ye-logo.v1.2

Олександр Антонюк: «Мрійники ніколи не стають здійснювачами мрій»

Культура 5586

З відомим художником ми зустрілися наступного дня після його чергової персональної виставки «Ідеографія».


Досьє: Олександр Антонюк, художник-філософ, член Національної спілки художників України.
Мав персональні виставки в Україні, Німеччині, США. День народження – 25 вересня 1971 рік.
Місце народження – м. Кам’янець-Подільський. Одружений, має двох дочок.
Живе і працює в Хмельницькому.

 У його майстерні, серед картин – завершених і незавершених, фарб, пензлів, горняток, дивакуватих фігурок, черепків, засушених жучків і, навіть, кістяків тварин...  Аби поговорити не про роботу.
«Виховання  дітей  постійно  хочу  «скинути»  на  дружину,  а  вона  на  мене»
– Пане Олександре, вчора на презентації багато Ваших друзів та колег акцентували увагу на тому, що 2011-ий – це рік Вашого сорокаліття, час чоловічої зрілості, коли потрібно підбивати підсумки та оцінювати те, що вже зроблено. Скажіть, а Ви вже збудували дім, посадили дерево, народили сина?
– Завдань таких я собі не ставив, тому і підсумків не підбивав. Дерев насадив багато, це я постійно роблю, у мене вдома цілий сад на підвіконні. На дачі теж багато дерев посаджених мною, але найбільше я люблю саджати декоративні деревця мініатюрних форм. Тому займаюся бонсай – це така японська культура вирощувати карликові дерева, хоча вона взагалі-то китайська...
Будинка не збудував, хоча, звісно, є в мріях своя хата за містом, але дім я сприймаю не стільки як приміщення, скільки як стосунки у сім’ї. І коли є взаєморозуміння – скрізь добре, навіть якщо ти постійно переїжджаєш з місця на місце. Хоча у нас є своя квартира.
– Тобто з першим і другим завданнями Ви впоралися. А як щодо дітей?
–  У мене двоє дочок: Софійці 6 років, а Саші –11.
– Тато уже, напевно, «підсадив» їх на малювання?
– Малюють трохи. Але в старшої плани постійно змінюються: то вона хоче співати, як мама, то малювати, як я. Як коли, це залежить від її настрою.
– А хто у Вас в сім’ї  займається вихованням дітей?
– Разом... (пауза – авт.). Я хочу більше «скинути» на дружину, а Олена інколи на мене (сміється – авт.).
Діти наші зовсім різні. Старша часто десь «літає», її важко зібрати до купи. Моя мама розповідає, що в дитинстві я теж таким був. За обідом міг годину колупатися ложкою в тарілці, про щось думаючи. А молодша – більш організована і відповідальна, вона ні на кого не схожа. Це як у жарті: колись у мене не було дітей, але було десять теорій про виховання. А зараз у мене десятеро дітей і жодної теорії про виховання. Коли у тебе одна дитина, ти думаєш, що усі діти такі. Коли з’являється друга, розумієш, що вони абсолютно різні... Цікаво, як один і той же генетичний матеріал може робити такі речі.
– Дівчаток своїх часто балуєте подарунками?
– Якось вони побачили десь хом’яків і дуже їх захотіли, то я вже купив. А ще в нас є папужка Маша. Просто я пригадую себе у їхньому віці, і скільки я переносив своїм батькам бездомних тварин! Йду зі школи, обов’язково принесу якогось кота чи собаку. Ми з дружиною дітям такого не дозволяємо, тому нехай хоч хом’яків мучать. Вони їх так обіймають, що хом’якові маленькі очі, здається, мають вилізти від цієї великої любові.

«Хотів  стати  археологом  або  палеонтологом»
– Кажуть, Ви були гарним фехтувальником?
– У дитинстві я займався майже усіма видами спорту. Грав у хокей, катався на ковзанах (взимку батько завжди водив нас з сестрою на ковзанку), ходив на вільну боротьбу, бокс, фехтування... Найдовше займався дзюдо. Але моя кар’єра дзюдоїста закінчилася, коли мені на змаганнях зламали руку.
– Будучи дітьми, з сестрою билися часто?
– Вона – старша на три роки, завжди била мене. Мріяв, коли виросту, добряче їй надаю. Але з роками дорослішав, конфліктів меншало і бажання битися також. А потім вона поїхала до Вінниці вчитися в інституті, і я дуже сумував. Ходив по будинку з кімнати в кімнату і не мав до кого причепитися.
– У дитинстві Ви були розбишакою чи «ботаном»?
– Вчитися я не любив. В принципі, як і тепер, я вчу лише те, що мені подобається. Якщо я не бачу, як воно мені має згодитися у майбутньому чи в сучасному, не сприймаю. Якийсь час мене цікавила хімія – наука про перетворення. Геометрія, бо для художника – це важливо, а ось математику не любив. Цифри для мене не несуть ніякого образу, тому на цьому предметі малював і пропускав все повз вуха. Дуже любив історію, навіть, одразу після армії вступав до Кам’янця-Подільського на історичний факультет, але не вступив. На той момент я дуже добре знав історію, фактично міг цитувати книги, пам’ять ще тоді була інша (сміється –авт.). Але був великий конкурс робили відсів і мене «зрізали»... Страшенно засмутився. Рік ні до чого не готувався, працював художником. Але друг запропонував поїхати у Івано-Франківськ до педагогічного університету. Ну, я «за компанію» й поїхав і вступив, а друг – ні...
– А як же історія, яку Ви так любили? Розпрощалися з нею назавжди?
– Досі люблю. Археологія і палеонтологія – це те, чим я хотів займатися з дитинства. Коли трактори переорють поле, можна знайти багато цікавих речей. Коли ти бачиш на черепку відбиток пальця людини, яка це робила, жила на цій землі, дивилася на ці зірки, про щось мріяла і про щось думала – це заворожує.
– Ви бували у багатьох країнах і містах, чому для постійного місця проживання обрали Хмельницький?
– Я не обирав, я живу тут з дитинства. Не можу жити у великому місті, це дратує. Купа часу, який можна витратити на себе і для того, аби щось зробити, витрачається на те, аби дістатися з однієї точки в іншу. Мені подобається приїхати у мегаполіс, вирішити якісь свої справи і втекти.
– Депресії у Вас бувають?
– У віруючої людини не може бути депресії. Коли людина з Богом, довіряє йому, вона знає, що нічого не трапляється без волі того, хто все контролює. Все, що з нами трапляється, просто має статися і треба навчитися це сприймати.

 «Творча  людина  творча  в  усьому»
– Як Ви відпочиваєте?
– Не можу сказати, що я прихильник якогось особливого виду відпочинку. У нас є друзі, які займаються лижами і сноубордом, хотіли і нас поставити на них. Поїхали одного разу всі разом на Драгобрат. Але все, що ми робили – це каталися з дітками на санчатах.
– А на море влітку?
– Під Судаком є санаторій від шахти Засядька і біля нього – шматочок «дикого» пляжу. Ми там поставили намети і насолоджувалися природою. Враження, коли ти засинаєш і прокидаєшся під шум моря, зовсім інше, ніж спати в готелі, а потім іти до моря купатися. Чим мені ще сподобалося це місце – воно хоч і було «диким», але не так далеко був санаторій з дитячими майданчиками, кав’ярнями і кіно.
– Як щодо чоловічих захоплень: риболовлі і полювання?
– Рибалка мені подобається, але для мене важливий не улов, а сам процес. А вбивати  не люблю.
– На кухні, біля плити Вас можна побачити, чи тільки на 8 Березня?
– Я люблю готувати, особливо м’ясо. Вчора готували з яблуками і апельсинами. Конкретних рецептів не маю, коли готую, відчуваю внутрішньо, що потрібно додати саме це і це. Людина творча, незалежно від того інженер вона чи бібліотекар, творча в усіх сферах свого життя – коли готує їжу чи пересуває меблі.
– Вдома багато Ваших робіт?
– Є деякі. Але якщо вони висять на стіні, я постійно знаходжуся «в процесі» – дивлюся і розумію, що щось переробив би. Є знакові картини: «В’їзд у Єрусалим», «Паротяг», але іноді і їх міняю. Для дітей намалював лева, вони просили.
– Про що Ви мрієте?
– Мріяти – це погана річ. Мрійники ніколи не стають здійснювачами мрій, вони так і живуть там, у своїх мріях. Я не така цілеспрямована людина, що мені треба і все: я нічого не їм, не п’ю і не сплю...  Я хотів би будинок за містом, але якщо його у мене не буде – не засмучуся...

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую