«Я виїхав з Луганська за півгодини до того, як мене мали затримати», –

Голова незалежних профспілок підприємців Луганщини, учасник і один із організаторів Податкового Майдану в Києві (тож у тому, що Податковий кодекс був переглянутий, є і його заслуга), організатор Всеукраїнського руху «Вільний простір» Ігор Запрудський добре відомий серед громадських діячів України. Відомий ще й тим, що не лише ініціював встановлення пам’ятника шахтарю-інваліду Геннадію Конопльову, загиблому при розгоні наметового містечка голодуючих чорнобильців у Донецьку, а сам поїхав туди і зайняв місце загиблого. Погодьтеся, для східного регіону - це героїзм.

…Після того, як Ігор Семенович, який мав у Луганську власний, досить прибутковий бізнес, повернувся з Податкового Майдану, проти нього почалися репресії. Згодом його магазин розгромили правоохоронці. А потім влада вирішила взятися і за нього самого.

«Ще донедавна я жив абсолютно іншим життям, тим, яким на сході жили майже всі, - каже Ігор Семенович. – Не бачив, що голодують старики, що немає чим лікувати дітей, що в прокуратурі та міліції працюють злочинці… Мене влаштовувало абсолютно все. Я мав усе: дім, машину, бізнес.

Але шість років тому мені вставили в серце імплант, і під час операції я пережив клінічну смерть. І після того, що побачив за межею, ні будинок, ні машина мене вже не цікавили. В моїй свідомості стався поворот на 180 градусів, і я почав відчувати людей, по-іншому ставитися до бідних і абсолютно перестав боятися смерті.

Коли народ почали грабувати по бєспрєдєлу, коли нас змушували закривати очі на беззаконня, яке чинила тодішня влада, на те, що в нас немає ні міліції, ні прокуратури, ні судів, стало зрозуміло, що систему потрібно змінювати. А ще ми хотіли знати, куди йдуть наші гроші, і взагалі - куди рухається Україна.

Бажання стояти на Майдані холодними зимовими днями і ночами було мало в кого. Але коли там жорстоко побили студентів, причому, побили люди, яким ми, батьки тих самих студентів, платимо зарплатню, всі небайдужі поїхали на Майдан.

Поїхали не для того, аби змінити прізвище Президента чи для того, щоб крісло генерального прокурора посіла людина з іншої партії. Ми прийшли, щоби повністю змінити систему, взяти контроль над владою, а ще - щоб національними багатствами України мали змогу користуватися всі 47 мільйонів українців, а не 10 сімей».

«Вже три місяці я живу на Хмельниччині, а вдома на мене чекають старенькі батьки»
З Луганська Ігор Семенович виїхав не тоді, коли повернувся з Податкового Майдану, і проти нього розпочався шквал репресій. Спочатку пішли анонімки, потім завітали більше 20 співробітників правоохоронних органів, які вщент розтрощили його магазин, забрали персональний комп’ютер і сфальсифікували все, що тільки можна було. Ігор Семенович виграв суд першої інстанції, але потім районний прокурор, який кришував кримінальний бізнес, з надуманим звинуваченням звернувся в апеляційний суд, хазяїном якого був його батько… Словом, проблем було чимало, а все, винесене в його офісу, йому й досі не повернули.

З Луганська він виїхав тоді, коли розпочалося полювання на громадських діячів, яких ловили і кидали в підвали СБУ. А ще Ігор Семенович боявся за своїх батьків, які могли поплатитися за «неблагонадійного сина», тому поїхав до Олександра Супрунюка (тепер міський голова) у Нетішин.

Вийшов з дому за півгодини до того, як його мали заарештувати. Сів у потяг, і тут пролунав дзвінок на мобільний телефон: «Ігорю Семеновичу, - почулася чиста українська мова, така, яку можна почути хіба що в західних областях, - у мене проблеми. Ви дали мені візитівку на Майдані, тому телефоную до Вас. Я приїхав у Луганськ, а мене схопили, побили, забрали всі документи і гроші. Я один у чужому місті і не знаю, що робити. Допоможіть хоча б грошима на квиток додому».

«Я погодився допомогти, - продовжує Ігор Семенович, - але вже сидів у поїзді, тому взявся шукати когось із знайомих, хто міг би підвезти хлопцеві гроші.

Зателефонував одному, другому… Люди зайняті. Тоді набрав номер просто знайомого хлопця, далекого від громадської роботи, і попросив відвезти гроші. Коли він під’їхав до місця, де чекав той, кому потрібні були гроші, вискочило кілька автоматників, хлопця звалили на землю і почали бити… На ютубі є відеозапис цього моменту (знімали очевидці з верхніх поверхів). Навіть дізнавшись, що то був не я, його забрали в СБУ, де продовжували бити і допитувати.

Дізнавшись, що сталося, я йому телефонував, але у нього постійно виключений апарат. Лише раз я зміг з ним поспілкуватися. Він і досі ображається на мене, каже: «Ви мене підставили». А в нього маленька дитина, і сам він інвалід.

…Уже третій місяць живу в Нетішині. Спочатку була надія повернутися додому, але через два місяці після того, як я сюди приїхав, Луганськ і Донецьк окупували, і мені вже немає можливості виїхати, бо на кожному блок-посту - мої дані. Але я обов’язково повернуся, бо там залишилися мої батьки. Я за них хвилююся, і мені зараз дуже важко, бо я сам інвалід, і через клапан у серці часто втрачаю свідомість. Але це не заважає мені вважати себе повноцінною людиною і чинити так, як порядна людина. Тож я й надалі робитиму все, щоб Україна квітнула, щоби наші дівчата не змушені були йти на паперть, а хлопці - брати до рук зброю. А ще я дуже хочу, щоби ми почали жити за законами совісті, і тоді в нас не буде таких президентів, як Янукович, і прокурорів, як Пшонка».