clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Сімнадцять миттєвостей з життя танкіста з Ганнополя

Танкіст: Вірю в нашу Перемогу і надіюся на краще

Танкіст: Вірю в нашу Перемогу і надіюся на краще. Фото: slavutanews.com

22-річний Ярослав з села Ганнопіль Славутського району Хмельницької області - звичайний український хлопець, механік - водій танкового батальйону легендарної «Тридцятки».

Захищав східні і південні кордони України, воював на Дебальцевському плацдармі.

За рік бойових дій поміняв чотири танки. Лікувався у шпиталях і знову на фронті бив ворога. На рахунку його екіпажу - 2 «Гради», 5 «Ураганів», значна кількість живої сили, десяток підбитих одиниць броньованої техніки, артилерійських і мінометних розрахунків противника. «Справний козак», говорить про нього зампотех батальйону «Майстер». І чомусь зовсім не дивує, коли Ярослав відгукується про танк, як про живу істоту, а екіпаж називає своєю сім'єю.
Поспілкуватися з Ярославом вдалося на ремзоні, коли він готував броньовану машину до чергового походу. Хлопець пригадав запеклі бої за Степанівку, коли в серпні 2014 року село кілька разів переходило з рук в руки, а потім через безсилля перед українськими захисниками було спалено російськими «градами»...

...Їхали на Степанівку забирати поранених та загиблих наших хлопців. З першого разу забрали не всіх, а на другий раз по нам вдарили міномети та «саушки»... Піхота кричала по радіостанції, чому відстаєте?! Чому не їдете швидко?! А «шістдесятьчетвірка» (Т-64 – авт.) на великих обертах не може їхати довго, перегрівається...

Вирішили перечекати. Заїхали на селянське подвір'я: ліворуч - літня кухня, праворуч – хата, позаду – гараж, а у погребі – шестеро цивільних. Заховалися неподалік... Стрілянина посилилась. Влучили в танк, двічі, але ми збили полум'я. Потім кинулися гасити хату, та все марно – палала як свічка...

Подвір'я добре обстрілювалося. Треба було якось вибиратися. Я вибив двері в палаючій хаті, виліз крізь вікно з іншого боку, заліз в середину танка та відігнав його.

Повибігали цивільні чоловіки похилого віку і заплакана 30-річна вчителька англійської мови. Вона все запитувала «Як там? Що там? Всі цілі?»... А ми підбадьорювали селян, як могли, та ділилися останньою їжею...

Коли поїхали, нас почали переслідувати, та, врешті-решт, влучили у баки...

У той період я вперше побачив військовослужбовців російської армії. І форма - російська, і шеврони з російським прапором. З деякими «руссо турісто воювати було не просто – «профі». А були й такі собі «мирні шахтарі», що бігли з автоматом на танк та намагалися поцілити з РПГ з двадцяти метрів. Тоді їх «гасили» чергою з ПКТ. Хлопці позаду колони підбирали диверсантів і дізнавалися, хто і до чого... Так і просувалися крізь села вздовж кордону...

Після короткого перепочинку в тилу я поїхав на фронт знову, вже з іншим батальйоном, з іншим екіпажем, на іншій машині. За документами навіть не рахувався як учасник АТО, можливо тоді було не до паперів...

Ми повернулися у Степанівку та закріпилися на блокпосту вгорі. Четверо днів, разом з іншими, стояли у периметрі під шквальними обстрілами. Про помитися і поспати навіть не мріяли. На п'яту добу нам дали команду відходити полем на Савур-могилу – наші щойно вирвалися з оточення з боєм, а Степанівка вже була під контролем проросійських бандформувань.
Була ніч і у полі ми ледве бачили розтяжки на МОН-50, Ф-1, РГД-5, РГО, протипіхотні гранати. Біля кожної клали каску - у місячному сяйві вона відблискувала і так ми могли бачити свій шлях. Через метрів двісті увійшли у пристріляну зону і, порадившись, вирішили прориватися через село на броні.

Разом з нами блокпост обороняли два відділення піхоти. Їх БМП отримали значні пошкодження. Одну БМП зачепили на буксир, завели іншу. Радіостанції теж не працювали. Домовилися що, якщо хтось зупиниться на марші, будемо сигналити трасерами і забирати всіх до останнього: живих, поранених чи мертвих... Так біля другої години ночі рушили вперед.

Наших у селі вже не було. Напередодні 10 - 11 серпня 2014 року Степанівку масованим вогнем знищили «градами» з території РФ. Ми виходили 14 серпня останніми. Почали працювати РПГ та міномети, а ми на ходу стріляли у відповідь. Бандити не могли зрозуміти, як з їхньої сторони, неочікувано, їде броньована колона і – розбігалися. Маневруючи, ми вийшли з села дорогою, яку я запам'ятав ще з перших боїв. Кілометрів з двадцять нас переслідували три мінометних розрахунки. По черзі розкладалися і били...

Вже згодом від бойових побратимів я дізнався, як 13 серпня 2014 року під Степанівкою загинув начальник розвідки артилерії нашої бригади майор Сергій Гордієнко. Ціною власного життя він забезпечив прорив батальйону в бою з терористами...

Ми оминули Савур-могилу, на якій виднівся російський триколор. З Амбросівки, де до нас приєднався БРЕМ-1 та кілька БМП, ми вирушили в ремонтну зону. «Шістдесятьчетвірці» перепало. Пострілом з РПГ вирвало правий каток, танк заводився погано і витрачав багато мастила. Через два дні прийшов командир батальйону з навідником: руки в них були обдерті - повзли через поле. У батальйоні були значні втрати і машини були майже всі знищені.

Тоді я спілкувався з багатьма хлопцями з різних частин. Здивувався, що деякі вже з перших днів дзвонили по телефону і просили: «Мамо забери мене, краще в тюрмі сидіти, але не бути мертвим».

А я питав їх, як? Чому? Ми ж один одного маємо прикривати! На що ми маємо розраховувати? Навіщо ви взагалі сюди їхали? Танкісти ніколи б не сказали таке. Екіпаж, три чоловіки - це одна сім'я. А сім'ю не можна кидати. Ми підтримуємо один одного морально і психологічно. Не випадково командири намагаються зберегти екіпажі.

Але насилу нікого не тримали. Командири сказали нам, хто не бажає виконувати бойові дії, того тут не треба. І була частина хлопців, хто говорив: я не бажаю, бо це страшно, це смертельно. Але переважна більшість усвідомлювала свою необхідність бути саме тут і саме зараз.

Після короткої відпустки ми разом з командиром роти поїхали приймати техніку. Доводилося її і ремонтувати. Деякі поломки виявлялися лише під час експлуатації. Потім були на навчання на Широкому Лані, потім обороняли позиції на Херсонщині, а на початку 2015 року знову повернулися на Схід.

З 8 по 12 лютого ми всіма можливими способами розбивали Дебальцівське вогняне кільце. Ми знали, що на Дебальцевському плацдармі дуже багато наших хлопців. На максимальній швидкості заїжджали в оточене Логвіново, зметали противника, але туди знову і знову висувалися ворожі «гради» і «урагани».

Якось з-за пагорба вилетіло шість ракет. Одна відскочила рикошетом від сусіднього танка. Навмання ми зробили декілька пострілів. Зав'язалася жвава перестрілка. Ми стали відповідати в шаховому порядку і влучили! Пізніше розвідники розповіли, що ми розбили кілька «Градів».

...Коли бачу - спалах праворуч, роблю блискавичний маневр в сторону. Як лупане – відірвало передній каток разом з частиною корпуса. Наступний постріл з ПКТ був під башту. Але командира і навідника в танку вже не було – від попереднього вибуху вони вискочили з машини. Танк спалахнув, довелось відійти...

Одного разу, вночі в Луганському, під час інтенсивного обстрілу з мінометів та «саушків» одна з машин встала на шляху перед мостом. У це велике скупчення техніки і прилетів «град»... У мене, як у водія – механіка, люк вночі завжди відчинений, щоб бачити що і де... Яскравий спалах, удар зверху по танку - і я склався вдвоє. Вухами п'яток дістав. Осколки аж до кісток посікли обличчя. Стягнув шкіру та заклеїв лейкопластиром.

Після того в мене почалися проблеми зі спиною. У Харкові мене витягували та вирівнювали електромагнітами та масажами. Потім лікувався в Хмельницькому шпиталі.

Після лікування мене перевели в інший екіпаж. З одним екіпажем був у Степанівці. З другим - на Дебальцевському напрямку. А зараз мій третій екіпаж це – Ваня і Вова. Разом ми приймали бій у розбитому бойовиками Углегірську. Тоді в танку пошкодило башту, зник зв'язок. Ми робили кілька пострілів, потім відходили, перезаряджалися, домовлялися, що робитимемо далі, і знову йшли у бій...

Навіть на максимальній відстані противника били. Якось, бачимо, на дистанції 2700 метрів – БМП. А поруч в зеленці піхота. В БМП зарядили бронебійний, осколковим вдарили по піхоті. Снаряди не марнували.

Потім настало «перемир'я». Дивне воно було, бо виконували його лише ми. У районі Луганського нас почали обстрілювати. Ми питаємо командира дозволу: - Дайте ми з танка! – Не можна! - Дайте ми з танка! – Не дають команди...

А ми знали, що ввечері до терористів прийшов черговий «гумконвой». Тому чекай біди: будуть гатити з «градів», «ураганів», танків і мінометів. А коли «гумконвой» закінчується, бандити сидять тихо, не висовуються. Якось хтось говорив, що після знищення такого «конвою», зброя і боєприпаси, які він віз, вибухали тривалий час, а навколо розліталися осколки 125 калібру... Але ж тушонка не вибухає!

По нам почали лупити хаотично – ПТУРи, танки, БМП-1 плювало прямою наводкою, 120 мм міномети з усіх напрямків. Танк ми замаскували, а самі переховувалися у підвалі будинку. Поруч - запасний боєкомплект БМП, у нього і влучив снаряд. Почали вибухати ПТУРи та гранати. Все охопило полум'ям – будинок, літню кухню. Ми почали задихатися і попросили допомогу.

Один із снарядів влучив у танк, вщент розбив ліву сторону, баки, почала витікати солярка.
Ви колись бачили як танк вибухає? Це дуже погано, нічого не лишається живого... Я вибіг з укриття рятувати машину. Стою, очманілий від диму, ледве тримаюся на ногах, намагаюся збити полум'я.

Підбігли інші, загасили водою, засипали піском. Почали роздивлятися, де хто - живий.
Неподалік був сусідній екіпаж. Біля них міна вибухнула в 50 сантиметрах від бетонної стіни й оглушила. Їх механік-водій, завжди веселий і усміхнений Діма Козачонок з Рівненщини загинув того дня. Вивів з-під обстрілу танк, вже і сам повз до укриття, але отримав важкі поранення і помер просто у нас на очах. Іншого хлопця вибухом кинуло до нас у підвал. Ще й дверима штовхнуло головою вниз, ми зловили його. П'ять ребер було зламано. Зараз він на лікуванні. А ще під час того обстрілу командир взводу втратив зір на праве око...
- Так і воюємо, - посміхнувся Ярослав. – І далі робитиму все те, чому вчили за контрактом, як вести бій, як ремонтувати танк... Вірю, що колись настане час, коли «гумконвої» більше не підуть в Україну. Вірю в нашу Перемогу і надіюся на краще.

Наостанок Ярослав додав, що батько в нього теж був військовим, а дома на нього чекають брат, мама, тато і кохана дівчина...
Ось з такими, простими і відданими своїй справі юнаками, які сьогодні грудьми захищають рідну землі, свої родини і нашу спільну Батьківщину, можна бути впевненим у Перемозі. У тому, що українська земля скоро очиститься від кримінально-терористичної хвороби, нав'язаної нам нерозумним північним сусідом. І нехай наш головний бій попереду, але, впевнений, завдяки таким мужнім чоловікам як Ярослав, вона буде за українським народом.

Руслан Семенюк, «Народна армія», з зони АТО

Джерело Славута NEWS 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31