«Діти не знають, що їхній батько пішов у АТО», –

З кожним місяцем тривання антитерористичної операції кількість добровольців, які за власним бажанням хотіли б вступити у лави військових сил України, поступово сходить нанівець. Проте незважаючи на всі тяготи служби, голод, зраду генералів, є люди, які знаходять у собі сили захищати нашу Батьківщину. Вони мужньо йдуть у військкомати й ладні робити все для того, аби в нашій країні запанував мир та спокій. А вдома на них із вірою та безмежною надією у серці залишаються чекати їхні вірні подруги – дружини, сестри та матері.

Така доля спіткала і Людмилу Холявко із Нової Ушиці. Рік тому жінка провела у АТО свого сина Руслана, а цьогоріч услід за ним пішов і її чоловік – Володимир Миколайович. На заваді не стало навіть те, що він у армії ніколи не служив, а лікарі категорично заборонили йому навіть думати про це.

«В червні минулого року добровіль-но захищати Батьківщину пішов наш син Руслан, – каже Людмила Василівна. – Спочатку він служив у Новопетрівці Бердянського району, потім у складі батальйону «Донбас» брав участь у боях в Артемівську, Лисичанську, Попасній, Іловайську, Маріуполі та Широкиному. Тобто, побував практично у всіх гарячих точках. В Іловайську йому пощастило: керівництво відкликало його раніше, ніж там утворився котел. Руслан врятував тоді багатьох друзів. Він у нас десантник, патріот своєї країни, людина дуже справедлива та чесна. Уже є наказ про його нагородження орденом. Нині син проходить реабілітацію в госпіталі у Києві. Про своє перебування у зоні АТО розповідати не любить. Я лише можу уявити скільки смертей, скільки трагедій йому довелося побачити... Не кожна людина все це витримає. Руслан навіть не знає, що батько також пішов служити. Ми поки що йому не кажемо. Доньці також не повідомили. Не хотіли її турбувати, адже дівчинка вагітна й дуже любить батька».

«Нашим чоловікам і так там важко, тож маємо бути мужніми»

Жінка не відмовляла від військової служби ані сина, ані чоловіка. Каже, що в їхній сім’ї звикли поважати думки, прагнення та наміри одне одного. І хоча її чоловіки прийняли рішення боронити кордони України самостійно й лише поставили пані Людмилу перед фактом, прийняла цю звістку спокійно, без сліз та істерик.

«Одного разу зустріла у магазині свою знайому й вона запитала мене про Руслана. Я їй розповіла, що він у АТО, – згадує Людмила Василівна. – Знайома зробила квадратні очі: «Як ти про це так спокійно кажеш?» Мабуть, чекала, що я рюмсатиму та у розпачі заламуватиму руки. Я взагалі по житті оптиміст й завжди вірю у краще. Ще раніше, працюючи у школі учителем англійської мови, дуже багато їздила з учнями на екскурсії містами України. Возила групи по 500-600 чоловік. Багато вчителів не хотіли брати на себе таку відповідальність, я ж завжди казала, що все буде добре й немає причин для хвилювання. І так воно завжди й було. Думки ж матеріальні. Тим більше, ми, жінки, не маємо права на слабкість. Нашим чоловікам і так там важко. Тож маємо бути мужніми, щоб і вони тримали удар, відчуваючи за спинами міцний тил».

«Він у тебе такий патріот»?

«Родом я із села Терешівці Хмельницького району, проте після навчання мене направили працювати до Нової Ушиці. Там я і зустріла своє кохання, – згадує жінка. – Молодою вчителькою прийшла до місцевої школи, а там фізкультурником був мій Володя. Щоправда, він пропрацював недовго, оскільки довелося очолити районну раду фізкультурно-спортивного товариства «Колос», потім – дитячу спортивну школу. Тривалий час він був тренером із футболу. Але останнім часом чоловік все ніяк не міг знайти роботу, всі пошуки були марними. А сидіти без діла не звик. Тож це, напевно, й спонукало його відправитися у АТО. Попри свою зайву вагу, попри поважний вік та заборону лікарів, оббивав пороги військкоматів. У результаті його таки записали в автомобільний взвод, й у липні чоловік поїхав на навчання. Всі наші знайомі, знаючи про Володині проблеми зі здоров’ям, спочатку навіть не вірили, що він добровільно погодився служити. Питалися: «Він у тебе такий патріот?» Не можу сказати, чи дійсно це так... Володя завжди на перше місце ставив свою сім’ю, казав, що діти для нього найдорожчий скарб. Ось їхнє майбутнє й пішов відстоювати. Перед від’їздом він мені сказав: «Як має бути, так і буде. Свою долю не зміниш та не перепишеш. Біда може спіткати кожного з нас й на порозі будинку. Якщо кожен сховається й намагатиметься перечекати за високим парканом, хто ж тоді врятує нашу Україну?»

«Як же я сидітиму вдома, коли моя дитина ризикує щодня життям?»

І 34-річний Руслан, і 57-річний Володимир Миколайович боролися за справедливість ще на Майдані «У мого чоловіка і дід, і батько – учасники бойових дій, – каже пані Людмила. – Коли ж і син отримав цей статус, Володя не витримав: «Як же сидітиму вдома, коли моя дитина там ризикує щодня своїм життям?» Зі слів чоловіка знаю, що багато хлопців бояться війни. Молодим воякам страшно йти в бій тоді, коли у них ще все життя попереду. Люди потерпають від стресів, морально не витримують. Тому такі солдати, як мій чоловік, є своєрідним прикладом для наслідування. Володя дуже вимогливий до себе, відповідальний, наполегливий та серйозний. Ми прожили разом 30 років, і за цей час я жодного разу не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Завжди могла на нього розраховувати, відчувала його підтримку.
Тепер я досконало знаю географію всієї Донецької й Луганської областей. Живу телефонними дзвінками, пораюся по господарству, доглядаю за перестарілим батьком і чекаю...»