clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Чорнобиль-30: Усе було на рівні «щось там бахнуло і впав дах»

Фото: з архіву Івана Клименка

Хмельничанин Іван Клименко переконаний, що найбільший злочин проти прип’ятчан в тому, що ніхто не оголосив тривоги після вибуху на ЧАЕС.

Згадувати про ті квітневі дні 1986-го року для Івана Петровича завжди болісно. Тривожно, наче знову переживаєш ті фатальні події, які повністю перевернули життя тисяч людей.

Місто прожило всього 15 років

Родом Іван Петрович з Сумщини. У серпні 1972 року поїхав на будівництво Чорнобильської АЕС і працював там автомеханіком. Дружину з сином забрав із собою в Прип’ять. А через рік в родині народилася донька.
«Вона в мене прип’ятчанка, – каже Іван Петрович. – Усе росло на наших очах – і станція, і атомоград, як ми називали Прип’ять. Донині усі прип’ятчани кажуть, що жили тоді, мов у Бога за пазухою. Було усе: чудова робота, гарні зарплати, нове місто з розвиненою інфраструктурою. Довкола хвойні ліси. За 15 років, які прожило місто з людьми, воно розрослося і зміцніло, що й не порівняти з іншими. Це було молоде перспективне місто… У 1986-му році населення вже зросло до 50 тисяч і, що цікаво, середній вік прип’ятчан був всього 26 років... В Прип’яті було 5 середніх шкіл, 18 дитячих садочків. Два стадіони (один так і не встиг відкритися), збудовані за останніми новинками техніки. Для відпочинку – чудовий парк культури. У 86-му тут якраз звели величезне колесо огляду. Відкриття призначили на 1 травня… Так воно й не зробило жодного оберту, а нині височіє над Прип’яттю як символ покинутого мертвого міста».
Біди в ті дні, пригадує чоловік, ніщо не віщувало. Атомна станція працювала цілодобово. Будівельники зводили 5-й енергоблок, який мали запускати наприкінці 1986-го року. Але
26 квітня, в ніч з п’ятниці на суботу сталося жахливе…

Не було б ні нас, ні Європи…

«Четвертий енергоблок виводили на плановий ремонт, – пригадує Іван Петрович. – Якраз перед вихідними, щоб за два дні усе обладнання остигло. І в понеділок спеціалісти мали приступити до планового ремонту. Користуючись нагодою, якраз збиралися провести певний експеримент… Але нині причин аварії можна назвати декілька. І порушення технологічного процесу експлуатації станції, і неналежна підготовка до експерименту, який хотіли тоді провести, але не відпрацювали усі нюанси до кінця, і в будівництві конструкції реактора були огріхи. Ще й такий збіг обставин: при Союзі енергетична система була закільцьована, і усі блоки по черзі ставали на плановий ремонт. І так сталося, що один зупинився позапланово. З Москви дали команду терміново запустити 4-й енергоблок на Чорнобильській АЕС. А там уже злили воду, обладнання не вистигло… Ви уявляєте, що буде, якщо у відро з водою кинути величезний шмат розпеченого заліза? Нині ми розуміємо, що це був механічний вибух. Бо якщо був би ядерний, то ні нас, ні Європи не було б. Механічний вибух зруйнував реактор, дах впав на турбінний цех, замкнулись дроти, почалася пожежа…».
Від міста Прип’ять до атомної станції напряму півтора-два кілометри. У той фатальний квітневий день була дуже гарна погода.

«У п’ятницю ввечері ми з дружиною поїхали в село неподалік садити картоплю, – пригадує чоловік. – У Прип’яті залишилась донька. Вранці, після аварії, ніхто ніякої тривоги не оголошував. Але повернулися зі зміни до села робітники, почали розповідати про вибух… Я на мотоцикла – і до міста – там же дванадцятирічна донька залишилася!

Доїжджаю до Прип’яті – довколо оточення міліції

«Заїхати, кажуть, можеш, а виїхати – ні». Тепер я розумію, що спочатку хотіли усіх прип’ятчан залишити в місті, щоб не розповсюджувати радіацію на решті території. Але згодом оточення зняли. Найбільше вразило те, що місто жило своїм життям, мов нічого не сталося! Вранці після аварії на вулицях було людно, матусі гуляли з візочками, діти гралися в пісочницях, дорогою мчали весільні кортежі. Про аварію ніхто навіть не підозрював. Це найбільший злочин, який вчинили над прип’ятчанами! Інформації не було ніякої, лише на рівні «щось там бахнуло і впав дах».

Над четвертим енергоблоком стояло світло-синє сяйво

Вже згодом, мабуть, оцінивши увесь загрозливий масштаб аварії, до міста прибули військові, з вертольотів почали засипати реактор піском. Тільки у неділю з Прип’яті людей виселили. Із собою дозволили взяти лише документи і харчів на 3 доби. Ніхто не думав, що покидає свою домівку назавжди…
«Пригадую, коли в понеділок, через два дні після вибуху, їхав на роботу, пожежі на станції вже не було, але над четвертим енергоблоком стояло світло-синє сяйво, – каже Іван Петрович. – Що було із засобів захисту? Окуляри, пов’язки-пелюстки, які захищають лише від пороху. Медики нам давали йодовані таблетки, що багатьох врятувало.

Одяг доводилося міняти по кілька разів на зміну. На території стояли військові намети, і дозиметристи постійно нас перевіряли. В кожного були накопичувачі радіації. Звісно, кожен з нас розумів, які від радіації наслідки для здоров’я…»
Через тиждень Івана Петровича забрали до лікарні. Але діагноз, який тоді була дана команда ставити ліквідаторам аварії, далекий від правди – вегето-судинна дистонія. Пролікувавшись, через місяць знову повернувся на роботу на атомну станцію.

«Було зрозуміло, що до Прип’яті ми вже більше не повернемося. Оселилися з сім’єю в Києві. Але роботи не полишали. Працювали ми тоді вахтовим методом – півмісяця працюєш, півмісяця вдома. І так до 1991 року, поки не комісували за станом здоров’я. Перебралися з дружиною до Хмельницького».

 

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео



Курси валют на 09.12.2016
купівля
продаж
Міжбанк
$
25.74
25.78
27.36
27.4
0.41
0.41

Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31