Шановні дописувачі-блогери! У зв'язку з редизайном сайту, редакція закрила можливість додавати дописи у цей розділ. Однак раді вас попередити, що ми розробили новий розділ «Спецпроекти» у якому й розмістили Блоги. А також дещо змінили умови розміщення дописів у блогах.

Ті з вас, хто готує матеріали і має бажання опублікувати їх у блогах, можуть написати на електронну скриньку [email protected]. Звертаємо вашу увагу, що редакція залишає за собою право вирішувати чи публікувати ці тексти у розділі Блоги.

Прошу також зауважити, що у нас є розділ «НарКор», де усі зареєстровані читачі мають можливість публікувати свої новини чи інформацію.

Дякуємо, що залишаєтеся з нами.

Валерій ПУЗІК

БЛОГ (ДОПИСИ)

Про автора …Я иду по улице и по парку, и еще где-нибудь, а мысли-то все равно рождаются у меня в голове. Я думаю: «Господи!» — вот что я думаю. Иду по улице, а мысли рождаются. «Господи», — каждую секунду думаю я.

СТАРІ ФОТОГРАФІЇ

Колись у дитинстві я дуже любив коли бабуся розповідала свої історії. Ми часто сиділи на лаві під розлогим віттям яблуні зі старим фотоальбомом у руках і розглядали пожовклі від старості фотографії та вирізки з газет. говорили.

Баба Галя часто усміхалась, а за її усмішкою ховалася дивна смута. Вона замовкала опускаючи очі в альбом і уважно розглядала фотокартку.

Хто це? – запитав я.

Бабця поглянула на мене.

На світлині стояло четверо хлопців.

Було у матері чотири сини… - почала вона. Аркадій – старший, Василь, Володимир та Михайло. Міша був самий менший з них.

Того дня йому мало б виповнитись шістнадцять. На дворі стояв спекотний день. Було літо. Літо далекого сорок першого року. Війна тривала майже рік. Про неї ми тільки чули, але бачити її ще не доводилось. Я точно на пам’ятаю тієї історії… Жили ми в сусідньому селі, а Мішу я знала зі школи. Ми навчались в одному класі…

В липні німці стояли на кордоні нашого району. Люди говорили, що бачили солдат на лінії горизонту, там де не посіяні поля. До села в якому я жила було кілометрів п’ять, до сусіднього шість, а по дорозі між селами ріс ліс. Так що окупанти були майже поруч.

Пам’ятаю як по селі пішла звістка, що жінка шукає свого сина. Вона ходила від хати до хати і розпитувала людей чи не бачили вони Мішу і Ваню.

Ні хто не бачив.

Ввечері люди зібрались і пішли шукати дітей в ліс і на околицях. Знайшли їх через три дні. В лісі. Мертвими. Ті, що бачили тіла говорили, що Мішу і Ваню не просто вбили, а поломили. Руки і ноги були в синцях і крові.

Зараз на тому місці стоїть пам’ятник, тоді, після війни поставили дерев’яний хрест.

Поховали їх коли німці увійшли в село.

Марія, матір Міші, замкнулась у собі. А люди говорили, що вона втратила глузд.

Ну, а як тут…

Володя і Василь воювати пішли. Михайла вбили, а… старший, Аркадій… Його назначили головним по-селі. Тільки вже німці. Він був поліцаєм. Чи то як їх називали. Я вже не пам’ятаю.

За той рік Марія посивіла.

Вона часто розповідала моїй матері, що у снах до неї приходить Міша. Розказує їй про своє життя на небі. Марія тішилася розмовами про свого синочка, але проходив час і вона повертались знову… до снів.

« Он як склалося – говорила Марія – старші мої розбіглися, як миші по світі, забули мене. Не приходять. А менший, що ночі з’являється…»

Так пройшла війна.

Василь і Володимир повернулись у село. На той час Аркадій вже давно виїхав десь, як говорили: за море…

… чи до моря…

А брати ввесь час повторювали: «Як так… німці закатували його брата, нашого брата, найменшого, а він, Аркадій,пішов проти радянської влади, пішов проти нас… своїх братів, які вже воювали…»

Бабця замовкла.

Вона закрила альбом.