clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Паралельні сценарії подій в Україні взимку 2013-2014 років

Фото: 3republic.org.ua

Беручись реконструювати (чи конструювати) можливі паралельні сценарії розгортання політичної кризи в Україні подаю кілька застережень:

Джерело: Незалежний культурний часопис "Ї"

Автор: Тарас Возняк. 

Це текст не про епос, який розгортався на Майдані взимку 2013-2014 рр.

Це текст не про трагедію, якою став Майдан взимку 2013-2014 рр.

Це текст про політиків і їхні методи вирішення проблем. Про політиків українських і не українських.

Даний матеріал стосується тільки можливих планів інших гравців.

А саме:

• Режиму Путіна чи Путіна;

• Режиму Януковича чи Януковича;

• Української політичної опозиції у її тогочасному стані;

• ЄС – колективного ЄС - як політичного гравця;

• США як політичного гравця;

 

Щонайперше ми повинні окреслити для самих себе, які цілі були у всіх цих політичних гравців за станом на середину 2013 року.

 

Завдання режиму Путіна чи власне Путіна:

Найбільше стереотипів ми, українці, маємо щодо позиції Путіна. Чомусь серед політологічного співтовариства панує переконання, що Путін кінцевою метою свого політичного планування на середину 2013 року мав збереження в Україні режиму Януковича і підготовку його переобрання у 2015 році. Це одна з найгрубіших помилок, яка й призводить до неправильного тлумачення того, що відбулося на Майдані і неправильного розуміння того, що відбудеться в майбутньому.

Так, у 2004 році, і навіть у 2010 році Путін був зацікавлений у тому, щоб посадити у президентське крісло Януковича. Однак вже у 2010 році це не був остаточний пункт його політичного планування.

Остаточною метою Путіна за станом на 2010, і тим більше на 2013 рік була ліквідація такого політичного суб’єкта, як держава Україна.

Янукович на посту президента України був тільки поміжною ланкою цього плану. Його роль, як це планував Путін, був демонтаж державної структури України і підготовка України до розчленування.

Для того Янукович-президент, у відповідності з планами Путіна, мав довести ситуацію в Україні до повного колапсу – державні інституції мали стати абсолютно нефункціональними, корумпованими, переповненими або просто підмінені російською агентурою. Що й було зроблено за чотири роки його президентства.

Янукович-президент мав позбавити державу Україну сенсу – вона мала бути перетворена на failed state. Згнилий овоч Української державності мав впасти до ніг Путіна сам по собі – як Крим.

До цього слід додати особисте презирство Путіна до Януковича та його оточення. Що він не без задоволення не один раз демонстрував.

Вже тоді Путін запланував у можливо коротший час організацію в Україні повного, проте керованого хаосу – керованого ним, Путіним, звісно, в якому він і мав приступити до розчленування України. Приступити до організації хаосу, свідомого підриву ситуації в Україні.

Сьогодні вже очевидно, що Путін не збирався чекати до наступних президентських виборів 2015 року. Чому? Тому, що в рамках більш-менш визнаної міжнародним співтовариством виборчої кампанії могло б дійти і до не бажаної Путіним легітимної чи криптолегітимної передачі влади - до обрання наступного чи того самого президента.

А Путіну цього було зовсім не потрібно. Він поставив мету не переобрати Януковича чи посадити якусь іншу «українську» маріонетку в крісло неподільної України, а знищити не лише інституцію президентства в Україні, але й саму Українську державу.

Тому Путіну потрібно було підірвати ситуацію в Україні якомога швидше і якомога брутальніше – щоб шматки України рознесло на всі чотири сторони.

Тільки в загальному хаосі він мав змогу перейти до другої частини плану – розчленування країни і захоплення в тій чи іншій формі більшої частини України.

При цьому можна здогадуватись, що він планував також заложити декілька пасток, які б дали йому можливість розгорнути цей політичний успіх у напрямку Центральної Європи.

Як? На жарт і не на жарт «пропонуючи» кільком державам Центральної Європи взяти контроль чи відповідальність за певні західні території України. Щоб запобігти хаосу. Ним самим організованого хаосу. А також створивши кілька «піратських» чи «мафіозних» псевдодержав, на кшталт ЛНР чи ДНР – наприклад на Закарпатті, Бесарабії, Буковині чи у Галичині (благо, що ресурс для цього є – але про це нижче).

Отож, метою Путіна був підрив України, створення в ній якомога швидше, до президентських виборів 2015 року керованого ним хаосу для того, щоб розчленити Україну як політичне тіло.

 

Завдання режиму Януковича чи власне Януковича:

Янукович довго був переконаний, що його перебування на посту президента України є остаточним пунктом політичного планування Путіна, апофеозом його мрій. Що за станом на 2013 рік аж ніяк не відповідало істині. Остаточною метою Путіна було знищення такого політичного суб’єкта, як держава Україна.

Янукович гадав, що плани Путіна і його плани співпадають. Причиною цього була, звичайно, його безкінечна недалекоглядність. Але так само і тупість його недалекого і жадібного оточення.

Очевидно, що тільки на якомусь етапі він зрозумів, що Путіну не йдеться про його долю та долю його камарильї. Насправді роль Януковича в політичному плануванні Путіна була епізодичною – він був тільки розхідним матеріалом у більш далекоглядних планах Путіна. Причому у планах, які не обмежувалися лише Україною (Про це моя стаття «Світ гібридних війн»).

Дуже пізно зрозумівши, яка головна мета Путіна, а також те, що в цих планах жодного «президента України» не передбачається, Янукович, хоча і пізно, почав рятувати самого себе, чим поламав плани Путіна. Але про це потім.

Отож, метою Януковича було збереження свого режиму до 2015 року та його пролонгація до 2020 року.

 

Завдання української політичної опозиції:

За станом на середину 2015 року вершиною її мрій було самозбереження, максимум створення нових політичних проектів, які дали б змогу їй тією чи іншою мірою підготуватися до президентських виборів 2015 року.

Про жодне масове повстання, яким і став Майдан, не йшлося. Майже ніхто не передбачав (хіба що на рівні метафор і пустопорожнього політиканства) такого швидкого вибуху другого Майдану.

Тим більше ніхто з опозиціонерів не планував і не готував цього вибуху так швидко. Щонайбільше йшлося про можливий другий Майдан під час президентських виборів 2015 року.

Українська політична опозиція повністю поділяла короткозоре і обмежене політичне бачення ситуації режиму Януковича – вона навіть не могла уявити, що можливе й інше бачення та планування політичної ситуації в Україні. І здійснюють це планування інші політичні гравці. Зрештою, ця традиція продовжується - нічого не змінилося.

Отож, українська опозиція на той момент мала метою збереження і розвиток своїх структур з тим, щоб взяти участь у президентських виборах 2015 року.

 

Завдання колективного ЄС як політичного гравця:

ЄС так само короткозоро пробував «звабити» Януковича пропозицією асоційованого членства України у ЄС, що неначе б то мало б дати йому та його режиму ряд преференцій, а саме:

• «легітимацію» режиму Януковича в очах ЄС та світу;

• створення можливості відтворення «двовекторної» зовнішньої політики часів президентства Леоніда Кучми;

• гіпотетично якось убезпечити його від тиску Путіна;

• дати певні преференції українському бізнесу та особистому бізнесу Януковича та його соратників у ЄС;

• певним чином «легітимувати» режим Януковича в очах опозиції.

Отож, колективний ЄС бачив своїм завданням загравання з режимом Януковича і таким чином «зв’язування» йому рук для того, щоб з одного боку він мав менше резонів чинити тиск на опозицію, а з іншого боку «розширювати» можливості режиму Януковича, повертаючи його до політики «двовекторності».

 

Завдання США як політичного гравця:

США після першого і другого обрання президента Барака Обами, спроби перезавантажити стосунки з Росією (Путіним) а також приходу до влади в Україні Януковича щодо України тримала певну політичну паузу.

Американська політика в Україні на той момент була заложником ситуації у Сирії, стосунків з Іраном і справи створення іранської атомної зброї.

Хоча на певному етапі США могли провокувати Путіна на більш зухвалі дії, як от включення Криму у склад РФ, що було для нього своєрідною пасткою.

Отож, якщо я не помиляюся, і виходячи з того, що не знаю, чи знали на той момент політичні аналітики США плани Путіна в найближчому майбутньому підірвати і розчленувати Україну (що мало ймовірне, хоча…), то США зайняли вичікуючи позицію – не надто стимулювали опозицію, однак і не чинили надмірного тиску на режим Януковича.

 

Тепер попробуємо змоделювати, яким чином Путін міг би збурити Україну.

Можна запідозрити, що інструментом збурення ситуації на кінець 2013 року (до президентських виборів 2015 року – що важливо) мало стати головне політичне питання того часу – проблема з підписанням Угоди про асоціацію з ЄС. Цей документ своїм порядком, доволі рутинно, готувався задовго до того, як Янукович став президентом. Він з одного боку очікувався. І практично був готовим. Однак, з іншого боку – був у дещо прив’ялому стані. Всі розуміли, що режим Януковича навряд чи в ньому насправді зацікавлений.

Аж ось відбулося диво - Янукович спектакулярно і з пристрастієм взявся готувати цей документ до підписання.

Не знаю, чи це не насторожило чи принаймні не здивувало «партнерів» Януковича у ЄС. А мало б. Хоча, напевно, вони гадали, що Янукович хоче стати Кучмою, непомітно дрейфуючи в бік від Росії до ЄС.

На диво в’яло, що немислимо, зреагував на таку кричущу крамолу Путін. І все йшло неначе саме собою.

Однак я не певен чи саме собою.

І тут переходимо до здогадів. Можна підозрювати, що наказ Януковичу прискорити підготовку Угоди про асоціацію дав Путін. Парадокс, скажете ви. Звичайно. Тоді для чого? Можна змоделювати декілька цілей, які міг поставити перед собою Путін, зробивши такий парадоксальний хід:

• підсунути ЄС «чорного кота» - проблему у вигляді режиму Януковича;

• хтось (як от до певного часу сам Янукович) може побачити у цьому плані спробу збудувати з допомогою режиму Януковича «міст» між ЄС та Росією;

• а можна побачити у цьому маневрі Путіна спробу підірвати Україну.

Я б зупинився на останньому варіанті як такому, який de facto і реалізувався.

Можна підозрювати, що з самого початку Путін поставив питання не стільки підготовки Угоди про асоціацію, скільки його скандального, брутального зриву. І саме цей зрив підписання Угоди і мав стати тим детонатором, який мав підірвати Україну. І підірвав. Іншого пояснення «радєнію» Януковича «со товаріщі» в особах Азарова та Клюєва у справі Угоди про асоціацію не бачу.

Отож можемо припустити, що інструментом підриву ситуації в Україні мав стати спектакулярний, брутальний і навмисне нічим не обґрунтований зрив підписання Угоди про асоціацію.

Це мав бути ляпас всьому українському суспільству. І водночас гучний і принизливий ляпас очільникам ЄС.

Якщо хтось гадає, що це Янукович відважився дати такого ляпаса Меркель, то я не повірю. Тут відчувається «рука майстра».

І цей зрив підписання було зроблено.

21 листопада - Уряд Ніколая Азарова своєю Постаново (всього лишень Постановою Уряду!) призупиняє підписання Угоди, яке планувалося на 29 листопада.

Українське суспільство в шоку. За закликом Мустафи Найєма на Майдан Незалежності виходять тисячі людей.

24 листопада - У Києві проходить багатотисячний мітинг на підтримку євроінтеграції. Появляються два опозиційні містечка – громадське і партійне. Це важливо, бо їх організатори різні. І їх поведінка буде різною впродовж всього Майдану.

26 листопада - Вони об’єднуються. Політичне крило, яке не планувало такого неочікуваного вибуху Майдану, здається і йде на об’єднання. Однак ці два крила матимуть різне бачення розвитку подій до кінця. Що теж важливо. Очевидно лідери опозиції на той момент про щось здогадувалися чи хтось їх зорієнтовував. Хто? Про що? Про реальні плани Януковича? Чи про реальну гру Путіна? Бо, як ми бачимо з попередніх міркувань, стратегічні плани Путіна та Януковича на той момент почали все очевидніше розходитися.

Путін ставив Україну на диби і готувався до остаточного знищення Української держави.

Янукович гадав, що зможе переламати суспільство і опозицію як Лукашенко і утвердитися як узурпатор Української держави.

Опозиція сподівалася повторення Помаранчевого Майдану, але боялася непередбачуваності режиму.

29 листопада - Янукович грубо зриває підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі. Він все ще думає, що грає з Путіним в одній команді і готується до «розмазування» українського суспільства по Майдану Незалежності. Тут Янукович виступає як провокатор - провокатор Путіна. 

Звертаємо увагу на те, що слово «провокатор» весь час повторюватиметься. Тому що це слово для даного гіпотетичного аналізу головне. Провокатори є абсолютно необхідні в роботі таких структур, як КГБ/ФСБ – тобто Путіна.

Однак «розмазувати» нікого. Суспільство в шоку. На Майдані в ніч на 30 листопада залишається кілька сотень молодих романтиків-студентів. Політичних лідерів немає. Протест неначе гасне. Для Путіна це зрив його планів. Якщо не буде ескалації, то залишається огидний навіть йому Янукович. Велика гра припиняється. Потрібний ексцес. І його організовують.

1 грудня - О 4.00 ранку на жменьку романтиків кидають озвірілий «Беркут». «Беркут» відіграє роль провокаторів протестів. Все це фільмується – щоб показувати, звісно, а не приховувати. Все відбувається, як у театрі – спектакулярна брутальність, побільше крові і розбитих голів. Київ вночі стає на диби. Події набувають епічного розмаху – Михайлівський монастир стає твердинею протестантів, б’ють дзвони, ллється кров. Вдень у Києві відбувається найбільший масовий мітинг. Протестанти окуповують Майдан Незалежності. Ввечері протестанти + інфільтровані поміж них провокатори (звертаю увагу на їхню постійну присутність і тут і далі у всіх базових точках Майдану) йдуть на штурм Адміністрації президента на Банковій.

Нарешті Путін запустив механізм створення керованого хаосу в Україні.

Однак, як на мене, його розрахунок був неправильним. Очевидно Путін дійсно гадає, що Україна і Росія подібні – «єдиный русский народ». Але у цьому пункті я б погодився з Сергієм Дацюком, який стверджує, що це не так - в Росії немає суспільства, однак є потужна держава, натомість в Україні є потужне суспільство, але держава часів Януковича наскрізь прогнила – по суті не існувала. Тому Путін традиційно не враховував ролі українського суспільства, рівня його самоорганізації, його реакцій на агресію, його єдності.

Тим не менше - Україна дійсно стала на диби – але з двох причин – і з огляду на свою самоорганізацію, на здатність до протесту, але також можна підозрювати, що цьому сприяли і філігранні провокації Путіна-Януковича.

Таким чином Путін почав велику гру. Було видно, як він сучив ніжками, зустрічаючись з Януковичем, даючи йому свого роду хабаря у вигляді 3 мільярдів кредиту «на газ». Навіть у нього тремтіли не те що ручки, але й ніжки.

Вже у перші дні грудня, розуміючи про що йдеться, я – написав і розмістив текст «Сьогодні в Україні вересень 1939-го». Тобто написав просто і зрозуміло – дорогі українці – буде війна і розчленування України як свого часу Польщі. Це початок того, що вже сьогодні почали називати початком Третьої світової війни.

Є велика підозра, що все таки три голови нашої тогочасної опозиції все ж щось знали. Вони панічно боялися катастрофічного розгортання подій. З одного боку розуміли, що це провокація Путіна. Але з іншого боялися подиху історії. Бо ж дивитися в очі історії, ой, як страшно. Одним словом, триголова опозиція всіма силами пробувала утримати протести в мирному руслі – на кшталт того, що було під час Помаранчевого Майдану.

Очевидну нерішучість проявляв і Янукович, який за своєю психологічною конституцією є боягузом. Принаймні він панічно боїться публічності. Чужими руками і за спиною – будь ласка. А публічно, щоб потім відповідати – ніколи.

І це розходилося з планами Путіна. Йому був потрібен хаос, кров, вбивства, колапс державних інститутів, повна деморалізація. Одним словом «відмороженість» Януковича і його режиму.

Тому можна підозрювати, що тим, хто підливав у полум’я Майдану Гідності напалм, був саме Путін. Хоча теж, звісно, чужими ручками – як воно водиться.

11 грудня – Вночі з 10 грудня починається перша масована зачистка Майдану. Зачистка скидається радше на провокацію, яку мають побачити мільйони. Вона неначе відбувається, однак якось не до кінця – очевидно, що потрібно було розпалити ще більше полум’я – на всю Україну.

25 грудня - Під Києвом жорстоко і знову ж спектакурярно б’ють знакову громадську діячку, яка безстрашно травить Януковича, Тетяну Чорновол. Це теж яскрава провокація. Провокатори зробили все, щоб понівечене обличчя Чорновол побачили мільйони.

Замало – народ вперто не піддається на провокації і мирно стоїть на Майдані. Святкує-колядує. Триголова опозиція натужно стримує протестантів. Її звинувачують у боягузтві у угодовстві. У відсутності політичної уяви. Не без того. Але, напевно, були й інші міркування. Хоча я не був її особливим прихильником. Хоча розумів – до чого йдеться.

16 січня - Януковичівська Верховна рада голосує за «диктаторські» закони (як в Росії – чи не звідти підказка, що робити?), які мають або зламати суспільство, або вкрай його розізлити. І таки розізлила. Провокація чи справді закручування гайок? Судячи з результату – провокація.

19 січня - Чергове народне віче закінчується «неочікувано». А для когось, очевидно і очікувано. Від мирних протестантів відколюється група радикалів, яка підпалює вулицю Грушевського. Шануємо героїв, що стояли на Грушевського. Шануємо тих, кому увірвався терпець терпіти наругу режиму. Однак аналітики мають аналізувати хід подій з холодною кров’ю – така професія. Як у хірургів. Пам’ятаєте Віктора Кличка, якого на Грушевського обсипали сумішшю з вогнегасника, коли він пробував відвернути радикалів від ескалації, як він у відкриту назвав цей крок провокацією? Знову виринуло слово – провокатори. Триголова опозиція вжахнулась. Тягнибок з Яценюком просто втекли. Гадаю, що коліна затрусилися і у Януковича. Ставки у грі, грі Путіна, феєрично зросли. Але виходу у Януковича вже не було. Думаю, що саме тоді він остаточно зрозумів, що він є всього лиш «розхідним матеріалом» у великій грі Путіна. А що ж Путін? А Путін, на мою думку, мав би тріумфувати. Бо ескалація наростала. Але йому потрібно було ще більше напалму.

21 січня - Почалися викрадення знакових активістів. І навіть просто людей, що попадали у жорна режиму. Було викрадено Ігоря Луценка та Юрія Вербицького.

22 січня - на Грушевського вбивають Михайла Жизневського, Сергія Нігояна. Юрія Вербицького закатували і підкинули, очевидно, того ж дня.

23 січня – викрадення активіста Автомайдану Дмитра Булатова.

25 січня – погроза введення надзвичайного стану.

30 січня – повернення покаліченого (спектакулярно підрізане вухо) Дмитра Булатова – щоб всі бачили.

Протести поширюються на Черкаси, Запоріжжя, Дніпропетровськ, по всій Україні.

9 лютого - починаються масові підпали автівок у Києві – не на Майдані – а у місті.

У середині січня вже стала абсолютно очевидною дивна регулярність і зрежисованість ескалацій напруги, що оформилося у кілька графіків і текст «Гадаєте вулиця вже виконала своє завдання?». Вже тоді мені стало зрозуміло, що режисер є і він доволі методичний.

Графік ескалацій показав, що їхній крок складає приблизно 10 днів, хоча інколи корегується – щоб напруга не спала – а найбільших піків напруги слід очікувати у другій третині лютого та на початку березня. Так і сталося – масові розстріли «Небесної сотні» та анексія Криму і початок війни.

Однак ніхто не звертав на це попередження увагу.

У ніч з 18 на 19 лютого у Львові відбувається небачений спалах насильства. Горіли казарми і автомобілі, невідомі «протестанти», які появляються неначе нізвідки, захопили усі будівлі, які представляють нинішній режим на території міста, збройні кімнати, документи. Спроби силовиків протидіяти були мінімальними – аякже, всі виявилися свідомими майданівцями – це іронія. Тільки потім, правда частково, стає відомою – це були не львів’яни, а провокатори. Ну і міське шумовиння, звісно. І прості провокатори – з військових та міліцейських училищ з Харкова. Але й спеціалісти по організації масових провокацій. Потім ми побачимо їх у Севастополі, Луганську, Донецьку, Дніпропетровську – по всій Україні. Хоча, звісно, брали у цих подіях участь і власне львівські майданівці – тепер розібратися у всьому цьому майже неможливо. Однак фактом є те, що у Львові напалм до народних протестів свідомо підливала третя сторона. Очевидно за задумом провокаторів, те, що діється сьогодні на Донбасі спочатку мало охопити Львів і весь захід країни. Не сталося. Можливо саме завдяки участі власне львівських активістів, які таки очолили процес. І провокації захлинулися.

18 лютого - починається наступ на урядовий квартал, який перетворюється та криваву масакру.

19 лютого – перші вбиті. Потім їх стає більше сотні – Небесної. А у Межигір’ї вже повним ходом йшов збір і вивіз антикваріату та інших цінних речей, ситуація на київському Майдані загострилася до межі, але між владою і опозицією ще велися переговори про зупинення кровопролиття і пошуку політичних шляхів виходу з кризи, без негайної відставки Януковича. Інтенсивна евакуація цінностей почалася 21 лютого - за кілька годин до підписання опозицією і Януковичем угоди про мирний вихід з кризи (зі зміною Конституції і вибори президента до грудня 2014 року). Тобто Янукович розумів, що справа програна і не збирався дотримуватися ніякої угоди, а просто тікати. Практичного його вже не було. Завантаження та відправлення фургонів тривало до 4 годин ранку 22 лютого. Тому можемо доволі впевнено стверджувати, що Янукович втік вже 19 лютого, що важливо для розуміння того, що відбулося потім.

20 лютого - у Києві починають працювати снайпери. Чиї? Досі не відомо. Українські? Російські? Для чого? Щоб врятувати Януковича? Так він вже тоді по-суті втік! Ні! Для того, щоб дати Путіну підставу розпочати війну – війну, яка була вкрай необхідна Путіну. І не лише для того, щоб розчленувати Україну.

21 лютого – нарешті зрозумівши, що йдеться про привід до агресії Росії в Україні, до Києва прилітають нажахані представники ЄС. З вже відсутнім Януковичем підписується «угода про мир», яка передбачає повернення до Конституції 2004 року, вивід військ з Києва і вибори нового президента восени 2014 року. А насправді ця угода нічого не означала – це був рятівний круг, кинутий Україні. Не скористалися. Бо Путін не дав ним скористатися.

Отож - Янукович вже втік, хоч був присутній при перемовинах. Причому втік не лише від Майдану, а й від Путіна – почав рятувати свою шкіру – це проявиться через кілька днів.

21 лютого – Майдан голосом трибунів не погоджується на умови угоди. Тверезі голови розуміють, що ця угода протримається кілька днів, якщо не годин. Хто б її дотримувався – потрібно було просто утриматися на межі війни та інтервенції Путіна, а потім дотиснути Януковича до безумовної відставки. Такою була гра. Так воно вже прийнято в політиці – не дотримуватися домовленостей. І дотискати. Та голос трибунів погрожує штурмом Адміністрації президента. Істерично закликає йти на штурм Банкової. Триголова опозиція ридає. Таки щось знає. Таки розуміє, що війна і інтервенція неминучі. Шалено боїться провокаторів - провокаторів Путіна. Однак безсила. Механізм запущено.

22 лютого - Режим остаточно падає. Домовленості зруйновані. Південний схід України стає дибки.

Україна неначе перемогла, однак поринає в хаос.

Путін торжествує.

 

Зрада холопа

Саме цього дня, у відповідності з цією версією розгортання подій, Янукович за наказом Путіна мав перейти до реалізації наступного етапу плану Путіна по демонтажу України. Мала повторитися стара історія з 1917 року, коли більшовики сформували у Харкові свій «український» уряд, який запросив більшовицьку Росію здійснити інтервенцію в Україну. Янукович теж мав зібрати у Харкові «легітимний» уряд. Попросити захисту у Росії. І на «братських» танках Путіна в’їхати в Київ, щоб назавжди придушити «фашистську київську хунту». Такий хід подій давав нагоду Путіну знехтувати такою-сякою суверенністю України – її хоча б ілюзорною територіальною недоторкуваністю. Одразу ж актуалізувалося питання захисту російськомовних «соотєчєствінніков» - Криму, Новоросії і т.д. Благо, що плани по анексії Криму, та інтервенції в Україну, гадаю, були розроблені давно.

Але за таких умов жодні – тим більше мирні та європейські - Майдани вже не можливі. В Україні мала розпочатися війна – і це було для Путіна справою принциповою. Війну потрібно було розпалити – чи руками провокаторів, чи патріотів, які не розуміли, якою є гра. Знову появляється це ключове слівце – провокатори. Обов’язково мав бути опір майданівців. Якомога жорсткіший, проте в кінцевому результаті безуспішний. І саме тоді можна було перейти до «впорядкування» України. Але вже не як суверенної країни з її суверенною і недоторкуваною територією, а як території проблемної. Як от Сомалі чи Сирії. Це створювало поле гри для Путіна. Точніше – Путін, на силу своїх можливостей, творив це поле сам.

І тут саме час згадати про нашого «героя» - Януковича. Ця нікчема виявилася не здатною не те що грати самостійну політичну гру. Навіть бути тупим інструментом у руках Путіна він не зміг. Янукович спочатку, у відповідності з планом Путіна, шарпнувся створювати якесь вогнище опору з харківськими клоунами Допою та Гепою (це кримінальні псевдо членів Партії регіонів Михайла Добкіна та міського голови Харкова Геннадія Кернеса). Такими ж боягузами, як і сам Янукович. А потім почав метатися по південному сходу України. Одним словом став для Путіна «валізою без ручки» - непотрібним носієм компромату на самого Путіна. Тому «валізу» потрібно було евакуювати в Росію, однак максимально принизити. Що й зробили, не допускаючи до Москви, а тримаючи у «чорному тілі» під Ростовом.

 

Паніка

Втративши таку важливу карту у своїй грі, як дієздатний «легітимний» президент України, Путін у паніці привів у дію лише фрагменти свого плану демонтажу України. А саме:

• анексію Криму та приєднання його до РФ. Це була його фундаментальна помилка. Це була пастка, в яку він попав. Бо одна справа ділити чи впорядковувати Україну з партнерами – як він, напевно, планував, пропонуючи ряду країн частини територій України, а інша – мародерствувати в одиночку – про це мій текст «Про Крису»;

• потім, вже зовсім втративши голову, «розвиваючи успіх» - почав інтервенцію у Донбасі.

Залишається запитання – а яким був план Путіна в Україні? Зрозуміло, що його план дестабілізації і розподілу України стосується не лише власне України, а ревізії всієї системи міжнародних відносин і особливо стабільності і балансу сил в Європі.

Не треба мати ілюзій, що цей план стосувався його піррових перемог у Криму чи на Донбасі. Очевидно план мав на меті ліквідацію України взагалі як політичного проекту, який не вдався.

Організувавши хаос в Україні Путін розраховував, що він розростеться до рамок гуманітарної катастрофи – як у Косово, чи невдовзі на Донбасі. І тоді відповідальні західні партнери дійсно візьмуть під опіку частину територій України. І тим самим легітимізують його план розподілу України.

Висновки

Не досягнувши мети лобовою атакою, Путін попав у довготермінову історію – санкції, стагнація «піратських республік», втома. Втома російського суспільства, яка наростає. Втома російських еліт. Втрата позицій в самій Росії.

Він змінює тактику. Готується до довгої осади. Пробує втюхати ці «піратські республіки» Україні як два гангренозні регіони, які мають заблокувати розвиток українського проекту взагалі.

Благо, що українська влада не занадто додала у своїй професійності та бажанні щось змінювати.

Одним словом демонтаж України був – і, очевидно, є багатоходівкою. Однак, здається Путін таки помилився – дійсно живе, як каже Ангела Меркель, в іншій реальності.

Хоча що це змінює? Це ж не означає, що він не припинив реалізовувати свій план. Можливо модифікований. Не перестає блефувати. Не перестає шантажувати – в тому числі і атомною зброєю.

Може ми боїмося самим собі сказати правду. А правда проста – Путін частково все таки здійснив свій план демонтажу України. Тепер вона інша. І перед нами просте запитання – далі вестимося на його провокації, чи, може, самі задаватимемо правила гри?

 

25 листопада, Чернівці

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 06.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
26.08
26.13
27.99
28.03
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31