clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

«Татку, подолай ворогів і повертайся швидше додому»

з архіву родини Юркових

Відколи родина переїхала у село, вони майже завжди разом.. Фото: з архіву родини Юркових

Багатодітна родина Юркових, котра проміняла комфортне міське життя на сільську глибинку, підтримала рішення батька і чоловіка піти добровольцем до війська

 Родина Юркових на Поділлі знана. Іван Михайлович – відомий художник, який свій талант передав синам – Ігорю і Сергію. І навіть онуку Мишку, за малюнками якого дідусь створював емалі. Ігор нині працює ювеліром у Києві. Сергій свого часу був головним художником обласного центру. Його дружина Ірина працювала програмістом. У подружжя підростали четверо діток. Здавалося, родина міцно і комфортно занурилася у життя обласного центру. Проте на сімейній раді все частіше звучали думки про те, що непогано було би жити у селі, у власній хатинці, на городі вирощувати смачні і корисні овочі, пити чисту джерельну воду і дихати справжнім свіжим повітрям. Нарешті таки зважилися: покинули тісну міську квартиру. Для сільського життя обрали мальовничу місцину на Дунаєвеччині. Оскільки раніше приїджали у Маліївці на водоспад, де їм так подобалися краєвиди, то поїхали у сусідній Морозів. Спочатку думали, що поведуть у селі тільки літо. Але живуть тут вже шість років.
Сергію та Ірині сільське життя довелося опановувати з азів
Добиратися до нинішнього помешкання Юркових довелося більше години. З широкої автомобільної траси звернули на вузьку сільську дорогу, яка петляла між полями й лісами, зрідка перериваючись на невеличкі села. «Коли взимку перемете снігом, то звідси ні виїхати, ані в’їхати», – одразу подумалося. Але сумні думки вивітрилися, тільки-но, вийшовши з автівки, дихнули на повні груди. Такого свіжого насиченого повітря немає у жодному міському парку. А яка природа! Де, як не тут, створювати художнику свої картини, шукати натхнення.
«Коли ми вирішили переїхати до села, думали, насамперед, про дітей, – каже Ірина Юркова. – Адже у місті ми так мало уваги приділяли нашим діткам. Практично, ми їх бачили годину вранці і три години ввечері. А у мене ще й вихідних майже не було. Я ж не бачила, як ростуть мої діти, як змінюються, не знала, що їх цікавить. А у селі ми майже постійно разом: і у хаті, і на городі, і по господарству пораємося, разом ходимо у ліс по гриби та ягоди, на озеро. Інша причина – це близькість до природи, де діти ростуть здоровішими, сміливішими. Та й продукти вирощуємо власні, без усілякої «хімії». Взагалі у селі дитина вчиться бути самостійною: вона уміє і вогонь розвести, і рослину посадити, і худобі їсти дати, і паркан полагодити».
У Морозові родина Юркових збільшилася. Спочатку народилася Даринка, згодом – Ярослав, якому зараз йде третій рік. А старшому сину вже 25. Нині старші влаштовують своє життя у місті, а четверо молодших разом з батьками освоюють сільське життя. «Я виросла у місті, тому у селі для мене все було новим, – зізнається Ірина. – Можна сказати, що й корови близько не бачила. Але дуже хотіла велике господарство, щоб і корова, і свиня, кури, кролі, гуси, качки, щоб город був великий і на ньому все росло. Почали з найлегшого: завели курей. Потім купили порося. Та діти молока хочуть, потрібна корова. Але ж її доїти треба. Сусіди кажуть: «Як ми тобі пояснимо? Приходь, ми покажемо, а ти доїтимеш». Ходила до сусідів, доїла корови під їхнім наглядом, прислухалася до порад. А потім приходила додому і ледь не плакала – так боліли руки. Думала, не вийде у мене нічого. Але вийшло. Навчилася масло власне робити, сметану, сир домашній. Потім тримали все: індиків, качок, гусей, кролів. Так експериментально вивели для себе «оптимальне» господарство: корова, свині, кролі й кури. Для задоволення – кішка, для охорони – собаки. Ну і, звісно, город, де росте все, як у інших господарів. І складаємо плани. Найперше – зайнятися вирощуванням полби – це такий старовинний сорт пшениці. Ми купили її кілька кілограмів, висіяли, цього літа зібрали трохи більше тонни».
Селяни не одразу зрозуміли дивакуватих хмельничан. «Вони ніяк не могли збагнути, чому ми з міста, з асфальту, від туалету і гарячої води у квартирі приїхали у село, – усміхається Ірина. – Селяни ж, навпаки, рвуться до міста. Лякали, що у селі треба важко працювати. Начебто у місті все дарма дається. Ми були відкритими до людей, але не усі правильно сприймали цю відкритість. За шість років звикли до людей, а вони – до нас, маємо друзів».
Пішов в АТО, щоб захистити дітей
Якраз того дня, коли ми завітали до родини Юркових, зранку Сергій вирушив до війська. «Тут, у селі, усі події, які відбуваються у країні, сприймаються інакше, – продовжує Ірина. – Селянам важче розібратися у всьому вирі інформації. Ми гадаємо: війна десь там, на Сході, а у нас все спокійно, і продовжуємо займатися звичними буденними справами. Але я бачила, що Сергій мучиться, переживає від того, що не може бути активним учасником усіх подій. Знайомі мені переказували, що він просився на фронт добровольцем, але його не взяли. І тоді ми разом вирішили, що він знову піде у військкомат, пройде медкомісію і буде чекати, щоб його призвали. Нарешті дочекався, пішов добровольцем. Як багатодітний батько, він міг би залишитися вдома. Але хто, як не чоловік, має захищати свою родину? Сергій пішов до війська для того, щоб не допустити ворога на нашу землю, щоб захистити своїх дітей». Даринка таткові подарувала малюнок, на якому мама під її диктовку написала побажання: «Татку, швидко перемагай ворога і повертайся додому, ми тебе дуже любимо». Цей дитячий малюнок слугуватиме Сергієві оберегом.


 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 08.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.95
26
27.88
27.93
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31