clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Історія кіборга, який пережив пекло Донецького аеропорту

Фото: з архіву Андрія КАЗМІРЧУКА

Мешканець Старокостянтинова Андрій Казмірчук вижив після страшних вибухів

Пам’ятаєте, як у січні вся країна стежила за подіями у Донецькому аеропорту, як вболівала за наших хлопців і сумувала за загиблими? Тоді термінали перетворилися на поле запеклого бою, а потім, після страшних вибухів, і зовсім були стерті з лиця Землі, а під уламками стін загинули відважні бійці. ІТ-спеціаліст зі Старокостянтинова Андрій Казмірчук, якого у той час називали не інакше, як кіборг з позивним Флай, був у ті дні в аеропорту. Він дивом вижив і зберіг у пам’яті страшні картини, а у серці – біль втрати своїх товаришів.

«Перша хвиля мобілізації пройшла, друга… Далі я не міг дивитися на те, що відбувається, і прийшов у військкомат. Там сказали, що поки що немає потреби у спеціалістах мого профілю, а я служив у десантних військах, і взяли мене «на олівець». Під час третьої хвилі прийшла повістка», – згадує Андрій.

Так він став бійцем роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону. Два місяці на навчальному полігоні під Житомиром, далі Костянтинівка, де тепер постійний пункт дислокації його частини, перші бойові виїзди, супроводження колон у якості навідника крупнокаліберного кулемета.

У грудні Андрій вперше потрапив в аеропорт, на Новий рік їздив додому у відпустку.

«Були впевнені, що нас підірвуть»

«На початку січня в аеропорту ситуація була дуже складною. Ми не отримували прямого наказу їхати туди, це було швидше прохання. Однак ми не вагалися. Перед нами було завдання підкріпити фізично і морально знесилених хлопців. Командування обіцяло, що буде велика наступальна операція, і нам треба протриматися дві, максимум три доби, до прибуття основних сил», – розповідає воїн.

Аеропорт зустрів бійців, куди вони прибули 16 січня, шквальним вогнем з усіх калібрів, обстріли не вщухали ні на мить. Один МТ-ЛБ (легко броньований тягач) спалахнув ще при в’їзді, і загинув член екіпажу. В десяти метрах горіли боєприпаси, стіни тряслися, уламки бетону розліталися в усі боки. Коли Андрій у складі підкріплення прибув на місце, було близько дев’яти поранених, за першу добу їх кількість виросла до 17, також було двоє вбитих. Близько п’ятої ранку сепаратисти запросили перемир’я, щоб зібрати поранених і вбитих, а після світанку знову почали стріляти.

«19 січня терористи вперше підірвали нас, скинувши у термінал мішки з вибухівкою в 30 метрах від нас. Вибух був настільки потужним, що стіни склалися як картонки, зірвало дах і перекриття. Термінал проглядався наскрізь. Ми якось відбудували барикади і продовжили оборонятися, – розповідає подолянин. – Ми усі розуміли, що це не останній вибух, що нас підірвуть ще сильніше. От тільки не знали, коли...»

Довго чекати не довелося: другий вибух пролунав 20 січня, в 14.56, тепер просто під ногами наших бійців. Коли вибухнуло близько трьох тонн тротилу (інформацію про цю цифру перехопили у терористів), три поверхи терміналу перестали існувати, їх просто здуло. До вибуху було 55 живих, разом із пораненими. Вижило менше половини.
«Хто перебував біля барикад, по краях кімнати, вижили, хоча усі були побиті і контужені. Ті ж, хто був у центрі, а це переважно поранені, які лежали на підлозі у спальниках, усі «пішли» під завали. Зникли під завалами також командир нашої групи Іван Зубков, Василь Григор'єв (обоє з Деражнянщини), Руслан Коношенко із Кам'янця-Подільського, Руслан Присяжнюк із села Буцні Летичівського району, Юрій Осаулко з Вінницької області, киянин Андрій Гаврилюк», – розповідає Андрій.

«Досі не розумію, як вижив»

Після вибуху вцілілі бійці опинилися без даху над головою, їх кожної хвилини могли закидати гранатами. Щоб не допустити цього, Андрій Казмірчук вийшов назовні і прикривав своїх побратимів.

«Потім хлопці розповідали, як Вася Григор’єв мучився і просив, щоб його добили. Ніхто не погоджувався, і він почав кликати мене. З одного боку, я радий, що був далеко і не чув цього», – каже Андрій.

Близько 22-23-ої години прилетів снаряд і потрапив у бетонну балку в семи метрах від кіборга. Його відкинуло вбік. Якби Андрій піднявся, потрапив би під обстріл кулемета. Він відповз під купу металобрухту, де і пролежав всю ніч.
«Спочатку піді мною був сніг, потім він розтанув і перетворився на калюжу. Я закляк, замерз. Вже прощався з життям, розумів, що коли розвидниться, мене помітять, – розповідає боєць. – Аж раптом почув, що наближається МТ-ЛБ. Думав, що це вже галюцинації на фоні контузій і всього пережитого».

Однак це було насправді. Двом нашим броньованим машинам вдалося прорватися крізь вогонь, щоправда, одна з них вибухнула біля терміналу і загинуло чотири члени екіпажу. Інша забрала вцілілих кіборгів.

«Товариші зустрічали мене зі сльозами на очах, уже ніхто не вірив, що я живий. Я й сам досі не розумію, як вдалося вижити, – каже чоловік. – Сумно, що нас залишили напризволяще. Коли ми покидали цю територію, в посадці неподалік я бачив десятки танків та багато іншої техніки. Мене трясло від люті: чому вони не прийшли на допомогу? Ми не просили, щоб нас евакуювали, було б достатньо підтримати нас вогнем. Лише наш батальйон намагався нас врятувати, а от організованої правильної допомоги не було».

Далі було лікування від контузій, два місяці роботи з психологом, похорони товаришів по підрозділу (Андрій провів в останню путь майже усіх). Скоро на бійця чекає повернення у частину. У своїх побратимах Андрій впевнений як у собі самому, з ними він пережив найстрашніші моменти у житті і знає, що хлопці не підведуть. А от у діях командування такої впевненості немає.

«Не хочу бути черговим непотрібним країні героєм», – каже він.

Роздуми на тему

На думку Андрія Казмірчука, який відчув на собі, як ведеться війна, є кілька проблем української армії. По-перше, це відсутність налагодженої взаємодії між підрозділами.

«Ми доповідаємо своєму командиру, він вищому над собою, той далі і далі, і так аж до штабу, а потім наказ рухається по цьому ж довгому ланцюгу назад. Коли інформація доходить до нас, вона вже не актуальна. У кожного підрозділу повинен бути прямий зв’язок хоча би з командувачем сектору. Тоді рішення будуть прийматися швидко», – впевнений кіборг.

Друга проблема: у керівництві багато «паркетних» генералів, які не були на передовій і не володіють оперативною обстановкою, а сидять у штабі і звідти командують. На думку Андрія, ці посади мають займати офіцери з бойовим досвідом, які розуміють, як ведеться війна, і що для цього потрібно. Практика дозволить їм віддавати професійні накази.

Третя проблема – погане оснащення та озброєння.

«Без нормального озброєння, техніки, засобів зв’язку та тепловізорів дуже важко працювати. Коли усе це з’явиться, і не радянське, а сучасне, буде набагато краще. Маленький підрозділ, гарно озброєний і оснащений, зможе виконувати завдання зовсім іншого рівня», – розмірковує Андрій.

P.S. 26 травня, виповнився рік від початку оборони Донецького аеропорту. Давайте згадаємо усіх, хто був там, хто залишив там своє життя або серце.
 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31