«Ніколи не падати духом»

У красилівчанина Валерія Лобова свої погляди на фінансову кризу: «Це не на стільки страшно в порівнянні з війною. Втрачені сто, тисячу чи декілька тисяч гривень можна з часом компенсувати. А коли ми втрачаємо людські життя – цього не повернеш ніколи».
Висувати такі твердження цей сорокаоднорічний чоловік має повне право. Адже в далеких вісімдесятих роках в складі обмеженого контингенту радянських військ пройшов страшне пекло афганської війни, котру нині всі називають безглуздою. Але ж тодішні її учасники керувалися, насамперед, почуттям патріотизму, яке прищеплювалося нашим співвітчизникам чи не з пелюшок.

Звикали до війни... два дні
Його призов в армію припав на знаменну дату – 9 травня 1986 року. Мати на прощання біля військкомату мовила такі напутні слова: «Сину, йдеш в армію на День Перемоги, то обов’язково повинен повернутися переможцем». Наче відчувало тоді материнське серце, що Валерію припаде нелегка служба, яку він проходитиме в найгарячішій на той час точці земної кулі.
На афганську землю він вперше ступив 1 листопада, після піврічного проходження служби в сержантській роті навчального підрозділу військ спеціального призначення міста Черчик Ташкентської області.
– Оскільки ми були молоді, необстріляні, то нас відразу не залучали до бойових дій, дали, так би мовити, час на акліматизацію, – пригадує мій співрозмовник.
Хоча, власне, для молодшого сержанта Лобова та акліматизація тривала аж… два дні. Рота отримала завдання знищити банду душманів, яка дислокувалася в одному з кишлаків. На його виконання послали групу з шістнадцяти чоловік, переважна більшість яких були військовослужбовці зі стажем і лише чотири новобранці.
Зав’язався бій. Для новобранця він запам’ятався тим, що все було цікаво. Хотілося висунути голову, подивитися, що там навколо свистить, зривається, вибухає.
– Ніякого почуття страху не було. Воно з’явилося набагато пізніше, під час виконання наступних бойових завдань. Але то був страх більше не за себе, а за те, як мають батьки пережити, що син загинув чи повернувся додому калікою. Це почуття страху було швидкоплинним. Виникало перед самим боєм, коли наближалися душмани, і ще не пролунав перший постріл чи перший вибух. А як тільки зав’язувалися бойові дії, страх відразу минав. Тоді більше керувався інстинктом виживання, коли стояв вибір, якщо не ти когось уб’єш, то обов’язково хтось тебе застрелить? І хотів би чи не хотів, але мусив натиснути курок на якусь тисячну долю секунди раніше за того душмана, який цілився в тебе, – розповідаєВалерій Лобов.

Два ордени
Валерій Лобов вів спеціальний блокнот, куди занотовував не тільки адреси побратимів, з якими пліч-о-пліч воював, а й всі бойові виходи. За час служби в Афганістані у складі спецназу брав участь у сімдесяти восьми бойових операціях. Дві з них запам’яталися найбільше.
22 липня 1987 року група спецназу отримала завдання передислокувати, точніше, врятувати військовий підрозділ, який перебував у засідці і мав знищити караван зі зброєю. Однак його виявили душмани і послали на ліквідацію бандформування, чисельність якого значно перевищувала кількість радянських солдатів.
Поспішаючи на виручку п’ятьма бронетранспортерами, спецназівці самі зненацька потрапили у ворожу засідку, коли проїжджали крізь вузьку ущелину між горами. Душмани поставили собі за мету заблокувати рух першого і останнього бронетранспортерів, щоб потім було легше розправитися з тими екіпажами, які знаходилися посередині. Валерій Лобов разом з командиром групи перебували у замикаючому бронетранспортері. Коли чотири машини під шквальним вогнем противника здолали найнебезпечнішу ділянку, замикаючий бронетранспортер був підбитий вистрілом з гранатомета. Важко поранило командира групи, і він лежав без свідомості. Дістав поранення у голову та контузію і Валерій Лобов, від чого на деякий час також втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив розгубленість молодих бійців, які не знали, що робити в палаючому бронетранспортері. Валерій узяв командування на себе. Власними силами загасили палаючу машину, яка ще була на ходу, і вивели її з-під обстрілу. Водночас знищили вороже гніздо, де був гранатомет, з якого душмани поливали шквальним вогнем спецназівців і прикрили відхід основної групи. Батьківщина гідно оцінила мужність і героїзм молодшого сержанта. Йому підвищили звання, а згодом нагородили орденом Червоної Зірки.
Другий орден Червоної Зірки отримав за участь у ліквідації чисельної банди. Наводчики з числа душманів повідомили начальнику батальйонної розвідки про те, що в кишлаку Кобай недалеко від Кандагару дислокується велика банда, яка тероризує місцевих жителів і має на озброєнні крупнокаліберну зброю, протиповітряні пускові установки, тобто дуже великий і небезпечний арсенал. Основною специфікою спецназу було саме знищення таких банд. Отож, не гаючи часу, приступили до виконання бойового завдання.
Глухої ночі спецназівці зайняли позиції у двох напіврозвалених житлових будиночках і стали чекати ранку, коли почнеться рух, щоб розвідати обстановку, а, можливо, й взяти язика. До одного з будинків наближалися три душмани. Під накидками в двох з них чітко проглядалися автомати. Назустріч їм вийшов таджик-перекладач, який був перевдягнутий у душманський одяг. Зрозумівши, що перемовини з ворогами нічого не дадуть, він подав умовний сигнал і розвідників було знищено з безшумної зброї.
Невдовзі з’явилася ще одна група ворожих розвідників, які наближалися до сусіднього будиночка. Їх можна було б також знешкодити з безшумної зброї. Однак в молодого військовослужбовця, очевидно, не витримали нерви, і він передчасно відкрив вогонь з кулемета. Відтак зав’язався бій, який тривав аж дев’ять з половиною годин. Сили були далеко не рівними – проти двадцяти спецназівців виступило бандформування чисельністю понад триста чоловік. По рації викликали підмогу. Однак група, яка поспішала на виручку, не змогла пробитися своєчасно. Бронетранспортери потрапили на мінне поле. Авіація, яка хотіла з повітря завдати ракетно-бомбового удару по цій банді, не могла вести точний вогонь, тому що безпосередньо в 20 метрах були наші спецназівці. Їм довелося викликати вогонь на себе. З двадцяти членів групи 9 загинуло і 11 було важко поранено.
Отримавши в цьому бою важкі поранення і контузію, Валерій Лобов тривалий час перебував на лікуванні в госпіталі, переніс важку операцію. Хоча й лікарі пропонували комісуватися, відмовився. Незручно було якось перед хлопцями.
Крім двох орденів Червоної Зірки, груди Валерія Лобова прикрашають медаль Міністерство оборони «За доблесну службу» та інші бойові відзнаки колишнього СРСР.

Нам пісня жити допомагає...
Є у Валерія Лобова ще одне захоплення. Під час служби в Афганістані він ніколи не розлучався з гітарою. Разом з бойовими побратимами співали афганських пісень, тексти до окремих з них складав сам. Після служби як бард брав участь у тодішніх всесоюзних, республіканських та обласних фестивалях афганської і патріотичної пісні. Став лауреатом і дипломантом багатьох конкурсів. А п’ять років тому очолив вокально-інструментальний гурт «Висота», до складу якого ввійшли працівники Красилівського районного будинку культури Олександр Микульський, Іван Дрозд, Володимир Коберник та Володимир Казаков. У репертуарі цього самобутнього колективу переважають пісні афганської тематики, причому переважна більшість з них написана українською мовою, оскільки, за статистикою, кожен четвертий із числа загиблих колишніх радянських воїнів в Афганістані – українець.
Ніколи не падати духом, бути завжди на вістрі життя, проявляти ініціативу і втілювати задумане в життя – ось основне кредо воїна-афганця Валерія Лобова. Шість років виступив з ініціативою про створення на базі місцевого ПТУ військово-патріотичного клубу, який нині об’єднує у своїх рядах близько 70 вихованців. Вони займаються фізпідготовкою, відродженням козацької слави тощо. Серед членів клубу шириться волонтерський рух. Юнаки, які оволодівають спеціальностями малярів, штукатурів, облицювальників, зварників, безкоштовно допомагають одиноким престарілим райцентру ремонтувати житло, меблі, виконувати іншу господарську роботу.
Двадцять років пройшло від тієї злощасної війни. Загоїлися, зарубцювалися душевні рани. Вже ночами не мучать кошмари афганських боїв. Зате часто у снах з’являються загиблі бойові побратими.
– Це ніби своєрідне нагадування про те, що я як голова районної організації воїнів-афганців маю поспілкуватися з їхніми батьками, допомогти вирішити наболілі проблеми. Тому що ветерани Афганістану можуть самі відстояти свої права, нехай навіть і стали інвалідами. А хто ж буде піклуватися про матерів і батьків тих чотирьох хлопців-красилівчан, які мужньо поклали свої молоді голови у горнилі страшної війни? Вони потребують не скільки допомоги, як уваги до себе. Завжди раді кожній зустрічі, кожному телефонному дзвінку. Сприймають нас, як рідних. Бо хоча вже минуло більше двадцяти років, вони ще й досі вірять, що їх сини не загинули на далекій афганській землі і сподіваються, що колись повернуться додому, – каже Валерій Лобов.
Він часто приходить до пам’ятника воїнам-афганцям, щоб поклонитися безсмертному подвигу своїх ровесників, які загинули в тій далекій і чужій афганській стороні.