Чубки сльозам не вірять

 Молоді сусіди згадали, мовби вчора це було, своїх первістків, і сьогодні від щирого серця переносили на ту, небачену ще, дитину, частинку свого батьківського тепла.
Услід за гарною поспішила, мов ніч після дня, інша новина: Вадим, батько хлопчика, «цивільний» Вірин чоловік, ще не знає про це. Ба, він навіть не провідував дружину останні місяці (був чоловіком «приходящим») - мовляв, дуже багато роботи, а ще відстань до Віриного села немала...
– Коли зваблював, то, либонь, знаходив час, – гомоніли поміж собою біля криниці сусіди. – Та й добиратись до села було близько.
Минув день один, хилилося за обрій сонце другого. «Вірусю, як ти там? Як там маленький?» – не вгавав Вірин телефон. Молода мама, розчулена увагою близьких і знайомих, щасливо виціловувала шовковисті щічки немовляти, вдихала кожен порух своєї перлинки. Очі тепліли росою радості. І лише ніч заносила у серце жінки чорну, без просвітку, тривогу за майбутнє. Відчувала: не бути йому таким безхмарним і легким, як мріяла з Вадимом, який, так і не зателефонував…
Ой, Вадиме, Вадиме... Перше її кохання. Настільки сильне і жагуче, що і думки не мала про те, чому милий відкладає на потім жадану мить, коли їх за законом назвуть – сім'єю.
– Навіщо поспішати, Віро, хіба любов наша стане кращою від штампа в паспорті? - незмінно відповідав на несміливі натяки дівчини.
Так і жили цивільним шлюбом, аж поки...
Звістку про Вірину майбутню дитину сприйняв потенційний тато як стихійне лихо.
– «Сама винна!» – вигукнув істерично. З того часу все частіше залишався ночувати у своєї матері, знаходив невідкладні справи на цілий день, аби лише менше втрапляти на очі тій, без кого ще вчора на словах жити не міг ні дня.
Повертаючись з косовиці, розговорилися між собою чубківські чоловіки.
– Що робити будемо, хлопці? – першим порушив мовчанку давній сусід Віри Василь і затягнувся цигаркою.
– А що тут довго думати: намнемо тому жевжику боки, а тоді видно буде! – запальний Вірин одноліток Сашко відчував за собою провину: росли разом, захищав її від хуліганів, ніхто й словом лихим про неї при ньому не обмовився, а тут...
– Ні, так діло не піде, – розсудливо заперечив найстаріший серед них Олексій. – Не про це мова зараз, Сашку. Не з Вадимом треба говорити, та й утік він десь до міста, роботу буцімто знайшов там. А от Вірі як-то нині?
– Їй одне, а людям що скаже, коли випишуть з пологового? Медсестра ж батькові дитя вручає! Може, баба Ликера замість батька дитя забиратиме? – їдко озвався Сашко.
– Чому ж баба? – Василь спересердя мало не обпік самокруткою вуса. Від того ще більше розсердився, сплюнув собі під ноги, помовчав хвильку, а тоді, прийнявши рішення, одним духом випалив:
– Я придумав, хлопці. Сам забиратиму! Моя Олена на те пристане. Разом і поїдемо по Віру. Щоб до толку було. Дитя не винне. Що йому – безбатченком життя починати?
На ранок, вигнавши корів, молодиці жваво перемовлялися:
– Бач, а наші таки молодці. Он що придумали для Віри!
– Не те, що її Вадим!
– А Василь же Оленин – не побоявся пересудів, поїхав по Віру з дитятком!
– Нічого, разом, усім кутком, доглянемо хлопця. Людиною виросте!
…Тільки-но від'їхав від двору найнятий легковик, Віра зайшла до хати, озирнулася: довкруг усе прибрано, чистенько, на столі – букетик ромашок, на ліжку – акуратний стосик пелюшок, сорочечок, повзунків…
– Ну, от ми й удома! – весело мовив Василь, переступаючи поріг з маленьким Костиком на руках. – Кажи, Віруню, де покладемо нашого козака?
– А ось тут! – пробасив Олексій, вносячи з Сашком до кімнати плетену з лози колиску, додав, підчепивши її під сволок: – Це ще від моїх Максима з Іванкою залишилася. От і твій у ній вигойдається!
Двері протяжно скрипнули знову: зайшли Сашкова Тетяна і Олексієва Оксана, а за ними – Василева Олена. Перша тримала в руках великого пухнастого іграшкового зайця, друга затисла під пахвою зілля для купелі, а найстарша серед них, Олена, як за звичаєм ведеться, – миску з варениками.
– Ну, Вірцю, – засміявся тихенько Сашко, – тримайся! Чубки жодним сльозам не вірять!

Леся ГУДЗЬ.