Дітей спіймали в лісі, катували і розстріляли

12 липня 1941 року в Теліженецькому лісі на Старосинявщині після довгих знущань катували та розстріляли двадцятирічного Стасюка Михайла Івановича і шістнадцятирічного Дідоренка Івана Давидовича. Після трьох днів пошуку їх знайшов сусідський пес — Сірко. Вбивці присипали дітей землею.

Про трагедію сім'ї, матері зокрема, розповідає Лисюк Галина Терентіївна (село Теліженці, пенсіонерка):

- Їх, Мішу і Ваню,  шукали кілька днів. Шукали скрізь, всім селом, а в ліс йти боялись, бо знали вже і чули, що там фашисти. Пройшло кілька днів, два чи три - не пам’ятаю точно, і тоді чоловіки вирішили йти в сторону до німців, які стояли на Бабинській границі - в ліс. Це було на Петра, 12 липня. Ну взяли з собою на озброєння те що мали: лопати, вила. Йшли. Боялись. І пес там був — Сірко. Маленький такий пес. Він знайшов. Хлопці лежали в ямці присипані землею. 

Ну-у! Дітей почали розкопувати... Мабуть, думали, що ще живі. Але ні. Німці їх не просто побили, а чоловіки, які там були, казали: “Поломили, руки і ноги викрутили, а потім постріляли”. В село вже не несли... в стороні викопали могилку буквально за кілька кроків від ями де їх знайшли. Там і схоронили.

Матір Михайла, Наталка, після цього “з ума зійшла” - так говорили. 

Вона ходила по селі і шукала сина, а ж до ночі, шукала, сама до себе говорила, плакала.

А коли прийшов додому чоловік її Іван, він столяром працював, то сказав, що сина їхнього німці в лісі вбили.

Після цього Наталка і чортів гонила, і билась, і топилась, і всьо... вона попросту не могла жити людьми.

Це вже було після війни. Я працювала в школі, то вона бувало вийде на город стоїть і дивиться. Я дам їй то огірок, то помідору ну то шо було, щоб вона поїла... Коли робила я на полі вона просила мене принести їй цукрових буряків. Вона сушила грушечки із буряками варила такий собі кампот. 

Мама моя ловила бабу Наталію коло цвинтара.

- Куди ви йдете? - питала мама.

У відповідь:

- Ой, Володя мій, о-но літак летів і він там... літак сів, йду до нього... Володя вернувся.

Мама її завертала додому. ЗГОДОМ ВСЕ ПОВТОРЮВАЛОСЬ. Люди в селі вже не дивували жінці, пильнували за нею, адже вона могла просто вийти з дому і пропасти на кілька днів. Потім повернутись сісти на порозі своєї хатки і просто дивитись в небо. Вона мало їла і часто втрачала свідомість.

Я її два рази з річки витягувала. Наталка у річку лізла прямо у воду, а там же глибоко було, щось вона собі там надумала чи може показалось, що на Іванківщині, по ту сторону плеса, Володя сів літаком (таке часто бувало)...

Я тоді йшла по воду до криниці - бачу, а жінка вже плаває... вона була худе-е-е-есенька така, і цієї одежі багато і такого по кругу розпливлася в неї, а вона не тоне, бо що ж там, кісточки тільки. Вони що будуть тонути?. Наталія собі борсається у воді. Я витягнула її з води, завела додому, переоділа...

Подумати тільки: одного сина вбили німецькі солдати, інший, Аркадій, з німцями зв'язався - став поліцаєм. Після війни утік із села, а на курорті в Одесі, хтось упізнав його — от і судили. Володимир та Василь пішли на фронт за комуністів. Після війни Володимир поїхав жити кудись у Росію. Дружину мав. Дітей. 

Лише Василь повернувся в село... 

Одного разу, коли не помню вже, каже Василь нам, я була з Гапкою і мамою: “Підіть вимастіть в хаті, бо певне мама помре”. Ми приходимо, а вона лежить в трапочках не на ліжку, а під тапчаном. Ми до неї дивимось - у неї ноги перев'язані мотузками, ну там під колінами, а ж взялися рани і кровоточать. Я мотузки повідрізала. А Гапка, тим часом, пішла на ферму взяла у фельдшера мазі, помастила. То після того вона мене називала: “Різака”. Я йду, а вона мені говорить: “Ти - різака. Ти - різака”...