми слухали відлуння вибухів, навчилися навіть відрізняти, з якої зброї стріляють, — продовжує свою розповідь жінка. — Наші війська стояли трохи далі, а 11 липня вони розпочали наступ. Ось тоді й почалася справжня паніка та суцільний хаос, люди побігли... Це нагадувало сцену з якогось фільму жахів: страх, розпач, розгубленість читалися на кожному обличчі. Я не випускала з рук мобільний, телефонувала знайомим. І в кожного з вуст злітало одне запитання: «Ви там як, живі? Що там у вас відбувається?». За декілька годин Маріїнка опустіла. Люди пішки йшли в Курахове, де отаборилися наші війська. Йшли суцільним потоком, як колись у війну. А наступного дня бомбити почали і в Красногорівці. Я просиділа ніч у підвалі, щохвилини прислухаючись, аби зрозуміти, що ж там ззовні відбувається. Поруч зі мною плакали діти та впадали в істерику дорослі... Мені цього вистачило. Не уявляю, як люди ховаються так місяцями. В одну мить я зібрала все цінне, що мала — документи, прикраси, гроші. Взяла під пахву шубу та на руки свою кішку Тіну. Всі інші пожитки довелося залишити. З того часу вдома більше не була».

«Чи могли ми колись подумати, що будемо голодувати?»
За словами пані Евеліни, на псевдореферендум ані вона, ані її друзі не ходили. І в те, що дончани, які мають голову на плечах, проголусували за ДНР, вона не вірить. «З частиною своїх знайомих я посварилася і ми розійшлися по різні боки барикад, але можу з упевненістю сказати, що навіть вони не брали участі в цьому фарсі, — каже дівчина. — Категорію виборців склали пенсіонери та інші диваки, яким не було що робити. Щоб ви краще розуміли ситуацію, наведу таку статистику. Згідно підрахунків небайдужих людей, з 16 тисяч мешканців Красногорівки на псевдореферендум сходило лише 1 200 осіб!
Нам було чим пишатися, було що показати не тільки росіянам, але й європейським державам, а нині все зруйновано, розграблювано, шахти стоять затоплені. Хмельничани нарікають, що їм відключають світло, я ж не хвилююся з цього приводу. Цей рік показав, що в житті не найстрашніше бути годину-дві у темряві. Страшно, коли ти щовечора телефонуєш додому своїм друзям, які з якихось причин залишилися на Сході, й запитуєш, чим вони займаються. Тільки заради того, щоб почути, що вони просто живі. Дико, коли вони розповідають, що не має їжі. Чи могли ми колись подумати, що будемо голодувати?
Я дуже люблю новорічні свята та Різдво, проте цього року не бажаю чути салютів».

«Не будьте байдужими! Війна не так далеко, як здається!»
Нині переселенців можна зустріти в будь-якому місті нашої країни і всі вони стикаються з одними й тими ж проблемами. Пані Еліна запевняє, що ці проблеми більше психологічного характеру, ані ж матеріального: «Ми такі ж люди, як і усі, але ми бачили війну та залишилися без домівок. Тому будь-яка підтримка для нас дуже важлива. Подекуди нам навіть немає з ким поговорити! Нова сусідка, волонтери та працівники соціальних служб — ось і все коло нашого спілкування. Погодьтеся, у нормальному житті ви ж не ходите в совбез для того, аби просто не почуватися самотніми.
У той же час, я не можу сидіти без діла й оплакувати свою нелегку долю. Поки живу, хочу робити бодай щось, щоб цей кошмар скінчився. Тому нині допомагаю одній хмельницькій родині готувати салати для солдатів у зоні АТО. Мені дуже хочеться попросити людей бути уважними: до своїх рідних та близьких, до незнайомців. Війна не так далеко, як здається. Одна маленька шоколадка, одна пара шкарпеток може стати величезною підтримкою. У мене є знайома на Сході, яка у вільний від роботи час із групою однодумців у буквальному сенсі «полює» на сепаратистів. При цьому вона ще й встигає возити нашим військовим їжу на блокпости. Ще я знаю, що шахтарі організували підпільний цех по виготовленню буржуйок для українських військових і постачають їх у поля, де «окопалися» наші солдати. Кожен робить те, що може. Головне — не бути байдужими».