ye-logo.v1.2

Ракове: від хутора до сучасного містечка військових

Історія 14594

В східній частині Хмельницького розкинувся мікрорайон Ракове, який має багату і самобутню історію. Коли ми бачимо сучасні будівлі мікрорайону, важко уявити, що більш ніж два століття тому на місці багатоповерхових будинків і асфальтних вулиць, будівель не було зовсім.

На рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. тут, на березі річки Кудрянки, було мальовниче урочище, яке носило ім’я "Ракове". Тепер фактично не можливо достовірно з'ясувати, коли місцевість отримала цю назву. Можна лише припустити, що поява цього топоніму пов'язана з великою кількістю раків у водах Kудрянки.
Після того як у 1795 році Проскурову був наданий статус повітового міста, урочище Ракове ввійшло до складу міських земель. І хоча до урочища була пристойна на ті часи відстань (4 версти), Проскурівський городовий магістрат вирішив з вигодою використовувати цю землю. Наприкінці XVIII ст. тут, на Кудрянці, будується гребля і млин, який отримав відповідну назву – Раковий. Одночасно біля млина виникає невеликий хутір.
Яким був цей хутір, можна з'ясувати із документів 1812 року, коли Проскурівський магістрат дав дозвіл поміщику села Книжківці Матвію Журовському на будівництво в своєму маєтку водяного млина на граничній з міською землею річці Кудрянці з умовою, що це не призведе до підтоплення міських луків і Ракового млина. Цікаве в цих документах інше – в той рік в урочищі, на річці Кудрянці, вже був досить великий Раковий ставок та водяний млин, а поруч з ними невеликий хутір. Магістрат періодично здавав Раковий млин в оренду на 6 років, отримуючи з цього прибуток до міської казни.
На хуторі жило п'ять сімей – усі вони належали до стану проскурівських міщан. Серед них була сім'я "міського рибалки" Лаврентія Сановського – він стежив за станом Ракового ставу і проводив сезонний вилов риби. Згадуються в документах сім'ї Думанського і Ружіви. Їх заняттям було підтримання в порядку греблі та шлюзу через Кудрянку. Справа відповідальна, адже греблею йшла особливо важлива для усього Поділля поштова дорога на Летичів (співпадає з напрямком теперішніх вулиць Чорновола – Копистинського шосе). Всі, хто у той час їхав з губернського Кам'янця-Подільського будь-то в Київ, Москву або Санкт-Петербург, користувалися цим трактом. Крім того, на Раковому хуторі була невелика корчма і гуральня. У корчмі зупинялися приїжджі, тут же "чергували" в очікуванні клієнтів книжковецькі візники. Чому книжковецькі? Справа в тому, що в XIX ст., багато жителів сусіднього села Книжківці заробляли на життя візництвом, перевозячи товари Летичівською поштовою дорогою. Цікаво, що жителі Проскурова намагалися користуватися послугами саме книжковецьких візників, які брали меншу платню, ніж їхні міські колеги.
У 1870 році північною околицею Ракового пролягла залізнична лінія Жмеринка – Проскурів – Волочиськ. Поблизу полотна, на 94 версті (нині 97 км) була побудована казарма для шляхових обхідників. Сам хутір поступово розрісся і з 1880-х років став іменуватися передмістям Ракове та займав територію вздовж Кудрянки в межах сучасних вулиць Гайдара – Східна.
На початку XX ст., коли в Проскурові з'явилося кілька потужних парових млинів, Раковий водяний млин, не витримавши конкуренції, припинив свою роботу, а в перші роки Радянської влади був розібраний. На початку 1930-х років змінила напрям Летичівська дорога – тепер вона йшла з Проскурова через Лезневе (нині Вінницьке шосе). В результаті, колись жвава дорога через Ракове стала звичайним шосе суто місцевого значення. Тим не менш, передмістя повільно розросталося, хоча, як і раніше, компактно розміщувалося на лівому березі Кудрянки. Архівна статистика свідчить: в 1926 році в Раковому мешкало 368 людей, у 1938 – 540.
Раківське військове містечко та концтабір "Шталаг-355"
Нова епоха в історії Ракового почалася в середині 1930 років. У той час Проскурів мав важливе стратегічне значення і досить потужний гарнізон. Виходячи з цього, було вирішено побудувати на східних околицях міста військове містечко для табірного збору. У 1936-1938 роках на вільній землі за річкою Кудрянкою було зведено п'ять чотириповерхових будинків для офіцерів та триповерхові казарми, будівлю штабу і їдальню. Південніше казарм спорудили бокси для техніки і стайні, на схід – організували полігон.
22 червня 1941 року розпочалась Велика Вітчизняна війна, а вже 8 липня Проскурів був окупований німецько-фашистськими військами. 20 серпня на території військового містечка Ракове окупанти організували табір особливого режиму для радянських військовополонених "Шталаг-355", в якому за роки війни фашисти знищили майже 65 тисяч людей. Військовополонених розмістили в казармах і стайнях, саму територію огородили колючим дротом, встановили вишки з кулеметами. В'язнів майже не годували, тримали в холоді, постійно виводили на важкі роботи, хворим не надавали медичної допомоги. Тих, хто не витримував такого режиму і вмирав (а таких щодня було декілька сотень), закопували тут же, на території табору – на схід від казарм.
Вже після війни на території військового містечка Ракове, було виявлено 148 одиночних надмогильних горбів, 74 великих надмогильних горбів, 2 траншеї. Після розкриття могильних горбів знайшли до 20 тисяч останків людей, а в траншеях – 45 тисяч. З’ясовано, що масове знищення військовополонених на території військового містечка Ракове відбувалось наприкінці 1941 та у 1942-1943 роках… Після війни на місці братських могил поставлено Меморіал пам'яті жертв фашистського режиму.
31-а Червонопрапорна танкова
Протягом 1945-1968 років, військове містечко Ракове було рідним домом для легендарної 31-ї танкової Вісленської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії. Свою історію дивізія веде з лютого 1942 року, коли наша країна була втягнута у Другу світову війну. Дивізія брала участь в боях під Москвою, Курськом, у 1944-1945 роках визволяла Україну та Східну Європу. 30 травня 1945 року 31-а танкова дивізія здійснила марш і прибула до міста Проскурова на місце постійної дислокації.
Командиром дивізії в ті роки був Герой Радянського Союзу генерал-майор В.М.Горбань (1918-1977). Саме при ньому почалося повоєнне відновлення раківського військового містечка. З п'яти ДОСів, які були побудовані до війни, придатними для житла були тільки два. Інші три будинки під час окупації німці та місцеві жителі розібрали і розтягнули на будматеріали, залишивши, фактично, лише фундаменти. Тому довелося відбудовувати будинки заново. Вище ДОСів, вздовж дороги на Книжківці (нині вул. Довженка), в 1955-1957 роках спорудили котеджі на два входи для сімей офіцерів. Котеджі знесли в 1970-х роках і на їх місці виросли багатоповерхові будинки. Наприкінці 1950-х років були посаджені перші дерева парку, в якому і сьогодні відпочивають мешканці мікрорайону та щоденно лунають дитячі голоси на майданчиках.
У серпні 1968 року 31-а танкова дивізія була переведена до Чехословаччини до складу новосформованого 28-го армійського корпусу Центральної групи військ. Понад 20 років дивізія дислокувалася в Чехії, поки у лютому 1990 року не була виведена до Росії та переформована у 31-у танкову дивізію скороченого складу.
Що стосується військового містечка Ракове, то на початку 1960-х років воно знайшло нових господарів – сюди стали прибувати підрозділи 19-ї Запорізької Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії Ракетних військ стратегічного призначення.
Ракетна дивізія
Друга половина ХХ ст. ознаменувалась появою нового виду озброєння – ракет, які здатні нести ядерний заряд. 17 грудня 1959 року був створений новий вид військ – Ракетні війська стратегічного призначення. В новостворені війська передали чимало військових частин із артилерії та авіації, на базі яких було організовано 10 ракетних дивізій.
У 1960 році одна з них з’явилась у нас на Поділлі – 7-а артилерійська Запорізька дивізія була переформована у 19-ту ракетну дивізію. Штаб та один полк розмістився у Гайсині, ще три полки – у Хмельницькому (район Ракове), Ярмолинцях та Вінниці. Дивізія отримала на озброєння 42 ракети середньої дальності Р-12 та Р-14, які були як наземного (30 ракет), так і шахтного (12 ракет) базування, мали дальність польоту від 2 до 4,5 тисячі кілометрів, потужність до 2 мегатонн! Нагадаємо – Хіросіму зруйнувала атомна бомба всього у 20 кілотонн. Цілі для ракетного удару – бойові позиції американських ракет, які США розмістили у Західній Європі.
У 1963 році вирішили перейти до масового будівництва шахтних пускових установок окремого старту. У зв’язку із реалізацією цього плану, від 1964 року розпочався новий етап в історії 19-ї ракетної дивізії. По-перше, її штаб перевели до Хмельницького, а саме – у військове містечко Ракове. По-друге, вже за рік почалося переоснащення та підготовка до прийняття на озброєння нової міжконтинентальної ракети УР-100. Ця модель вже мала дальність польоту понад 10 тис. км і час підготовки до пуску займав менше 3 хвилин. Поява нових ракет викликала потребу сформувати у дивізії ще два полки, а також супутні технічні підрозділи. На території області розгорнулися масштабні роботи з будівництва шахтних пускових позицій. Саме тоді у центральних районах Хмельниччини фактично біля кожного третього села з’явились так звані «ракетні точки». Це була огороджена територія з вертикальною шахтою глибиною до 40 м., в якій розміщувався контейнер з ракетою або командний пункт, де офіцери несли постійне бойове чергування.
З 1972 року на Хмельниччині були знову розгорнуті будівельні роботи – почалося формування ще трьох полків. В результаті 19-а ракетна дивізія отримала остаточну структуру – 9 ракетних полків, в полку шахтний командний пункт та 10 шахтних пускових установок. Таким чином, навколо Хмельницького базувалося 90 міжконтинентальних ракет УР-100Н (за міжнародною класифікацією – SS-19 «Стилет»). Одна така ракета мала 6 роздільних боєголовок по 550 кілотонн кожна. Тобто, бойовий удар нашої дивізії міг би знищити 540 цілей (!) в будь-якій точці планети.
Отже, майже 40 років Ракове, а разом з ним Хмельницький, був надважливим військово-стратегічним пунктом завдяки розміщеній тут 19-й ракетній дивізії. Ракетники залишили помітний слід в історії подільського краю та міста Хмельницького. У дивізії служило понад 8 тисяч офіцерів, прапорщиків та службовців, переважна більшість яких мешкала у військовому містечку Ракове. Завдяки ракетникам з кінця 60-х років цей мікрорайон постійно розбудовувався – там виросли десятки багатоповерхівок, дві школи, три дитячих садки, будинок побуту, госпіталь, поліклініка, будинок культури тощо.
Одночасно, в 1950-х-60-х рр. активно забудовується приватними будинками масив від території заводу трансформаторних підстанцій до р. Кудрянки (вулиці Східна, Гайдара та ін.), який отримав назву – Ближнє Ракове. У 1970-80-х роках у цьому масиві споруджено компактний квартал багатоповерхівок, з магазинами, поштою, дитячим садочком.
Життя мікрорайону змінилося на початку 1990-х років, коли згідно з домовленостями України та США ядерні ракети були ліквідовані, а дивізію реорганізовано. Як компенсацію за знищення ракет, американці профінансували будівництво житлового масиву Ракове-2, що був закладений у 1994 році для військовослужбовців реорганізованої дивізії. На території Ракове-2 з’явились вулиці Народної Волі та Ю.Горбанчука, провулок Незалежності. Усі будинки багатоповерхові, побудовані за сучасною технологією.
Вулицями мікрорайону
На сьогоднішній день в Ракове мешкає близько 17 тисяч жителів. Найголовнішою вулицею є Чорновола – вона з’єднує мікрорайон з центральною частиною міста, проходить Ближнім Раковим, перетинає Кудрянку та веде до виїзду із Хмельницького.
Вулиця В.Чорновола. Вулиця існує з моменту виникнення поселення Плоскирів, як заміська частина дороги на Летичів, а з початку XIX ст. отримала назву "Поштова дорога на Летичів". У перші роки XX ст. при виїзді з міста, за хутором Раковий, були засновані літні табори для військ проскурівського гарнізону, від чого вулиця отримала назву Табірна. У 1966 році її перейменували на Індустріальну, а у 2000 році на честь Чорновола В'ячеслава Максимовича (1938-2000) – політичного діяча, журналіста, учасника дисидентського руху з середини 1960-х років, голова Народного Руху України (з 1993-го). Як народний депутат, голова Руху та кандидат у Президенти України неодноразово відвідував Хмельницький.
По вул. Чорновола, 120 розміщений Базовий госпіталь Західного оперативного командування. В 1930-х роках пустир між вул. Табірною (нині – Чорновола) та Пілотською відвели для спорудження Проскурівського гарнізонного госпіталю. Навколо медичних та господарських споруд було насаджено великий парк, із західного боку території прокладено вулицю, що згодом отримала назву Госпітальна. В 1996 р. гарнізонний госпіталь був об’єднаний з госпіталем ракетників (розташований у мікрорайоні Ракове) у Хмельницький базовий госпіталь Західного оперативного командування.
По вул. Чорновола, 155 розміщена навчально-виховне об’єднання №9. Історія навчального закладу почалась 1 вересня 1956 року. Тоді школа №9 розташовувалась за адресою – вулиця Індустріальна, 157 (потім тут розмістилось ПТУ №24), в ній навчалось 486 учнів і працювало 27 вчителів. Згодом, 31 жовтня 1966 року, колектив середньої школи №9 перейшов у нове приміщення, в якому працює і сьогодні. У 2001 році загальноосвітню школу №9 та дошкільний навчальний заклад №11 було реорганізовано у заклад нового типу – навчально-виховне об’єднання №9. Нині у закладі навчається 935 учнів, працює 64 педагога.
Поруч зі школою №9 – центр професійно-технічної освіти торгівлі та харчових технологій (колишнє ПТУ №24). Він був створений після Великої Вітчизняної війни, коли гостро потребувались фахівці торгівлі і громадського харчування. У Проскурові навчальних закладах по їх підготовці не було, тому облуправління торгівлі вирішило організовувати курси по підготовці кадрів для державної торгівлі і громадського харчування. Отже, у 1946 році спочатку відкрили курси, а з 1947 року – школу торгово-кулінарного учнівства. У 1966 році школа була реорганізована в торгово-кулінарне училище, яке з 1986 року передали в систему профтехосвіти з перейменуванням у ПТУ №24. З 2003 року училище стало іменуватись професійним торгово-кулінарним ліцеєм. У 2009 році ліцей реорганізовано шляхом приєднання до ньго Хмельницького будівельного ліцею і перейменовано в "Хмельницький центр професійно-технічної освіти торгівлі та харчових технологій", в якому поряд з спеціальностями торгівлі та харчових технологій ведеться підготовка з будівельних професій. Контингент центру складає 550 учнів.
Наприкінці вулиці Чорновола працює специфічне підприємство – Хмельницьке державне експериментальне протезно-ортопедичне підприємство. Споруджено у 1980 році як виробнича дільниця Вінницького протезно-ортопедичного підприємства, основним завданням якого стало забезпечення людей з обмеженими функціональними можливостями, пенсіонерів та інших громадян Хмельницької області протезно-ортопедичними виробами, а саме: ортопедичним взуттям, протезами верхніх і нижніх кінцівок, ортопедичними апаратами, корсетами, тростинами, милицями тощо. У 1998 року наказом концерну "Укрпротез" було створено самостійне Хмельницьке державне експериментальне протезно-ортопедичне підприємство. Нині на обліку підприємства перебуває понад 30 тисяч громадян, які потребують протезно-ортопедичної допомоги.
У самому мікрорайоні виокремимо вулицю Ціолковського. Заснована у 1966 році, названа на честь Ціолковського Костянтина Едуардовича (1857-1935) – вченого, винахідника у галузі аеро- і ракетодинаміки, основоположник космонавтики, теорії літакобудування.
Серед інших вулиць:
Вулиця Довженка – заснована в 1966 році, названа на честь Довженка Олександра Петровича (1894-1956) – видатного кінорежисера, письменника, заслуженого діяча мистецтв України. Цікаво, що працюючи над деякими епізодами фільму «Щорс», знімальна група під керівництвом Довженка у вересні 1938 року близько двох тижнів перебувала в Проскурові та відзняла тут чимало епізодів.
По вулиці Довженка знаходиться дві школи. Перша з них – Хмельницька санаторна школа-інтернат №2. На початку 1960-х років на околиці обласного центру, серед пустиря, під керівництвом першого директора А.Забєліна за короткий час була споруджена одна з найкращих на той час освітянських споруд міста – школа-інтернат №2. У 1963 році розпочалось навчання для 300 школярів. З 1969 року школі присвоєно статус санаторної, і вона прийняла новий контингент школярів: 188 дітей хворих на ревматизм та з вродженою вадою серця. Учні одночасно навчалися за шкільною програмою та перебували під постійним медичним наглядом кваліфікованих спеціалістів та отримували необхідне лікування. У 1975 році школа набула статусу середньої. Нині школа-інтернат – це навчальний заклад, в якому проходять медичну, психологічну і соціальну реабілітацію понад 200 учнів. Для них обладнано 21 аудиторію та 28 спалень для відпочинку, діють кабінети фізіотерапії, лікувальної фізкультури, масажу, психологічної релаксації, стоматологічний та логопедичний. Є в школі спортзал, стадіон, бібліотека, їдальня тощо.
Інша школа – загальноосвітня №12. Була побудована у 1978 році як середня школа, у 2001 році отримала статус "Спеціалізована школа з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів", зокрема біології, екології, хімії, української мови і літератури, англійської мови, правознавства та математики. Нині у школі навчається понад 900 учнів, працює 66 вчителів. В школі є майстерні, спортзал, бібліотека, їдальня, актовий зал.
Вулиця Майборського – заснована в 1973 році і спочатку отримала ім’я Ворошилова – радянського партійного і військового діяча. В 1991 році перейменована на честь Майборського Володимира Петровича (1911-1987) – Героя Радянського Союзу, який у роки Великої Вітчизняної війни під час визволення Західної України був кулеметником 7-го стрілецького полку 24-ої стрілецької дивізії. В бою, виконуючи завдання по знищенню кулеметної точки дзоту, був важко поранений, але знайшов у собі сили та мужність і закрив амбразуру дзоту своїм тілом. Дивом залишився живим. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно в 1945 році.
На початку вулиці Майборського є парк культури та відпочинку, в якому ще у 1968 році був побудований 115-й Будинок культури Радянської Армії для військовослужбовців та їх сімей. У 1994 році заклад було перейменовано в 72-й Центр культури, просвіти та дозвілля з подальшим підпорядкуванням 1-й Ракетній дивізії. У 1999 році Центр перейменували в 15-й гарнізонний Будинок офіцерів Сухопутних військ Збройних Сил України. Це справжній осередок культури мікрорайону – в ньому є чудовий актовий та спортивний зали, функціонує бібліотека, працюють гуртки: спортивні, художньої самодіяльності, фортепіано, баяну, хореографії, вокалу, з 1975 року діє рада ветеранів військовослужбовців-ракетників.
Також по вулиці Майборського розмістилась поліклініка №3. Почала працювати у 1979 році, проектувалась та будувалась на кошти Міністерства оборони СРСР, але з введенням у дію виконує функції міської територіальної поліклініки. Нині – комунальний заклад, що підпорядковується управлінню охорони здоров’я Хмельницької міської ради. У структурі має 14 дорослих та 10 дитячих дільниць. Відкрито амбулаторію сімейної медицини у мікрорайоні Книжківці та відділення сімейної медицини по вул. Червонофлотській, 36 у мікрорайоні Новий план №2. Працює у дві зміни, обслуговує близько 34 тис. жителів.
Вулиця Гайдара – починається від корпусів м’ясокомбінату, перетинає залізницю і далі пролягає масивом приватної забудови мікрорайону Ближнє Ракове. Виникла у 1930-х роках і мала першу назву вул. Залізнична. Перейменована на честь радянського письменника Аркадія Гайдара (1904-1941). У кварталі, що перетинається вулицями Чорновола та Пілотською, у 1970-х – 80-х роках збудовано компактний масив багатоповерхівок. Тут же (вул. Гайдара, 34) розміщена середня загальноосвітня школа №8, що була збудована у 1962 році. В останні роки на базі школи впроваджено проект "Інтеграція дітей з особливими потребами східного району м. Хмельницького", за яким створений реабілітаційний центр з 16 інтегрованими класами (навчається понад 300 дітей), спеціалізованими кімнатами реабілітації. Всього у школі №8 навчаються понад 900 учнів, працюють 84 педагоги.

 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую