Автор ілюстрації НЕВІДОМИЙ

Нині він  працює лісником.

• Як будеш писати статю то зміни ім’я. – шепоче – Я не хочу щоб люди знали де я воював.

Афган лишився позаду.

• Кожен ранок я починаю з пробіжки до плеса річки, аби там, з вишки, пірнути у воду. Потім прогулююсь лісом. Мені подобається така робота… Бути лісником, насамперед тому, що не доводиться бачити людей. Живу в сторожці, неподалік річечки. Що ще треба?..

Здавалося б Ігор (ім’я змінене – Прим. АВТ.) знайшов свій рай… Довкола спокій, тиша, свіже повітря. Але то тільки на перший погляд. А насправді?

Кожної ночі до нього повертаються товариші бойових афганських буднів. Вони приходять у снах пробуджуючи в глибинах пам’яті химери війни, яку пережив чоловік.

• Що ночі я повертаюсь в гори країни з якої усі, без виключення друзі повернулися додому в цинкових трунах.

І, ось, заплющивши очі, Ігор бачить обличчя двадцятирічних, ще живих хлопців. Вони всміхаються. Жартують. Ігор не чує їх голосів. Вони приглушені гулом аеродрому.

- В мене дуже болить голова… -  шепоче лісник. Він загортається ковдрою. Хоче накритись нею з головою, але щось не дає. – Жарко.

За вікном йде дощ.

• Шум в голові збільшується – стає не стерпним. А перед очима стоять знову… Виїзди в гори, вибухи, перестрілки. І так, що ночі. Я не знаю чи витримаю. Хоча! Якщо прожив з цим до сьогодні, то мабуть, все таки можу… Правда?

Я киваю головою:

- Так!

-  Буває „зриваюся” по серед ночі із ліжка і біжу… Хочеться просто втекти. Але з кожною миттю… З кожною секундою я все глибше і глибше… я знову в полоні кошмарів з яких вирвався на хвилину. Знаю, що з наступним ранком я знову вибіжу з хатинки і побіжу до плеса, аби з вишки стрибнути у воду. Лише там я забуваю все що пережив… Тільки там я народжуюсь знову…

Але Ігор знає, що настане вечір і він повернеться назад. І знову відчує біль та страх тієї війни…

Війни яку пережив.