clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Розвідник: "Обвуглені тіла хлопців ми зносили до гори Карачун і плакали"

Хоч зараз Василь повернувся до мирного життя, але готовий у будь-який момент знову стати на захист Вітчизни

Хоч зараз Василь повернувся до мирного життя, але готовий у будь-який момент знову стати на захист Вітчизни. Фото: з домашнього архіву Василя Довганя

Визволення Слов’янська, Краматорська, підступів до Луганська... Василь Довгань з Волочиська майже рік захищав на Сході українські землі від агресора

Відкритий доброзичливий погляд, лагідна усмішка... Навіть не віриться, що цей хлопець ще недавно дивився смерті в обличчя, перебував під кулями та мінометним обстрілом, сам знищував ворога, виконував непрості бойові завдання і хоронив друзів-побратимів...

З Василем ми зустрілися в центрі його рідного Волочиська. Надворі весело світило сонечко, навколо гомоніли дітлахи, молоді мами прогулювалися з малятами. І ніщо не нагадувало про ту біду, яка прийшла у нашу державу зі сходу. А в пам’яті вчорашнього воїна одна за одною оживали картини воєнних буднів.

«Призвали мене під час першої мобілізації, на початку березня минулого року, оскільки я мав досвід строкової служби в армії та за контрактом, – згадує Василь. – Протягом місяця ми відновлювали свої вміння. Згодом групи хлопців відправляли на завдання у прикордонні райони. 10 квітня на бойове завдання у Прилуки мав їхати і я. Але 6 квітня нас підняли по тривозі. Збиралися поспіхом, і вже за день ми опинилися у Харкові».

Перші місяці війни виявилися найважчими

«Тоді Харківська облдержадміністрація була у руках проросійсько налаштованих людей, – продовжує він. – Разом з іншими військовими підрозділами без єдиного пострілу адміністрацію ми звільнили. Але мітинги з проросійськими настроями у Харкові тривали. Нам разом із місцевою «Самообороною», активістами вдавалося наводити лад, не допустити кровопролиття. У Харкові ми пробули недовго. На черзі – нове бойове завдання. Ми вирушили в напрямку Ізюма. За отриманою інформацією, у навколишніх лісах діяли незаконні збройні формування. Ми мали їх виявляти і затримувати. Ліс прочісували квадрат за квадратом, за день доводилося проходити по десять-тридцять кілометрів. На жаль, місцеве населення нас не вважало своїми, усіляко перешкоджало, не пропускало військову техніку. Проти танків виходили люди старшого віку, жінки, діти. Нам же заборонили стріляти у звичайних людей».

У перші місяці війни у матеріальних питаннях кожен воїн мусив розраховувати тільки на себе, рідних та друзів.

Форму хоч дали, але вона дуже швидко зношувалася, взувалися хто у що мав – кросівки, черевики, кеди. Тому намагалися купити все своє. Харчування було, м’яко кажучи, не дуже смачним і якісним. І якщо іншим можна було сподіватися на волонтерів, то розвідроті, у якій служив Василь, розраховувати на добровільних помічників не доводилося. «Наш табір розташовувався у лісі, все було замасковано, – пригадує боєць. – І приготувати собі їжу на польовій кухні ми не могли, бо вогонь чи навіть димок міг нас виказати. А наші сухпайки були складені таким чином, що все одно потрібно було готувати. Та й, чесно кажучи, у перші місяці АТО харчування було неякісним. З часом, правда, все налагодилося. Але за перший місяць служби я, наприклад, схуд на 15 кілограмів. Згодом нам почали привозити американські сухпайки. Ось у них все передбачено. У пакуночки з карбітом вкладаєш упаковану їжу, додаєш трішки води, і вона гріється. Для розвідки це просто знахідка. Тим паче, що продуктовий набір був збалансований, містив усі необхідні вітаміни та мінерали. Але все-таки вперше за весь час мого перебування на Сході смачний обід ми отримали на Великдень, коли до нас приїхали волонтери й місцевий священик. Нам привезли продукти, пасочки. Було дуже приємно, бо нам влаштували свято, якого там дуже не вистачало. Відтоді, доки ми там базувалися, один бізнесмен власною автівкою, яку всі називали «мармон», регулярно привозив нам обіди».

«Люди нас зустрічали словами: «Дайте покушать»

«У Слов’янськ ми зайшли першими, – згадує Василь про визволення міста. – Загін «Альфа» штурмував, а ми з боків і ззаду зачищали. Та з першого разу визволити місто не вийшло, надійшов наказ відступити. Кілька тижнів ми просто відпочивали. За цей час ворог зміцнив свої позиції. Тому звільнення Слов’янська і Краматорська розтягнулося на три з половиною місяці. І це коштувало чималих втрат. Коли ми зайшли у Слов’янськ, нас зустріли виснажені голодом і бомбардуваннями люди. Ті, хто ще недавно виходив на мітинги й скандував: «Росія», тепер простягали руки до українських військових і просили: «Дайте покушать». Ми на центральних вулицях роздавали продовольчі набори зі своїх запасів. А ще мене вразили худі й здичавілі собаки й коти, яких було дуже багато на вулицях».

І хоч не усі мешканці Слов’янська з радістю зустрічали українських військових, деякі навіть плювали услід, у цьому місті у Василя відбулася і приємна зустріч. «Мене розшукала землячка, мешканка Копачівки Волочиського району, котра з чоловіком жила у Слов’янську, – каже Василь. – Вона хотіла надати допомогу. Але чим вони могли допомогти? У місті були знищені цілі вулиці. Та ми спілкуємося досі». Ще про одну зустріч Василь згадує з теплотою і деяким сумом: «Під Луганськом, у селі Круглик ми мешкали в школі. До нас часто прибігали діти, цікавилися нашим життям. Найчастіше бував шестирічний Сергійко, який мав ще дві сестрички і братика. Найменшому було лише вісім місяців, сестричкам – півтора і три роки. Батька у них не було. Коли ми після бойового завдання розбирали і чистили зброю, Сергійко завжди крутився біля нас. Ми бачили, як хлопченя поглядає на наші продукти, тому підгодовували дитину, давали із собою пайок (тоді продуктами ми вже були забезпечені добре). Як виявилося, цей Сергійко сам дбав про своїх молодших братиків та сестричок, мама не дуже приділяла їм увагу. Там таких сімей багато. Сергійко щодня ніс від нас додому продукти. Я його запитую: «Мама вам щось готує?». А він каже: «Ваші продукти я міняю на горілку і несу мамі. Бо якщо в неї немає випити, то нас б’є. А так вип’є – добра, лягає спати». Незабаром ми пішли з Круглика, але я все згадую цього Сергійка. Як він там?».

Хоч багато української техніки було знищено, бійці активно обороняли Луганський аеропорт, бо розуміли, що це – стратегічний об’єкт...

Різні бойові завдання довелося виконувати нашому землякові. Одне з найважчих, причому у моральному плані – розшук вертольоту, який розбився з нашими бійцями. Тоді загинуло 14 людей. «Це, мабуть, було перше велике потрясіння, навіть шок. Ми збирали обвуглені тіла хлопців і навіть плакали, – зізнається Василь. – Зносили їх до гори Карачун. Коли перевозили, потрапили під обстріл. Там я отримав першу травму, й досі палець на руці не діє». Ще жорстокіші бої були на Луганщині, де бойовики мали сучасну російську зброю. «Ми тоді дислокувалися у селищі Побєда Новоайдарівського району, – згадує хлопець. – Звідти визволяли Щастя, Металіст, Лутугіно. На підступах до Луганська нас обстрілювала Псковська дивізія. Причому стріляли без розбору – у житлові будинки, школи. Ми на чолі з командиром Нечаєвим підібралися майже впритул до ворога, зняли точні координати й передали нашим бійцям, і артилерія знищила ворога. Тоді ми й дізналися, що це була Псковська дивізія. Перед Днем Незалежності деякі групи української армії зайшли в Луганськ. Ми вже сподівалися, що війна скоро закінчиться, і ми поїдемо додому. Але... російські війська почали масово заходити на нашу територію – відкрито, зі своїми прапорами. Бої велися дуже важкі. Ворог бив з установки «Піон» мінами з бетонобійним зарядом. Навіть у бомбосховищах стало небезпечно». Хоч багато української техніки було знищено, бійці активно обороняли Луганський аеропорт, бо розуміли, що це – стратегічний об’єкт... А в Києві святкували День Незалежності, проходив парад. Військовим сказали протриматися кілька днів, а тоді на підмогу прийде зі столиці військова техніка. Та підмога не встигла. Довелося відступати. «Для відходу в нас було два БТРи, – каже Василь. – Ми ледве в них розмістилися, тримали один одного, щоб не впасти. Один БТР ішов по одному краю злітної смуги, інший – по протилежному. Так було більше шансів вціліти. Вдалося вирватися. Зупинилися у Лутугіно, у приміщенні металургійного заводу. Але нас там постійно обстрілювали, доки серед працівників не виявили коректувальника вогню російських військ. Знову отримали команду відходити». З боями проривалися до Щастя. В одному з боїв Василь Довгань отримав поранення та контузію, після чого тривалий час лікувався. Зараз хлопець повернувся до звичного життя, працює, як і раніше, у державній інспекції сільського господарства. І хоч вже кілька місяців живе у мирному Волочиську, вночі йому часто сниться війна. А подумки щодня повертається на Схід, до своїх однополчан, його мучать думки про їхню долю.
 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 09.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.74
25.78
27.36
27.4
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31