Скрипаль

 Наразі вона не запізнювалась, бо цілу ніч не спала. Вечір провела у колі друзів. Гамірна вечірка, де всі курили, затягуючись по черзі «косячком», пили, тривала до пізньої ночі. Даринка єдина у цій компанії не пила. Жила з матір’ю-алкоголічкою, знала, що то за лихо - пиятика. Це було єдине, чим вона відрізнялась від своїх друзів. Останок ночі провела у ліжку із новим знайомим — Артемом. Вранці, не заходячи додому, подалась на роботу. Була втомленою і злою. Хотіла спати. Але не піти на роботу означало втратити її. Дівчина не могла собі цього дозволити. Вона сама заробляла на прожиття, сподіватись не було на кого. В Даринки ще був час, і вона присіла на лавку край алеї, обличчям до входу в будинок. Розслабилась, закрила очі. Згадала минулу ніч, Артема. Вона легко йшла на близкість із хлопцями. Нічого ганебного у цьому не вбачала. В її колі це було звичною справою. Зустрілись, сподобались, переспали і все. Даринка розплющила очі, щоб поглянути на годинник. У цю мить із дверей будинку, тримаючи на повідку собаку, вийшов юнак. Він відпустив собаку гуляти, а сам сів на лавці навпроти. Хлопець видався Даринці таким гарним, що вона ледь змусила себе відвести від нього погляд. Скоса, ніби ненароком, поглянула в його бік і заніміла. Він дивився на неї темними, дивними очима і ледь помітно усміхався. Даринка підвелась із лавки і швидко пішла геть. Вона працювала в їдальні. Снуючи із важкою тацею поміж столиків, думала про вранішню пригоду, котра збентежила її до глибини душі. Хто він, цей хлопець? Просто, але зі смаком одягнений, витончений красень. Чому дивився на неї так зацікавлено? Вона ж не його кола. Це і дурневі зрозуміло. Від того часу вони бачились щоранку. Ледь ступивши на алею скверу, Даринка виглядала його. Він завжди стояв на тому місці, де побачились уперше, тримаючи у руці повідок. Вона вже знала, що юнак жив у будинку, вихід із якого був просто в сквер, і він щоранку вигулює собаку. Але коли помітила, як вдивляється хлопець у натовп, який «вивалюється» із тролейбуса, і як усміхається, побачивши Даринку, то зрозуміла, він виглядає саме її. Від здогадки дівчині теплішало на серці. Вона швидко проходила повз нього. Потім чула його кроки у себе за спиною. Хлопець супроводжував її до кінця скверу і дивився услід, допоки не зникала з поля його зору. Так продовжувалось більше місяця. Ці ранкові зустрічі стали необхідними для дівчини. Дуже хотіла, щоби він озвався до неї, та водночас боялась цього. Він же, мабуть, думає, що вона скромна вихована дівчина. А насправді вона брутальне дівчисько. Юнакові краще не знати, якою вона є. Вперше Даринці було соромно за себе. Тому пробігала повз хлопця, мов ошпарена, не даючи йому змоги заговорити. Він розумів, що вона не хоче знайомитись, тому не спиняв її. Вже півтора місяця продовжувались їхні німі побачення. За цей час вона дуже змінилася. Стала задумливою, зосередженою. Перестала спілкуватись зі своїми друзями. Життя її було важким і непривабливим. Єдиним світлим промінчиком були ранкові зустрічі з незнайомцем, котрого вона покохала.
Одного ранку Даринка не побачила його на звичному місці. Її, немов струмом, вдарила страшна думка: «Все! Більше не прийде. Обридла йому ця гра у мовчання». Вона розпачливо озиралась навкруги. Немає. Ні його, ні пса. Якийсь час стояла чекаючи, можливо, запізнився і зараз прийде? Але його не було. Ледь стримуючи сльози, пішла на роботу. Весь день пройшов у важких роздумах. Та врешті-решт дівчина заспокоїлась. Можливо, він десь поїхав, чи був зайнятий. А завтра зранку буде стояти на звичному місці. І хай там що, та вона озветься до нього. Дарина ледве дочекалась наступного ранку, але хлопця у сквері не було. Минуло два тижні. Він не з’являвся. Стомлена Даринка поверталась із роботи звичною дорогою. Вона вже й не сподівалась побачити того дивного юнака. Лиш зайшла у сквер, як до неї підбіг собака. Він тримав у зубах білу троянду. Серце дівчини закалатало так, що забило подих. Це був його собака! Ця троянда була для неї! Даринка, радо усміхаючись, взяла троянду, погладила собаку, поглянула вглиб скверу. Він стояв на звичному місці, тримав у руках скрипку. Дивився у її бік і усміхався. Намагаючись вгамувати хвилювання, рушила до нього. Юнак поклав скрипку собі на плече, змахнув смичком і заграв. Полилась чарівна музика. Вона заповнювала серце дівчини чимось таким, чого вона не могла пояснити. Мов заворожена, йшла алеєю, в супроводі пса, притискаючи до серця квітку. Стала напроти нього, просвітлена лицем і душею, дивилась у натхнене прекрасне лице і слухала. Вона ніколи не чула скрипки і навіть не здогадувалась, що цей інструмент може так чарівно звучати. Хлопець грав і дивився на Даринку. Наразі перед нею був не сором’язливий юнак, а впевнений у собі чоловік. Він освідчується їй, не сказавши й слова. Неймовірне, не знане досі щастя загасило в її душі всі сумніви. Те щастя переливалось із її очей у його очі, їхні обличчя світились радістю людей, котрі знайшли одне одного...
- Гей, подруго! Ось ти де! А ми всією бандою прийшли зустріти тебе з роботи. Ти чом не з’являєшся? Ми сумуємо за тобою, особливо Артем,
- нахабний голос безцеремонно вирвав Дарину з чарівного світу музики.
Дівчина злякано поглянула навколо. Стояла у колі своїх колишніх друзів. Подруга Нінка, вже добряче напідпитку, чіплялась Даринці на шию.
- Відійди, Нінко! - відштовхнув її Артем. - Це моя ляля! А за нею так занудьгував, що скоро штани луснуть, — він ухопив занімілу від страху та сорому Даринку за задок, міцно притис до себе і зареготав на все горло. Услід за ним зареготала вся компанія. Даринка не встигла отямитись, як її потягли до тролейбуса. Вона озирнулась на скрипаля — в його очах побачила біль і відразу.
Тепер Даринка ходила на роботу іншим шляхом. Не хотіла зустрітись із скрипалем. Їй було соромно поглянути йому в очі. Звісно, вона розуміла, що він сам тепер не захоче її бачити. Того страшного вечора вона вирвалась із ручищ Артема, отримавши синець під оком. Але фізичний біль ніщо у порівнянні з болем душі.
Наклавши на тацю купу брудного посуду, несла до мийки. Раптом він виник перед нею.
— Ось, візьми. Приходь. Зачекай на мене біля виходу. Як закінчиш, — він поклав у кишеню її фартушка якийсь папірець і пішов.
Він знайшов її, заговорив до неї! Незважаючи ні на що, хоче спілкуватись й надалі. Той папірець виявився квитком до філармонії на концерт симфонічного оркестру. Дівчина зрозуміла, що він гратиме у тому оркестрі. Юнак призначив їй побачення після концерту! Хіба не щастя! До кінця робочого дня, мов на крилах літала. Додому бігла, танцюючи і співаючи. Але коли зайшла у свою злиденну квартиру та побачила знову п’яну матір, гарний настрій вмить вивітрився. Чітко зрозуміла, що їй немає чого одягти. В своєму гардеробові мала лише старі джинси та светри. Це, звісно, не для філармонії. Відчула таке спустошення в душі, що заплакала. Сиділа в кухні, курила цигарку за цигаркою, і думала, навіщо він запросив її до філармонії? Невже не зрозумів, що вона не того поля ягода? І в музиці нічого не розуміє. Вони занадто різні. Ну навіщо йому Даринка? Та й ще після випадку з Артемом. Врешті вирішила, що має побачити його востаннє. Попрощатись бодай на відстані. Швидко одягнулась і поїхала до його будинку. Сховавшись у темній альтанці, Даринка вперто чекала. Нарешті в кінці алеї вона побачила одиноку струнку постать. Він ішов повільно, у довгому чорному пальто з білим шарфом, в руці тримав футляр зі скрипкою. Дійшовши до дверей свого будинку, зупинився, поклав футляр на лавку, дістав скрипку і заграв. Мелодія цього разу була зовсім іншою. Смуток, відчай, образа линули з-під смичка. Скрипка плакала. Слухаючи її, плакала і Даринка. А скрипаль, припавши щокою до лакованої деки, закривши очі, створював звуки, котрі рвали їй серце. Натхненно грав своєму коханню прощальну пісню. Даринка не могла витерпіти тієї муки. Непомітно вийшла зі своєї схованки і пішла геть. Наступного дня вона звільнилась з їдальні. Кілька тижнів шукала іншу роботу. Влаштувалась працювати санітаркою у лікарню. Вважала, що вчинила правильно. Даринка старанно мила підлогу у коридорі. Повз неї пройшла жінка в дорогій сукні. Та жінка була такою гарною, вишуканою, що дівчина задивилась їй услід.
- Правда гарна? — почула голос другої санітарки, тітки Тоні. - Це дружина нашого головного лікаря. Зараз вона справжня пані. А знаєш, ким була до заміжжя? Сиротою з дитячого притулку. Двірничкою працювала. А наш головний закохався у неї по самі вуха. Батьків не послухав, одружився з нею. Отаке, Даринко, в житті трапляється. Як у казці, - тітка Тоня взялася за роботу.
Її історія зі скрипалем теж була схожою на казкову. Але перервалась через її недовіру, її комплекси. Увечері, після роботи, вона сиділа на лавці напроти дверей його будинку. Напружено чекала на його появу. Серце завмирало від хвилювання щоразу, коли ті двері відчинялись. Але із тих дверей виходили незнайомі люди. Даринка була у розпачі. Минуло три місяці від їхньої останньої зустрічі. Вона все йому пояснить. Нехай лише вийде. Але скрипаль не виходив. Даринка кілька днів поспіль приходила у сквер, сідала на лавку і терпляче чекала. Одного вечора із дверей вибіг знайомий пес. Зраділа. Зараз мав вийти і він. Але слідом за собакою вийшов незнайомий юнак.
- Юначе, - нарешті, спромоглася запитати, - із цим собакою гуляв зовсім інший хлопець.
- Так. Еміль його вигулював. Та його вже немає.
- Як немає? - злякано скрикнула Даринка.
- Не лякайтесь, із ним все добре. Він виїхав до батьків, в Ізраїль. Якось дивно виїхав. Поспіхом. Його батьки вже кілька років за кордоном. Він залишився тут, бо мав закінчити навчання в консерваторії. Закінчивши, не виїхав, незважаючи на прохання батьків. Влаштувався працювати у симфонічному оркестрові. А тут, раптом, швиденько зібрався, залишив на нас квартиру і виїхав. Пса мені подарував. Даринку шокувала ця розповідь. Вона більше ніколи не побачить його.
- Дякую вам, - проказала сумно.
Юнак зрозумів, що його розповідь засмутила дівчину. Йому дуже хотілось допомогти їй.
- Дівчино, зачекайте! - покликав. - Еміль обіцяв телефонувати. Якби я мав номер вашого мобільного, то зміг би продиктувати йому.
Даринка швидко написала на клаптикові паперу номер телефону і своє ім’я, і зі словами вдячності віддала хлопцеві.
Вночі вона гірко плакала . Надія на те, що Еміль зателефонує, була нереальною. Минуло півтора року. За цей час у житті дівчини сталися зміни. Померла її мати. Та впадати у розпач не було часу. Дівчина привела до ладу свою квартиру, вступила до медичного училища. Після занять працювала санітаркою. Вечорами сиділа за книжками, готуючись до лекцій. Її життя докорінно змінилось. Наразі нічого в ній не нагадувало тієї легковажної особи, якою була колись. Купувала диски із класичною музикою і слухала їх. Їй подобалось нове життя і її нова суть. Але чим більше минало часу, тим примарнішими ставали надії на його присутність в житті Даринки. Недільного ранку дівчину пробудив телефонний дзвінок.
- Слухаю, - промовила сонним голосом.
- Даринко, люба, доброго ранку. Це Еміль. Я повернувся. Чекаю на тебе у сквері. Прийдеш?
- Так, - схвильовано прошепотіла Даринка і заплакала від щастя.

Любов ШИШАЦЬКА.