Різний Чорнобиль: три долі однієї трагедії

14 грудня 1986-го року офіційно завершили будувати саркофаг над зруйнованим 4-м енергоблоком ЧАЕС, що дозволило запустити 1-й та 2-й реактори.

І саме цього дня, починючи з 2006-го року, в Україні відзначають День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Отримана ліквідаторами доза радіації вбила багатьох протягом декількох років. Інші ж стали інвалідами, і тепер потребують постійної медичної допомоги.

Пам'ять полеглих у боротьбі з наслідками катастрофи вшанували напередодні річниці, 13 грудня. Ліквідатори аварії та представники влади міста і області поклали квіти до пам'ятника «Героям та жертвам Чорнобиля».

Пам'ятник «Героям та жертвам Чорнобиля» розташований на розі вулиць Прибузької та Кам'янецької
(фото: khm.gov.ua).

Тих, хто й досі пам’ятає жахіття тієї трагедії, а таких у Хмельницькому 855 осіб, відзначили сьогодні, 14 грудня.

На заході були присутні не всі. Та окремі з них поділилися своїми спогадами про ті часи.

Хмельничанин Степан Кушлак у зону ЧАЕС потрапив по службі.

У 1986-му році чоловік працював в управлінні МВС України.

«Міністерство створило оперативну групу, яку направили для забезпечення охорони громадського порядку в чорнобильській зоні. Я тоді працював у міліції, і потрапив туди по службі. Це був серпень-вересень 1986-го року. Нам потрібно було слідкували, щоб не було мародерів, бо вивіз радіоактивного майна суворо заборонявся. Особисто я займався підготовкою інформації про те, що там відбувалося, і направляв у міністерство внутрішніх справ.
Пробув там близько місяця, з 8 серпня по 9 вересня 1986 року, і весь час враження були досить незвичні і гнітючі. Цивільного населення там взагалі не було, та й життя як такого теж вже не було. Була якась суцільна тривога і постійна робота з ліквідації наслідків аварії. Самі лише робітники, які щоденно виходили на роботу і щоденно виконували те, що було необхідно» – поділився Степан Михайлович.

А от Володимир Шахрай, тоді коли стався вибух, проживав у зоні ЧАЕС. Його рідне містечко Хойники (Гомельська область, Білорусія) розташоване всього за 70 кілометрів від Чорнобиля. А його дружина у 1986-му році була ще й вагітною.

Чоловіку на той час було 30 років. Нещодавно він прийшов з армії, працював у комунгоспі трактористом, і вже мав двох дітей.

«Коли стався вибух, нам нічого не говорили. І 1 і 9 травня ми ще ходили на парад. Тоді дружина втретє була вагітною. У неї крутилася голова, нудило, постійно рвота була, кров носом йшла. Я питаю, може ти щось з`їла не те?... Але ж не буде такого від огірків. Тай мене теж постійно нудило, голова крутилася… Було дуже страшно. Хочеш сплюнути, а не можеш, бо слюна тягнеться на пів метра і висить, так, що рукою не відірвеш, бо дуже липка. На роботі нам почали давали горілку. Я питаю, «навіщо? Буду їхати на тракторі, не дай бог ще міліція зупинить». А мені кажуть, «нічого, не переживайте, так потрібно». Це вже потім, десь 11 травня нам сказали, що вибухнув реактор на ЧАЕС, а до того всі ж мовчали…

Коли дізналися про аварію, дружину з дітьми відправили аж на Вітебськ. Там 20 липня вона народила сина. А я залишився вдома на хазяйстві і кожної неділі їздив до них з передачею.

Статус ліквідатора я отримав у 1986-му році. Тоді від комунгоспу нас відправили різати ліс, бо все листя спочатку пожовкло від радіації, а потім почало горіти. Нас було 40 чоловік. Два з половиною місяці ми вирізали дерева, а куди потім їх відправляли, я вже не знаю. Ми відпрацювали те, що нам сказали, і більше туди не їздили.

Ще 4 роки з сім’єю жили у Хойниках, а потім, коли в 1990-му всіх почали переселяти, ми звідти виїхали. Можна було обрати Росію, Україну чи Молдову, але у Хмельницькому жила сестра дружини, і ми переїхали до неї. З тих пір живемо в Україні» – розповів Володимир Миколайович.

У його дружини зараз немає щитовидної залози. У середнього сина також проблеми з щитовиткою, і він змушений постійно приймати ліки, щоб хвороба не розвивалася.

Проблеми зі здоровям має й хмельничанка Людмила Булка.

У жінки важка форма захворювання щитовидної залози – хвороба Хашимото. Її вона отримала внаслідок радіоактивного опромінення за 17 днів перебування у зоні ЧАЕС.

«У липні 86-го я працювала у санепідемстанції. Тоді нас було 15 чоловік, які поїхали в зону ЧАЕС, бо потрібно було замінити групу з Полтави, – розповіла Людмила Миколаївна. – Ми перевіряли все на радіацію, щоб людям в їдальнях здорову їжу подали, щоб ніде нічого не було. Навіть ті ж самі гризуни і таракани, вони теж могли розносити радіацію.
А працювали і жили в самому Чорнобилі. І така ситуація була… Коли їхали з Хмельницького, під Києвом поламався наш автобус. Поки почекали інший, то в Чорнобиль приїхали тільки о другій ночі. І я вийшла в самих шльопанцях, а там кругом вода... А вона ж все змиває, розумієте?

Мені тоді 36 років було. В мене не було ні одного зіпсованого зуба. А зараз я – інвалід другої групи. Лежала і в Києві в радіологічному інституті, і в хмельницькій ендикринології. В мене від радіації хвороба Хашимото. І ліки дуже дорогі, упаковочка коштує 100 гривень, і їх немає в переліку безкоштовних».

Також жінка нарікає, що пенсії у чорнобильців маленькі, а вона тільки на ліки витрачає близько 500 грн. в місяць. Поскаржилася і на водіїв маршрутних таксі, які не завжди хочуть везти пільговиків, а іноді й взагалі обзивають.

Голова Хмельницького відділу Всеукраїнської ГО інвалідів «Союз Чорнобиль України» Володимир Лукіянчук також відзначив, що влада не належним чином ставиться до ліквідаторів.

«Пройшло вже 30 років після аварії, і здавалося б держава мала про нас піклуватися. 2016-й рік Президент України оголосив роком вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. І як не прикро мені казати, але крім того, що Президент проголосив, держава більше нічого не зробила. Ми не отримали жодної квартири, не отримали жодної машини.. Єдине що тим, хто отримує пенсії від півтори до чотирьох тисяч, підвищили їх на 100-200 грн. А що може сьогодні зробити людина, отримуючи таку пенсію? Нажаль, на рівні держави ставлення до нас, як бачимо, негативне» – зазначив Володимир Федорович.

У 2016-му році усі учасники ліквідації аварії на ЧАЕС із Хмельницького отримали по тисячі гривень матеріальної допомоги.

Щоправда, на місцевому рівні ситуація дещо краща: цього року усім ліквідаторам аварії на ЧАЕС із Хмельниччини виділили по 1000 гривень матеріальної допомоги. Також вони мають право на безкоштовне лікування у стаціонарі, і їм втричі збільшили фінансування на отримання бекоштовних ліків у аптеках. Хоча, зі слів самих ліквідаторів аварії, раніше на безкоштовні медикаменти на одну людину припадало по 3-4 гривні на місяць.

За мужність та самовідданість і героїзм, виявлені під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, учасників ліквідації нагородили почесними грамотами, медалями і цінними подарунками.

З нагоди Дня вшанування ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, у Хмельницькій міській раді згадали події тих страшних днів, вшанували пам'ять загиблих під час ліквідації найбільшої техногенної катастрофи, та подякували живим ліквідаторам аварії. А міський голова Олександр Симчишин окрім привітання присутніх, ще й пообіцяв, що в бюджет 2017 року закладуть більшу суму коштів на ліки для чорнобильців, аніж 2016-го.