Коли немає стандартів – життя перетворюється в хаос. У наші часи така ситуація можлива тільки тоді, коли це комусь вигідно.

 

                                                                                  

                                                   Чому це важливо

 

            Уявіть: у крамниці  замість 38 розміру взуття, який ви носите, пропонують 35-й і стверджують, що він і є 38-й! А ще через місяць у коробці з написом «38» опиняється 42-й – і продавці знову стверджують, що це і є 38-й! І так щомісяця – вашим ось уже надцять літ однаковим ногам підсовують то замалі, то завеликі капці …38-го розміру.

            «Це неможливо», - скаже будь-яка нормальна людина. Тут між європейськими і ще радянськими розмірами досі плутаєшся, а ще коли самі розміри перестануть відповідати стандартам…

            От-от, саме про стандарти й мова. Бо що таке стандарт? За визначенням тлумачного словника, «типовий зразок, якому має відповідати щось за розмірами, формою, якістю; єдина типова форма організації, проведення чого-небудь». 

            Однак, якщо щодо туфель чи, скажімо, одягу ми не уявляємо безпричинної і нескінченної зміни стандартів, то щодо безлічі інших не менш важливих для нас речей не лише їх допускаємо, а й терпимо і мовчимо.

 

                                                        Кому це треба

 

            Наразі це стосується аж надто багатьох сфер, що порушують наші права. Настільки багатьох, що охопити їх в одній статті неможливо. Бо хіба не змінилися протягом останніх півтора років основні стандарти нашого життя, затверджені в законодавстві? Включно з основним стандартом -  Конституцією, про необхідність внесення змін до якої багато говориться, та під шумок цих теоретичних розмов вона реально, на практиці, втрачає цілі статті, обгризені, общипані чи просто вирвані з м’ясом через прийняття інших законів, які прямо суперечать конституційним положенням.

            Чого варті тільки так звані «реформи», які, наче миші, попідгризали конституційні права громадян. Скажімо, судова, котра перетворила й без того вкрай недосконалу систему правового захисту на свавільну зброю в руках чинної влади. Адже з самого початку було очевидно, що її мета  - не вдосконалення правового механізму і не створення системи безумовної відповідальності не лише для  тих, кого судять, а й для тих, хто судить – а прагнення позбавити Верховний Суд з неугодним головою Онопенком функцій, які виконують відповідні органи в усіх правових державах, а відтак – перетворення судової системи, й до того уважної до побажань влади,  на абсолютно  керовану й слухняну.

            Та, якщо наслідки судової реформи відчули на собі переважно працівники правозахисної системи і громадяни, що досі мають наївність (чи гроші) судитися, то податкова реформа зачепила інтереси значно ширших верств населення. Резонанс у вигляді Податкового Майдану вона отримала лише тому, що наступила на мозоль людям, котрі вже мають щось у приватній власності і просто так її не віддадуть. А от дискримінаційну за своєю суттю щодо всього суспільства Пенсійну реформу громадськість покірно проковтнула – бо досі сприймає пенсію як подачку держави на старість, а не як справедливу винагороду на схилі літ за чесно відпрацьовані на благо держави роки.

                Нагадати ще про принципові зміни у виборчому законодавстві, які позбавили багатьох не лише права обиратися, а й права голосувати? Дарма що в європейських правознавців досі волосся стоїть сторч від українських нововведень у виборчі закони – ми вже майже рік живемо із обраною за ними на місцевих виборах владою. І, хоч як іноді скидається вона на 35-й замість 38-го – нічого: крекчемо, кривимося, натираємо мозолі – але ж носимо. І мовчимо.

            Влада й не сумнівалася, що буде саме так. Бо ті, що не мовчали, вже сидять: Луценко, Тимошенко. І дарма, що їхньою долею перейнятий світ. Бо той світ, у якому неможливе кримінальне переслідування політиків, живе за демократичними стандартами, які вибороло і щодня захищає громадянське суспільство.  А  ми живемо в країні без правил, де кожна нова влада починає життя ніби заново – і їй у цьому нічим не заважає тихий покірний народ.

 

                                                    Як це робиться

 

            У суспільстві, не здатному захищати свої права, це робиться запросто.

            От, скажімо, як саме сьогодні, 22 вересня, коли у Верховній Раді готується  прийняття законопроекту №9127.Політик Анатолій Гриценко у статті «Хроніка злочину» («Дзеркало тижня. Україна», №33 від 17.09.2011) вичерпно розкрив механізм прийняття (за його визначенням, «проламування») через парламент подібних законів. 14 січня ц.р. був внесений законопроект №7562, який під прикриттям благих намірів мав за мету, по-перше, дозволити урядові безконтрольно приватизувати стратегічні об’єкти енергетики, в тому числі й газотранспортну систему (!), по-друге, внести зміни у п’ятнадцять (!) законів України, аби обмежити або й скасувати соціальні гарантії держави для 36 (!) категорій громадян, перевівши їх із гарантованих державою соціальних стандартів  у статус підзаконних актів Кабміну.

Голова Верховної Ради Володимир Литвин довго не виносив на розгляд народних депутатів цей воістину ядерний законопроект: чи то справді переймався долею мільйонів співвітчизників, чи то в цей час торгувався за свою майбутню долю. Та 6 вересня проект був внесений на порядок денний пленарного засідання Верховної Ради - і з тріском провалений опозицією. Однак уже через день, 8 вересня,  його двійник – законопроект №9127 – уряд знову  вніс до Верховної Ради. З тексту був вилучений тільки особливо дражливий пункт щодо приватизації газотранспортної системи – а все решта залишилося на місці. І вже наступного дня, без розгляду в комітетах та й узагалі без надання часу депутатам для ознайомлення, законопроект був проголосований у першому читанні («народник» Литвин за звичкою  залишив на цей час  замість себе заступника, комуніста Адама Мартинюка – і «борець за права трудящих» справно виконав свій службовий обов’язок, а фракція Литвина у повному складі підтримала законопроект у першому читанні).

Слів немає – проблема соціальних виплат і пільг у країні існує: жодна економіка і жоден бюджет не витримає 13 мільйонів пільговиків (87 категорій і статусів пільг охоплюють 28% населення). М’яко кажучи, дивно (ба ні - дико), що, скажімо, донька Леоніда Кучми, дружина другого за статками українського мільярдера Віктора Пінчука Олена Франчук, яка оце в жовтні збирається народжувати, отримуватиме таку ж державну допомогу на дитину, як і всі українські породіллі. Лад у цій сфері слід наводити. Та, як справедливо зауважує Гриценко, робити це треба «відповідально, а не нахрапом, у режимі «гоп-стоп»».  

              

                                         Як ми ведемося

 

            Воістину – «ніколи не запитуй, за ким подзвін: він звучить за тобою». Ми скільки завгодно можемо втішати себе думкою, наче те погане, що стосується інших, ніколи не торкнеться нас: бо ж ті – виступали, щось казали чи робили не так; а ми мовчки живемо у своїй нічогенькій так хаті скраю і нікому не заважаємо жити.

            Та в цій сучасній хаті неминуче є «вікно в світ» - телевізор.

            І нас тут розводять за тими ж лекалами, що й у політиці.

            Взяти хоча б останній масштабний проект каналу «1+1» - «Голос країни». На відміну від інших подібних талант-шоу інших телеканалів (та й попередніх на цьому ж каналі), де майбутніх переможців (зазвичай чомусь донецького походження) «вели» відверто і безсоромно, без жалю відкидаючи всіх сильніших, цей  проект підкуповував своєю щирістю і, як стверджував його продюсер Костянтин Меладзе, правдивістю. Не будемо наразі про те, наскільки українським був «Голос країни». Та, в кожному разі, той факт, що до фіналу увійшла Антоніна Матвієнко, дорога якої до проекту і в проекті була важкою і тернистою, але успадкований від знаменитої матері, Ніни Матвієнко, голос її апріорі вже є голосом України, дозволяв вірити, що проекту таки вдасться уникнути залаштункових політичних ігор.

            Марні надії. У фіналі, де однозначним переможцем з більш ніж 35% глядацьких голосів і десятивідсотковим відривом від найближчого конкурента стала Тоня Матвієнко,  раптом виявилося: буде другий тур. За всіма стандартами подібних шоу, він мав би відбутись, як і всі попередні змагання, через тиждень. Ні, стандарти були попрані – і за півгодини оголосили: «голосом країни» став Іван Гензера, хлопець із маленького села на Харківщині, інвалід за зором, якого, як зізнався згодом Костянтин Меладзе, «ніхто на проекті всерйоз як вокаліста не сприймав».

            Що ж, може, жаліслива Україна і проголосувала за цього хлопця. А, може, як і колись за Ярослава Мудрого як «найвидатнішого українця», за завданням якогось Табачника хтось тупо відсилав тисячі есемесок з «відомчого номера» - аби лиш «українцем №1» не став Степан Бандера.

Бо тим, хто зневажає стандарти, імпонує саме така Україна: темна, без претензій, російськомовна, яку російський тренер називає просто «Ванька» - в якій тільки й зосталось українського, що сентиментальна пісня, яка вибиває сльозу.

            Бо народ, що навіть у пісні  звик плакати, не стане боротися – ні за свій голос, ні за свої права.

            В такій країні легко обіцяти: «Почую кожного», коли тихо довкола і всі мовчать.

                                                          

                                                                                                                Світлана Кабачинська.