30 квітня Павлу Гірнику, відомому українському поету, хмельничанину, виповнюється 60

Поезія для мене – це спогад, а не відгук

Сім років тому, ставши лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури, він отримав цю державну відзнаку за збірку «Посвітається». Покинувши міське життя, Павло Гірник нарешті зажив так, як того хотіла його душа – оселився в невеличкому селі на Деражнянщині. У місті, каже, всі від чогось залежать. А у селі, зізнається, воля і є чим зайнятися. «Ось зараз прийшла весна – роботи на городі вистачає… До міста і не потикаюся, - розповідає. – Тут спокій. Телефон – і той можна вимкнути».

Того, що його муза завжди дуже самотня, Павло Гірник і не приховує. «І в житті, і в творчості не часто була потреба у якомусь постійному спілкуванні, - каже поет. - Моє – це ніч, це самота… Кожна поезія для мене – це спогад, а не відгук».

Жодних гучних святкувань до ювілею поет не планує, не любить, каже, суєти, пишноти усілякої. «Буду, - сміється, - нарешті отримувати свою законну «тисячу», стану ще незалежнішим». Втім, зізнається, що хотів, було, до ювілею впорядкувати невелику збірку нових віршів, але відклалося.

«У поезії щось планувати – марна справа, – каже. – Пишу коли пишеться. Трохи пробую себе в дитячій поезії. Маю невеличку поему, але все ніяк не доведу до кінця».

Ненавидів усе, написане «вузенькими рядочками»

Син відомого свого часу письменника Миколи Гірника, Павло все ж, впевнений, що хист писати і творити – це в нього більше від мами , аніж від батька.

«З батьком ми спілкувалися якраз в той час, коли я ненавидів усе, написане так би мовити, «вузенькими рядочками», – каже Павло Гірник. – Вже пізніше, коли мама з татом розлучилися, якби мені не трапився Шевченко, хто зна чи любив би я поезію… Мама моя теж відчувала її дуже тонко. Вона знала особисто багатьох «шістедисятників». Саме вона відкрила мені ту літературу, яка, власне, виховала мене».

Писати, тримаючись шаблонів, не його

Народився Павло Гірник 30 квітня 1956 року в Хмельницькому. Його мама, Тамара Дмитрівна, була етнографом. Батько Микола Андрійович - письменник. У 1973 році Павло закінчив середню школу № 3 міста Хмельницького і вступив на філологічний факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Та вже після першого курсу перевівся на навчання до Київського педагогічного інституту (нині університет імені Михайла Драгоманова), який закінчив у 1977 році. Однокурсники згадують, що серед філологів-україністів Павла Гірника важко було не помітитити: у незмінній вишиванці і з власним поглядом на літературу... Його неможливо було втиснути в якісь рамки. На початку 90-х, саме Павло Гірник став одним із фундаторів Українського Народного Руху на Хмельниччині. Тоді ж він редагував рухівську газету «Пробудження». 

Усі, хто знайомий з поезією Павла Гірника, не дарма відмічають, що вона просякнута шевченківською пристрастю. Кобзар – і до нині головна книга в його житті. Автор поетичних збірок «Спрага», «Летіли гуси», «Се я, причинний», «Китайка», «Коник на снігу», «Брате мій, вовче», «Посвітається», він ніколи не переймався винятковістю свого поетичного дару. Каже, пише по-своєму, і душа болить за Україну теж по-своєму. Писати вірші, тримаючись шаблонів «хто правий, а хто винен» - не його. Тим більше, що «ура-патріотизму» нині вистачає. Любити напоказ – це не для Гірника, точно.