Алла Пундік: «Театр — це любов усього життя» | Новини Хмельницького "Є"

Хмельницький театр ляльк нині нагадує казковий палац, а його колектив один з найвідоміших в Україні та за її межами.

І це не просто слова, а чистісінька правда. Самі ж лялькарі зізнаються, що усе це завдячуюючи їхньому керівникові — Аллі Пундік, котра, очоливши колектив, не забула про славнозвісну вішалку, з якої починається ставлення до театру, а з ним — до мистецтва і культури взагалі. Сама ж Алла Казимирівна, директор Хмельницького обласного академічного театру ляльок, зізнається, що чудово розуміє потреби та проблеми, акторів, працівників культури, лялькарів, бо вона— одна з них.

- Алло Казимирівно, то для Вас театр таки справді починається з вішалки?

- Моя позиція стане зрозумілою, коли скажу, що за фахом я — режисер театру ляльок. Свого часу мені пощастило працювати і в драматичному театрі, і в ляльковому. Тому театр — це любов усього мого життя. Але так складалося, що я працювала й на управлінських посадах. І от, перебуваючи на посаді завідуючої відділом культури Хмельницького, доволі часто доводилося відповідати на проблемні листи, котрі надходили від закладів культури. Писала відповіді й театру ляльок, мовляв, бюджетний кодекс не дозволяє фінансування... Але в душі боліло, бо я дуже добре знала цей прекрасний творчий колектив. Було, колись я в розмові навіть прохопилася, що єдине місце, куди б я пішла працювати в Хмельницькому, це театр ляльок.

- І власне, так і сталося...

- Очолити колектив лялькового театру мені запропонував тодішній голова обласної ради Іван Гладуняк. У відвертій розмові я йому зізналася, що для мене посада заради посади — це не цікаво, а от для того, щоб зробити в місті справжній театр ляльок, можу спробувати. Дуже хотілося, щоб і творча атмосфера, і досягнення колективу, були на однаковому рівні з побутом. Бо як би актор гарно не грав, але коли приходиш в сіре занедбане приміщення, то й вистава по-іншому сприймається. У 2010 році нам виділили півтора мільйона гривень для реконструкції фасаду лялькового театру, а цього року, як бонус, дали кошти на будівництво зимового саду.

«Жити сім'єю на два міста — не реально, тому я теж перебралася до Хмельницького»

- Алло Казимирівно, здається, Ви родом не з Поділля?

- Справді, я народилася у Кривому Розі. Після закінчення школи, коли мені було сімнадцять, вступила до дніпропетровського театрального учалища і більше до рідного міста не поверталася. А після навчання та декретної відпустки пішла працювати до Харківського академічного російського драматичного театру помічником режисера. У цьому чудовому місті ми з сім'єю прожили до 1998 року. Знаєте, Харків для мене місто особливе — творче, нестандартне. Ми навіть мешкали біля самісінького будинку актора. Тут усе надихає і спонукає до творчості. А ще там досить потужні театральні колективи, а отже мені було в кого вчитися, поталанило працювати з багатьома цікавими людьми. Наприклад, з Романом Черкашиним, одним із засновників «Березіля», який викладав у мене сценічну мову. Я зберігаю до цього часу аркуші, де він своєю рукою писав мені якісь нотатки. Це була та плеяда викладачів високої культури, у яких мені пощастило навчатися.

- А як же ви потрапили на Хмельниччину?

- У мене чоловік Анатолій родом звідси. Тут жили його батьки і настав час, коли їм потрібна була наша підтримка. На жаль, нині їх з нами вже немає, але тоді ми прийняли рішення перебратися ближче до батьків. Спочатку переїхав чоловік, але жити сім'єю на два міста — не реально, тому я теж перебралася до Хмельницького.

- Не важко було звикати до нового життя в чужому для вас тоді місті?

- Відверто зізнаюся, спочатку я навіть плакала. Мені було важко, бо все було чуже, незвичне для мене. Звісно, я бувала тут раніше. Але одна справа, коли ти приїздиш на тиждень-другий, а інша, коли на все життя. Особливо гнітила розлука з друзями, не вистачало такого звичного для мене спілкування, потрібно було розпочинати фактично усе з нуля. Але призвичаїтися до Хмельницького мені допомогла робота. Коли розпочала працювати на посаді завідуючої відділом культури міста, то там було стільки роботи, що сумувати просто було ніколи. А головне, саме ця робота дала мені можливість ближче познайомитися з багатьма прекрасними людьми, творчими особистостями, з'явилися нові друзі. Нині я люблю це місто і з задоволенням розповідаю про нього харківським друзям.

- Про те, що Хмельницький — це не лише ринок?...

- Звісно! Це лише стереотип... У нас дуже багато цікавих людей, особливо серед творчої інтелігенції. Я із задоволенням спілкуюся з Оленою Скорупською, з Миколою Мазуром, Борисом Грищуком...

- А не важко було з актриси та режисера перевтілюватися в службовця?

- Мабуть, це у мене в характері прописано - вчитися все життя. Я от, наприклад, у тридцять вступила до інституту на стаціонар! Тоді я працювала актрисою в театрі, а чоловік — головним режисером. Він був наймолодшим на той час режисером в Радянському союзі, а я, відповідно, — наймолодша дружина режисера. І усі мої здобутки та досягнення списували на те, що мовляв, «вона ж дружина режисера»... А мені так хотілося довести, що я самодостатня і як актриса, і як людина. От коли чоловік поїхав на гастролі, я тишком-нишком склала іспити і вступила до інституту. Він був відверто здивований, але підтримав мене.

- І усі п'ять років навчалися на стаціонарі?

- Так. А на третьому курсі, до речі, у нас була практика і я проходила її саме в Хмельницькому театрі ляльок. Це був період, коли лялькарі переселялися з вулиці Володимирської у нинішнє приміщення театру. Тоді мені, студентці, дали доручення поставити п'єсу. Звичайно, я розгубилася. Однак мене підтримав колектив, хоч усі були зайняті, їздили з постановками по області. Але о сьомій вечора усі збиралися і до ночі допомагали мені з виставою. Таке благословіння тоді я отримала від Леоніда Попова, який в театрі був головним режисером. Хто знав, що через стільки років я знову повернуся до Хмельницького лялькового театру...

- Якось Ви згадували, що у Вас з чоловіком був приватний театр?

- Це було гарне починання. Театр створили при Харківському Будинку акторів, а мій чоловік був художнім керівником. Ми ставили «Дон Жуана», п'єси Мольєра... Навіть на фестивалі «Березіль» отримали гран-прі. Тоді я саме закінчила інститут і, відмовившись від пропозиції викладати у вузі, допомагала чоловікові з організаційними питаннями, адже приватний театр потребує великої працездатності, вміння викладатися на всі сто, щоб витримати конкуренцію. Була і актрисою, і режисером, і організатором. І свій перший ремонт театру я починала робити саме там...

- Як у актриси, у вас була улюблена роль?

- Завжди з трепетом у серці згадую «У неділю рано зілля копала». Там я грала Тетяну. Це та вистава, на якій завжди були аншлаги. Один столичний поет мене буквально засипав оберемками тюльпанів зі словами: «Кращій Тетяні, яку я бачив». Звісно, такий успіх п'єса мала завдяки чудовій режисерській роботі мого чоловіка. Адже це була українська класична вистава у високому розумінні, котра жодним чином не нагадувала шароварщину. Бо інколи нам здається, що як тільки одягнув шаравари і вишиванку, заспівав українську пісню, то це і є українська вистава. Ні, наша культура надто висока, мова — надто співуча, щоб до неї інколи так зневажливо ставитися. А взагалі, гарних ролей було багато. Ну і звісно, усі снігуроньки теж були за мною.

Найкращий відпочинок — на Поділлі

- А де ви познайомилися з чоловіком?

- Він також навчався в дніпропетровському театральному училищі. Там ми і познайомилися, а згодом і одружилися. З того часу ми разом. Уже 37 років.

- Стосовно нинішньої роботи чаловік дає вам якісь поради?

- Знаєте, останнє, що він мені якось порадив, — збавити оберти. (сміється — авт.). Він бачить, що мені хочеться зробити і те, і інше, ідей купа... Хоча, як правило, він мене підтримує в усіх починаннях. І присутній на усіх прем'єрах.

- А для спільного відпочинку час знаходите?

- Намагаємося. Цього року я навіть скористалася відпусткою, щоб поїхати з онукою на море в Болгарію. А взагалі ми з чоловіком любимо відпочивати у нас, на Поділлі. Їздимо на Кам'янеччину до господині, яка займається зеленим туризмом. От там, в тиші, серед дивовижної природи, я справді відпочиваю душею. А ще ми можемо зібратися спонтанно, приготувати кілька бутербродів, просто сісти в авто, поїхати до лісу за ковтком свіжого повітря. Оце для нашої сім'ї найкращий відпочинок.

- Ваша донька нині знімається у кіно. Професія актриси — це її власний вибір?

- Наталя, як і ми з чоловіком, закінчила Харківський інститут мистецтв. Це був її вибір. Її чоловік, до речі, теж актор. І хоча ми не дуже хотіли, щоб донька ішла нашими стопами, родина, як бачите, вийшла у нас театральна. Одразу після інституту Наталю запросили грати у київському театрі. Згодом вони з чоловіком з театру пішли і нині знімаються у кіно. Ось навіть зараз вони на зйомках у Криму, а онуку Софію привезли на кілька днів до мене погостювати.

- І онучка, звісно, теж мріє стати актрисою...

- Софійка вже знялася в кількох фільмах, зараз знову проходить проби. Їй всього шість, але я бачу, що від природи у неї справді є акторський талант. Звісно, якою стежкою вона піде, аку професію собі обере, — час покаже.

- А ви про театр мріяли з дитинства?

- Мабуть. Ви знаєте, саме перед тим, як я мала піти до першого класу, мої батьки будувалися. Клопотів у сім'ї було багато, тож готувати мене до навчання їм було ніколи. А тому до школи я пішла абсолютно не готовою. Але мені пощастило з вчителькою. Вона від природи була дуже артистична і часто з дітьми готувала різні ранки, свята, постановки... А кого брали для участі у цих дійствах? Звісно, тих, хто гарно вчиться. Мене ж на уроках завжди викликали в останню чергу, бо поганенько читала, а отже, у відмінниках я не «числилася». І от я, закінчивши перший клас, попросила батьків, щоб вони мені купили підручники за другий клас, і все літо на горищі я займалася. Я знала їх на пам'ять, бо так хотіла здивувати свою вчительку, довести їй, що я теж на щось здатна. З того часу я почала вчитися «на відмінно», і стала активним учасником усіх театралізованих дійств. Пізніше я пішла займатися до студії народного театру, а у восьмому класі мене перевели до основного складу. Тож театр цікавив мене усе життя. Власне я росла в цьому середовищі. А тому і нині я чудово розумію потреби та проблеми, акторів, працівників культури, лялькарів, бо я — одна з них.