clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Херсон патріотичний. Замальовки на тему

Херсон, площа Свободи. Тут починався місцевий Майдан

Херсон, площа Свободи. Тут починався місцевий Майдан. Фото: автора та з архіву Олега Зайченка

Розповіді херсонців ілюструють настрої у місті.

У рамках програми «Схід і Захід разом – простір діалогу» кореспондент ye.ua побувала у Херсоні, маючи на меті розвінчати стереотипи, які ще досі існують між регіонами. Наприклад, у східних регіонах мені неодноразово доводилося чути легенди про те, що на Львівщині (і навіть на Хмельниччині!) живуть «люді бандерівці», які за російську мову просто вб’ють. У нас же часто вважають, що у регіоні, такому близькому до Криму, всі тільки того і чекають, що настання «русского мира». Щоб розвінчати стереотип, я поспілкувалася з патріотичним херсонцями – учасниками Майдану, бійцями АТО та волонтерами. У результаті вийшло кілька коротких історій про звичайних, і в той же час, надзвичайних людей.

«Сильній нації треба йти шляхом боротьби»


Олег Зайченко.

Олег Зайченко – журналіст, помічник народного депутата, приватний підприємець, який займається інформаційними технологіями, та волонтер. Родом зі Старої Збур’ївки Голопристанького району, він постійно мешкає у Херсоні.
Коли розпочалися події на Київському Майдані, а згодом і в інших містах, Олег Григорович, як і тисячі українців, не залишився байдужим. Багато часу проводив на Херсонському та Київському Майданах, допомагав, чим міг, і щиро вболівав за перемогу народу.
В перший же свій приїзд до Києва херсонець багато фотографував. Коли ж він дізнався про перших загиблих, зрозумів, що на його світлинах, які він зробив ще в перший день на Майдані, є Сергій Нігоян і Михайло Жизневський.
«У мене з Майданом пов’язано кілька містичних речей, які я не можу пояснити логічно. Наприклад, шини запалили на Хрещення, 19 січня, і горіли вони десь до 23 лютого. І протягом місяця вітер завжди дув у біг військ Януковича, будь-то на Майдані чи на Грушевського. А 18 лютого, коли війська прорвали наші барикади, вони ж зупинилися у 50 метрах від сцени і не пішли далі! Досі не розумію, чому. Ми вже злили бензин з генераторів, збиралися палити намети, щоб нічого не дісталося ворогу, - згадує Олег Зайченко. - Я можу пояснити лише так: з Україною Бог».
З тих часів в чоловіка залишилося багато болісних спогадів. На його очах горів будинок профспілок, і він сам дивом не став жертвою полум’я.
«З Володимиром Миколаєнком (теперішній мер Херсону – прим. авт.) ми заходили у «Профспілки», взяли там протигази, навіть думали залишитися на ніч, але чомусь вирішили піти, - каже чоловік. - І через годину після того, як пішли, будинок загорівся. Люди з ліхтариками бігали на верхніх поверхах і були приречені на загибель. Мій мозок дивно зреагував на цей жах: мені здавалося, що це відбувається в кіно, не вірилося, що насправді».
Коли ж розпочалися бойові дії на Сході, Олег Зайченко переключився на допомогу військовим. Його родина заплатила велику ціну за незалежність країни: в Іловайському котлі загинув рідний брат дружини пана Олега – хірург Владислав Ковальов, який добровольцем пішов на війну.
Херсонець запевняє, що свобода України не є порожнім звуком для нього, він розуміє, що за неї варто боротися і докладати для цього усіх зусиль. А ще – брати відповідальність за все, що відбувається, на себе, а не звалювати її на владу чи ворога.
«Українці звикли жалітися на погане життя. Звісно, є країни, де живеться краще, але й у нас не найгірша ситуація. Варто лише глянути на потік автомобілів на наших дорогах. В корупції теж звинувачують лише владу. Але це двосторонній процес, якщо перестанемо давати хабарі, тоді й не буде що брати. Так само ми заслужили на нашу владу. Януковича обрали ж самі, і не лише ті, хто голосував за нього, а й ті, хто не прийшов на вибори», - розмірковує Олег Зайченко.
На його думку, усі демократичні зміни і реформи в країні робить народ, якщо він ще не дозрів до цього, то жодна влада не допоможе. А тому претензії можна висувати лише до себе.
«Треба брати відповідальність на себе: і за свою сім’ю, і за свою державу. Ми часто хочемо ухилитися від боротьби, але так не вийде. Якщо хочемо бути сильною нацією, нам треба йти шляхом боротьби», - запевняє херсонець.


«Волонтери постійно бачать людське горе»


Галина Уманець (крайня зліва) та її однодумці.

У центрі Херсону, на проспекті Ушакова, 47, розмістився Центр допомоги військовим. У невеликій кімнаті тісно, усе заставлене коробками і мішками. На стіні – великий синьо-жовтий прапор із автографами бійців. Тут панує дружня робоча атмосфера, волонтери дбайливо запаковують теплі речі у посилки для відправки на фронт, постійно лунають телефонні дзвінки, люди заходять і виходять... Керівниця центру Галина Уманець, її однодумці і помічники Іван Резнік, Олена Овчиннікова, Ніна Куценко, Альона Фесенко та Олена Тарасенко два роки займаються волонтерською діяльністю.
«Напишіть, що найбільші бандерівці живуть у Херсоні», - каже Іван Резнік і разом з іншими згадує, як вони одними з перших поставили свій намет на Херсонському Майдані, як боронили ОДА від тітушок, як їздили до Києва. Коли ж розпочалися бойові дії, почали допомагати херсонцям, які воюють у зоні АТО. Якщо спершу левова частка роботи полягала у матеріальному забезпеченні військових, то тепер до цього доєднався ще й правовий аспект.
«До нас час часто звертаються демобілізовані. Деякі з них звільнилися вже кілька місяців тому, а ще досі не можуть отримати посвідчення учасників бойових дій. Буває, що хлопців, яких тримали по десять місяців у полоні, звільняють з армії заднім числом, щоб не платити їм кошти. Або ж навіть бувають випадки, коли загиблих називають самогубцями, щоб не давати їм статус учасника. На захист усіх цих людей ми стаємо, - розповідає Галина Уманець. - Також добиваємося, щоб тим, хто втратив кінцівку, інвалідність давали пожиттєво, а не на рік, після чого потрібно проходити комісію повторно».
Херсонські волонтери не лише вирішують проблеми кожної конкретної людини чи військового підрозділу, вони роблять усе можливе для покращення ситуації в цілому: беруть участь у всеукраїнських координаційних форумах, вносять пропозиції змін в законодавчі акти тощо. На їхню думку, великий плюс у цьому напрямку – налагодження співпраці між областями та створення координаційних центрів при облдержадміністраціях, де на кожного бійця заводиться картка з усіма даними, де зазначається, якої допомоги він потребує, які проблеми не вирішені.
Херсонські волонтери постійно бувають у зоні АТО, багато спілкуються з військовими, з родинами загиблих, а тому постійно бачать людське горе та співчувають йому.
«Нам важко психологічно, стільки проблем ми бачимо. А скількох людей поховали…», - каже Галина Іванівна.
Вона з щемом у серці розповідає, як через війну зруйнувалася чиясь родина, як хлопців у полоні змушували їсти свої шеврони. Ці шинелі, з дірками замість нашивок, волонтери бережуть, як згадку про страшні події. Коли все закінчиться, вони здадуть їх у музей. Так само, як і шкіряний кожух часів Другої світової війни, який у Центр принесла одна бабуся. Її чоловік дійшов у тулубі до Берліну, і жінка принесла найціннішу родинну реліквію, щоб вона стала у нагоді сучасним воякам.
«Хочемо подякувати херсонцям, які все ще допомагають нам, хоча кишені їх вже добре спорожніли. Це надзвичайні люди! – каже Галина Іванівна. – Вони такі щедрі, щирі, часто жертвують останнім, що мають. Наприклад, одна бабуся принесла ключі для ремонту та одну пару рукавичок – це все, що вона змогла знайти. Це було так зворушливо. До речі, багато людей навіть не хочуть, щоб ми розповідали про їхні добрі справи».

«Краще зустріти ворога з автоматом на кордонні, ніж вдома з кухонним ножем»


Олександр Колганов.

Вдень Олександр Колганов – директор з персоналу великої компанії, вночі – таксист (мовляв, треба ж заробляти на життя). Причому він – один з небагатьох херсонських таксистів, які працюють офіційно та ще й справно платять податки у міський бюджет. Себе Олександр називає законослухняним та помірно патріотичним. Коли у березні 2014 року його мобілізували, бачив загрозу для рідної Херсонщини, не здогадувався, що біда буде масштабнішою.
«Я думав, що краще зустріти ворога з автоматом в руках на кордонні Херсонської області, ніж на порозі своєї оселі з кухонним ножем», - лаконічно каже він.
Спершу в складі Херсонського батальйону територіальної оборони Олександр охороняв пункт пропуску Чангар, потім потрапив на Арабатську стрілку. Саме там до нього прийшло відчуття війни: з нашого боку пляж, люди відпочивають, а з протилежного – танки і колючий дріт, на наших військових направлені рушниці снайперів. Потім чоловік з колегами охороняв Каховську ГЕС, а згодом – дорогу з Донецька на Маріуполь.
«На Маріуполь їхали у товарних вагонах, а на вулиці стояв грудень, була мінусова температура. Тоді зрозуміли, що до цього дійсно відпочивали. Зимували у землянках власного будівництва. І коли зверху лунали вибухи, земля сипалася на голову, - згадує чоловік. – Але якщо ви хочете почути, як все було погано і страшно, я не зможу нічого такого розповісти. У мене служба пройшла більш-менш спокійно. Звісно, це важке випробування для люблячих родин, таких як наша. Але в той же час я не уявляю, як можна ховатися в тилу, боятися признатися собі у страхові, у відсутності патріотизму».
В армії чоловік побачив багато проблем, зокрема, це тотальні крадіжки та нездатність держави забезпечити військових усім необхідним («Велика подяка волонтерам, вони забезпечували усім!» - каже чоловік).
Але є побачив і позитивні моменти. «Україна отримала шанс стати країною на зразок Швейцарії, де маленька професійна армія у разі небезпеки перестроюється на кількамільйонне військо. Все завдяки тому, що кожен чоловік щороку проходить навчання і має власну зброю, - каже він. - Нам потрібен закон про зброю, тоді з кожного вікна на окупанта буде направлена рушниця».
На думку Олександра, попри те, що більшість херсонців – російськомовні, вони патріотично налаштовані та не здалися б ворогу малими силами.
«Херсонці – миролюбні. Ми і пам’ятник Леніну довго не кидали, просто тому, що не войовничі. Але коли до нас приїхало два автобуси провокаторів з кримськими номерами, ми не на жарт розлютилися. І їх натовкли, і Леніна за одно скинули», - каже чоловік.
Донька подружжя Колганових – восьмирічна Юля налаштована не менш патріотично, ніж її батьки Олександр та Юлія. Вона мріє стати лікарем, і обіцяє, що, де б вона не навчалася, обов’язково повернеться до Херсона, щоб працювати у рідному місті.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31