Хто на нового?

Фото: Валерій Іванюк

Що чекає на нас через рік? І – хто?

Тоталізатор
Київський міський голова Черновецький (у народі просто Космос) продовжує дивувати люд усе новими й новими вигадками. Пардон, джерелами доходів для столичного бюджету, котрий усі роки докосмічної ери тріщав по швах від перевантажень, а з другим пришестям Леоніда Михайловича настільки підупав, що доводиться тепер і з мертвих податки збирати (тобто з живих, що навідують рідні могилки); і улюблених мером бабусь зселяти докупи в будинки престарілих, а їхні квартири здавати в оренду (є така ідея в мера, і її реалізація вже на порі); і навіть займатися такою небогоугодною (бо азартною) справою, як гра в тоталізатор на скачках. Гра є гра: вгадаєш, на якого коня ставити – і ти багач, а ні – то хто ж тобі винен?
Кажуть, що знавці радили пану голові поставити на перспективного скакуна (ба й узяти участь у перегонах на ньому) - а мер не згодився: дуже спокійним видався йому коник. А той усе-таки виграв! І ті, що не послухали фахівців, розчаровано чухали потилиці: ну не показував кінь на переможця, ніяк не показував. А гроші які спливли з рук – адже “мерські” перегони люду зібрали на іподромі видимо-невидимо, і то не простого, а такого, що слідом за Черновецьким не скупився на ставки.
Чи не чекає на нас така ж історія на інших, значно серйозніших, перегонах – президентських? Адже залишився до них усього нічого – неповний рік. Бо, хоч і досі не визначилися політики, коли саме народ обиратиме наступного президента – наприкінці жовтня, коли відбувався перший тур президентських виборів 2004 року, в грудні, коли тоді таки отримали результат, чи в січні – через п’ять років після інавгурації Ющенка – та вибори все-таки будуть. І будуть, найімовірніше, все ж у січні 2010-го – бо що там місяць-два вирішують, чи ж варто ще й через них сваритися? Хоч для наших зверхників аби привід...

Біля стерна
Наближення дати вже дало підстави прем’єрці запідозрити Президента в намаганні вибори зірвати: мовляв, Віктор Андрійович шукає будь-яку причину для оголошення надзвичайного стану в країні – задля цього готовий навіть на дефолт. Що дехто з президентського оточення ще й не на таке здатен, немає сумнівів. Але що на таке піде Ющенко, повірити важко. За нього багато й голосували 2004-го тому, що знали: з ним наступні вибори обов’язково будуть, а от з Януковичем це – під великим питанням.
Та будуть вибори, будуть – тільки б держава до того часу втрималася: надто вже розгойдують її основні претенденти на капітанське стерно. Юлія Володимирівна, хоч і не капітан поки що, вчепилася в нього мертвою хваткою – не вирвати. Штормить, кидає суденце “Україна” в різні боки – та вона не перестає запевняти всіх, що знає мету й тримає вірний курс; а всі ці хвилі й люди за бортом – то підлі ворожі брехні.
Брехонь і справді не бракує – з усіх боків. Бракує гарної команди – бо в нас не прийнято брати в неї професіоналів: тільки “своїх”. Вони не здадуть, переконані верховоди – бо ж без них, вожаків, анічогісінько не варті. Але чи варті чогось вожаки? Крім як гризтися нічого ж не показали.
А, Віктор Федорович нещодавно проявив свою інтелігентність (усе ж проффесор) на “Інтері” (останнім часом тут “забивають стрілку” всі ті, що проти уряду в цілому і Тимошенко-прем’єра зокрема): зламавши спротив ведучих, розповів два одеські анекдоти. Публіка не сміялася: може, нарешті збагнула, якої все ж таки позбулася ганьби, не обравши Януковича президентом. Хоч би як намагалися американські іміджмейкери надати нашому “хозяйственнику” європейського лоску, а важке дитинство дається взнаки, і чим далі, тим більше.
Хоч і справжній професор, ба навіть академік, Володимир Литвин – зовсім не панацея від негараздів, які все більше окуповують Україну. Добре, хоч нарешті теж тримається за стерно – бо шкода було дивитися, як потерпав чоловік, не маючи змоги довести свою потрібність країні.
Добре, бодай Віктор Андрійович не дуже рветься кермувати. У нього краще виходить критикувати, як це робить Юлія Володимирівна. Він усім показує на неї пальцем: якщо судно розіб’ється, перекинеться чи просто сяде на мілину – це все вона винна, все вона. Хоч капітанський кітель усе ж на ньому.
Та, власне, чи не однаково, на кому кітель? Якщо човен у небезпеці, кожен повинен робити те, що уміє найкраще - аби врятувати судно й людей на ньому. З тих, хто на капітанському містку, питати слід найсуворіше. Та коли вони тільки й уміють, що тягати один одного за петельки, - то розпрощатися варто б з усіма. Без жалю.
Та народ у нас жалісливий. І невідомо ще, кого пожаліє найдужче. Хоч краще пожалів би себе й нарешті підійшов би до виборів відповідально. Виріс би хоч трохи, подорослішав і перестав вірити в казки. А то хоче депозитів під високі відсотки, а кредитів під низькі, і ще “Юльчину тисячу” на додачу – і все це в країні, що не вміє чітко планувати, відповідально працювати, розумно економити і карати за не зароблене, а вкрадене в нас із вами.
Словом, хочемо, щоб нас дурили – то нас і дурять.

Ще претенденти
Нині вже можна спрогнозувати появу ще кількох серйозних претендентів на президентську булаву. Себто й прогнозувати нічого – вони вже заявили про себе. В кожному разі, не приховують своїх амбіцій насамперед два політики – Анатолій Гриценко та Арсеній Яценюк.
Гриценко – екс-міністр оборони. Єдиний з першого “помаранчевого” уряду, хто втримався на посаді і за Тимошенко, і за Єханурова, і за Януковича. Єдиний з тієї блискучої когорти героїв Майдану, чий блиск не потьмянів від необхідності щоденної рутинної роботи. Єдиний, хто спромігся на реформи в дорученій йому сфері – в армії. І немає сумнівів, що ці реформи принесли б свої плоди (та вже й починали приносити) – якби президент думав про країну, а не про себе в країні, - і не віддав би перевагу Єханурову, що про армію знає тільки з книжок, бо не служив у ній і дня, перед полковником у відставці Гриценком.
Хоч Гриценко й заявив, що піде на президентські вибори, та, судячи з усього, грошей на це дороге задоволення – президентські перегони – йому зібрати поки що не вдається. У нас, на жаль, не американська система, коли кожен громадянин може підтримати “свого” кандидата матеріально. Це Обама переміг ще задовго до виборів, за рахунок саме таких добровільних невеликих пожертв пересічних американців назбиравши на свою кампанію 639 мільйонів доларів – проти 360 Маккейна. Наші ж кандидати змушені “продаватися” олігархам – аби мати за що обиратися.
Щоправда, дехто робить це з радістю. І навіть талановито. Хоч уголос і заперечує зв’язки, що порочать – та, в принципі, за потреби й продемонструвати їх не соромиться. Багато питань, зокрема, викликала поява Арсенія Яценюка на “Інтері” в компанії власника цього телеканалу Дмитра Фірташа – на “Свободі слова”, яка в тій передачі стала свободою затикання рота всім, хто смів підтримувати в “газовому питанні” Юлію Тимошенко (котра, як відомо, усунула власника “Росукренерго” Фірташа від посередництва в українсько-російських газових відносинах). Арсеній Петрович так явно був на боці Фірташа, аж усі враз згадали, що вони земляки, родом з Чернівців, - і так само всі враз подумали, що...
Утім, що вони подумали, нехай кожен здогадається сам. Адже, попри молодість, Яценюк уже нагромадив стільки “ексів”: працював заступником голови Нацбанку у важкому 2004-му, коли голова – Тигіпко – трудився головою виборчого штабу кандидата в президенти Януковича; був міністром економіки і міністром закордонних справ, і навіть головою переважно непрацюючої Верховної Ради. Він хороший фахівець і блискучий дотепник. Однак ті, що уважно стежать за поведінкою “верхів”, пам’ятають у час квітневої політичної кризи 2007 року безстрашно підняту на Кабміні Януковича одну руку проти антипрезидентських рішень – Анатолія Гриценка; і лише після цього несміливо звелася рука президентського фаворита Яценюка. Не випадково, либонь, Арсеній Петрович має славу успішного конформіста: уміє подобатися тим, кому подобатися треба – коли це потрібно йому.

Ставки зростають
Які б ще не називалися імена імовірних претендентів на президентство – наприклад, Юрій Луценко чи Раїса Богатирьова - навряд чи вони зуміють стати серйозними суперниками для вже названих. Луценко, звісно, герой – та міністерський портфель, та ще й у такому проблемному відомстві, як українська міліція, підпсував хуліганистий образ сміливого зухвальця, що так подобається народу. Не врятувала його навіть суто чоловіча “розмова” з Черновецьким.
Зате, хто зна, - може, саме вона надихнула Черновецького проголосити курс на президентство? Для того, мабуть, і на іподром зачастив. Чи то за фуражем (грішми), чи за куражем (азартом), чи просто – перейняти технологію перемоги, коли першою до фінішу приходить “темна конячка”, від якої ніхто не чекає ривка на фініші?
Почекаємо ще рік. Час нині мчить – куди там коням...

Підтримай сайт