“Культ праці” лісоводської “України”

Культ праці проголосив у 1945 році двічі Герой Соціалістичної Праці, керівник всесоюзновідомого колгоспу “Україна” села Лісоводи Городоцького району Григорій Ткачук. Мешканці села переконані, що працелюбність допомагала їм і у радянські часи, і у нелегкі дев'яності, підтримує й зараз.

Вчорашня слава

Про лісоводський колгосп “Україна” знали на Хмельниччині навіть діти. Та й у Союзі агроформування було відомим. Пам'ятаю, бабуся розповідала, як, живучи у Сибіру, по кілька разів бігали до кінотеатру... переглянути кіножурнал, який демонструвався перед художнім фільмом. Адже він розповідав про рідний край – село Лісоводи та славний колгосп “Україна”. Колгосп постійно представляв свої досягнення на ВДНГ СРСР та УРСР, брав участь у виставках у Нью-Йорку, Делі, Угорщині, Німеччині. Голова колгоспу, котрий його очолював 43 роки, Григорій Ткачук, двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної праці, був депутатом Верховної Ради СРСР, нагороджений шістьма орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора. Крім Григорія Івановича, ще сім працівників колгоспу мали звання Героя Соціалістичної праці.
Але вражали не тільки здобутки у сільському господарстві. Григорій Ткачук значної уваги надавав соціально-культурній сфері. У селі зводилися житлові будинки, бібліотеки, будинки культури, стадіон, спортивний комплекс, лікарня. Згодом у селі почали готувати спеціалістів сільського господарства – відкрили професійно-технічне училище. А двоповерховий будинок піонерів дивував не лише городоцьких дітлахі -, сюди на екскурсії приїжджали з усієї України.

Будні нового тисячоліття

У дев'яностих, коли більшість колгоспів канули у Лету, лісоводська “Україна”, відкинувши застаріле слово “колгосп”, стала агрофірмою. І, хоч теж було непросто виживати, в “Україні” показували високі результати роботи, виплачували зарплату. Найважчим виявилося нове тисячоліття. Власне, воно поставило “хрест” на легендарній назві. Тепер не існує ні агрофірми, ні “України”. Кілька селян виявили бажання самостійно господарювати на власній землі. Більшість же лісоводців передали свої земельні та майнові паї в оренду приватному підприємству “Аграрна компанія -2004”. І сьогодні зовні село зовсім не змінилося. Ті ж чисті заасфальтовані вулиці (місцями на дорозі стоять свіжі латки), підстрижені газони, гарні будівлі, магазини, кафе – все, як у невеличкому містечку. А нещодавно кілька сімей навіть отримали квартири. Турботи з підтримання зовнішньої краси та побутових й культурних зручностей взяв на себе новий інвестор. “З інвестором ми підписали соціальну угоду, - розповідає сільський голова Ігор Дзера. - І сьогодні інвестори допомогли відремонтувати шкільний спортзал. У планах – облаштування новоствореного кладовища. Інвестор має асфальтний завод, тому допомагає ремонтувати дороги”. Не занепав і колишній Палац піонерів. Будинок дитячої творчості (тепер він має таку назву) передали на баланс районного відділу освіти. Й сьогодні, як і двадцять років тому, сюди після шкільних уроків прибігає до сотні дітлахів, які навчаються тут танцювати, співати, малювати, ліпити, вирізати з дерева фігурки чи плести прикраси з бісеру.

Місцеві мешканці завжди цінували спорт та здоровий спосіб життя. Тому зведення у селі великого спорткомплексу стало значною подією. Тим паче, що навіть у райцентрі нічого подібного не було. Тепер, щоб не втратити споруду, її перевели на баланс району. “Тут вже встановили моноблочну котельню, - продовжує Ігор Михайлович. - І цієї зими у закладі буде тепло. Плануємо ще відремонтувати покрівлю. Зараз у спорткомплексі працюють гуртки легкої атлетики, футболу, настільного тенісу. У планах – робота інших секцій. Це дуже потрібний заклад, адже у селі багато молоді: у школі триста учнів, в аграрному ліцеї ще понад чотириста”.

А от п'ятиповерхове приміщення дільничної лікарні – головний біль і сільської, і районної влади. Сьогодні половина приміщення законсервована. Проте, сільський голова переконаний, що лікарня у селі потрібна, бо ж не кожен має можливість їдити до лікаря у районний чи обласний центр. Але все одно такої великої лікарні у селі не потрібно. Вже не один рік йде мова про створення у Лісоводах хоспісу. Однак, поки що це просто слова.

Та все ж, головне багатство села – люди, котрі піднімали господарство у повоєнні роки, примножували славу колгоспу у мирні роки Союзу, й ті, котрі зараз не опускають рук.

Гарт імені Григорія Ткачука

Легендарний голова колгоспу сам жодної хвилини не сидів без діла, й односельцям не давав байдикувати. З перших днів роботи головою колгоспу запровадив “культ праці”: робочий день у колгоспі розпочинався, ледь на небі сіріло, і завершувався далеко після заходу сонця. Й люди, які працювали пліч-о-пліч з Григорієм Івановичем, отримали це загартування працею на все життя й передали своїм дітям й онукам. І зараз, незважаючи на вік, постійно у праці.

Милуючись чудовими будівлями, на які зовсім не вплинув час, не можна не згадати Василя Борового. “Після закінчення будівельного технікуму мене направили у Городоцький міжколгоспбуд, - згадує Василь Григорович. - Якось до нас приїхав Григорій Ткачук, йому були потрібні два будівельники – у селі розпочиналося грандіозне будівництво. Так я приїхав у Лісоводи, прижився. Спершу був техніком-будівельником, потім – майстром-будівельником, виконробом, інженером-будівельником, головним інженером-будівельником. Щороку у будівництво у селі вкладали близько мільйона двісті тисяч рублів. Першими ми перебудовували ферми та зводили нові корівники, комбікормовий завод, зерносклади. Згодом – шкільний корпус, палац піонерів, житлові будинки в центрі села, готель... У нас працювало 15 будівельних бригад. І очолював увесь цей масштабний будівельний майданчик Григорій Ткачук”. Фактично, усі будівлі, які сьогодні є у селі, зводилися за участю Василя Григоровича.

Вісімдесятичотирирічний Петро Гелик то біля худоби порається, то грядки прополює, то щось у хліві складає. Чоловік більше п'ятдесяти років пропрацював у колгоспі трактористом. З гордістю перераховує високі нагороди: лауреат Державної премії, нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції та трьома медалями (золотою, срібною та бронзовою) ВДНГ. До золотої медалі ще нагородили “Москвичем”. А зараз має невелику доплату до пенсії. На запитання, за що їх отримав, скромно відповідає: “За працю”. “Я ніколи не думав, що працюватиму тратористом, - згадує свій трудовий шлях Петро Фомич. - Після служби в армії повернувся у рідне село. Й мені одразу запропонували працювати завторгом у сільській кооперації, але робота мені не подобалася. Згодом одружився, задумав будувати власну хату. А Григорій Ткачук каже батькові: “Дам Петрові садибу, якщо піде працювати у колгосп”. Так я став причепним – помічником тракториста. Робота сподобалася надзвичайно, а у трактор я просто закохався. Вже через два тижні роботи я почав працювати на тракторі. І так – 51 рік, працював і вдень, і вночі. Та й зараз намагаюся не сидіти без роботи, адже, щоб жити, треба щось робити”, - підсумовує Петро Гелик.