Біографії Сергія Тігіпка та Арсенія Яценюка багато в чому схожі – стрімким та успішним входженням у бізнес та ще блискавичнішою кар’єрою в органах влади. Без сумніву, цьому сприяли і їхні особисті здібності. Та, знаючи вітчизняні реалії, можна не сумніватися, що скеровувала цей рух чиясь могутня рука. Шляхи їх перетялися в Нацбанку України 2003 року, а президентські вибори  2004-го зіграли в їхніх долях особливу роль. 2009-й рік знову звів їх на президентських  виборах – уже як конкурентів.   
 
Сергій Тігіпко: влада як бізнес
Сергій Леонідович Тігіпко народився 13 лютого 1960 р. у селі Драгонешти  Молдавської РСР в сім’ї вихідця з Вінниччини, завідувача пасікою. 1982 р. закінчив Дніпропетровський металургійний інститут за фахом “інженер-металург”. У 1982-1984 рр. служив в армії. З 1986 до 1988 р. – секретар комітету комсомолу, заступник директора Дніпропетровського механіко-металургійного технікуму. З 1986 до 1989 р. – заввідділом пропаганди і агітації Дніпропетровського обкому комсомолу, в 1989-1991 рр. – його перший секретар.
З жовтня 1991 р. – заступник голови правління банку “Дніпро”. З березня 1992-го – голова правління “Приватбанку” (Дніпропетровськ), навколо якого сформувалася фінансово-промислова група “Приват” – власник значних активів у металургійній та нафтовій галузях, ЗМІ.
З 1994 р. – позаштатний консультант президента Л.Кучми з питань грошової політики. У 1997-1999 рр. – віце-прем’єр з питань економіки в Кабміні Павла Лазаренка, Валерія Пустовойтенка, міністр економіки в уряді Віктора Ющенка. З червня 2000 року – народний депутат, з листопада 2000 р. – голова партії “Трудова Україна”. У грудні 2002 року призначений головою Нацбанку. На президентських виборах 2004 року очолював виборчий штаб Віктора Януковича. 29 листопада 2004 року пішов з посад голови штабу і Нацбанку.
У 2005-2007 рр. – голова правління фінансово-промислової групи ТАС. З 2008 р. – радник прем’єр-міністра України і співголова Ради інвесторів при Кабміні. З червня 2009 р. сконцентрувався на виборах.
Сімейний бізнес – банківська, страхова, торговельна діяльність.
Кандидат економічних наук (1997).
Кавалер ордена Почесного Легіону (Франція).

Сергій Тігіпко, мабуть, найуспішніший з усіх українських комуністів та комсомольців, що після розпаду СРСР з головою кинулися в бізнес. Уже через півроку після заборони Компартії створений ним “Приватбанк” дуже швидко переріс масштаби Дніпропетровська і став одним із найпотужніших українських банків. Не виключено, що цьому сприяло близьке  знайомство з другим українським президентом Леонідом Кучмою: перший секретар обкому комсомолу Тігіпко добре знав його ще як гендиректора “Південмашу” . А що саме це знайомство згодом привело Сергія Тігіпка до найвищих посад в урядах теж вихідців із Дніпропетровська Павла Лазаренка та Валерія Пустовойтенка, то й сумніватися не доводиться.
Безперечно, Тігіпко був не просто земляком, а довіреною людиною дніпропетровських бонз, що тривалий час кермували всією Україною. Показова в цьому плані історія з корпоративним конфліктом у другій половині 90-х навколо одного з гігантів української індустрії – ВАТ “Миколаївцемент”. Одним із головних його акціонерів був “Градобанк” Віктора Жердицького. За твердженням ЗМІ, саме прем’єр Пустовойтенко та віце-прем’єр Тігіпко, виконуючи волю президента України Л.Кучми та Франції – Жака Ширака, посприяли руйнуванню “Градобанку” й переходу “Миколаївцементу” у власність транснаціональної компанії Lafarge, до правління якої начебто входила дружина президента Франції. ЗМІ, що писали про це, швидко закрили рота, а Сергій Тігіпко у листопаді 1997 року отримав з рук Жака Ширака в Парижі найвищу французьку нагороду – орден Почесного Легіону.
Тож не дивно, що посаду голови  Нацбанку України честолюбець Тігіпко аж ніяк не вважав вершиною своєї кар’єри. Керівництво штабом Януковича на президентських виборах 2004 року було для нього сходинкою до прем’єрського крісла. Натомість Тігіпко став першою VIP-персоною, що після 2 туру президентських виборів, як тільки завирував помаранчевий Майдан, дременула з потопаючого корабля біло-синіх, кинувши напризволяще і боса, і партію “Трудова Україна”, і заявивши, що йде з політики назавжди.
Та, либонь, політики, як і комсомольці, колишніми не бувають. Створивши нову сім’ю, Сергій Тігіпко розпочав і нову кар’єру – благо, що дніпропетровські так і залишилися біля українського стерна. Звісно, посада позаштатного радника Юлії Тимошенко – не привід для його повернення в політику. Зовсім інша справа – президентство. І дарма вважають, що Тігіпко – технічний кандидат чинної прем’єрки. У нього власні далекосяжні плани. Як банкір, він розуміє, що його ціна тим вища, чим більша вартість його бізнесу. Тому й докладає максимальних зусиль, аби зібрати найвищий електоральний врожай: позує для жіночих журналів, дає інтерв’ю бульварній пресі,  рекламується в регіональних ЗМІ, не приховує, що оплачує всі свої радіо- й телеефіри.
 Ключове слово в його кампанії – “сильний”: навіть знову очолену ним партію “Трудова Україна” він перейменував на “Сильну Україну”. Хоч, як відомо, скільки не повторюй слово “халва”, в роті від того не стане солодше. Проте така наступальна й активна кампанія, безумовно, просуває Тігіпка в коло сильніших претендентів на булаву. 
А не дасться булава – то Тігіпко згоден бути прем’єром при будь-якому президенті.
         
Арсеній Яценюк: жести і вчинки
Арсеній Петрович Яценюк народився 22 травня 1974 р. у Чернівцях у родині викладачів Чернівецького національного університету: батько – історик, мама – викладач французької мови. 1996 р. закінчив юридичний факультет Чернівецького університету, 2001-го – Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету за спеціальністю “облік та аудит”. Кандидат економічних наук (2004).
Ще другокурсником стає співзасновником юридичної компанії і очолює її з 1992 по 1997 р. У 1998-2001 рр. – консультант, радник, заступник голови правління банку “Аваль”. З 2001 р. – міністр економіки Автономної Республіки Крим. З 2002 р. – працівник Нацбанку України, з січня 2003 р. – перший заступник його голови, Сергія Тігіпка. З березня 2005 р. – перший заступник голови Одеської держадміністрації Василя Цушка, з вересня цього ж року – міністр економіки в уряді Юрія Єханурова. Через рік став першим заступником глави Секретаріату Президента. З березня 2007 р. – міністр закордонних справ України.
30 вересня 2007 р. обраний народним депутатом України за списком НУНС (№3). 4 грудня 2007 р. обраний Головою Верховної Ради України. 17 вересня 2008 року подав у відставку з посади в зв’язку з припиненням існування правлячої коаліції.   

Прізвище Арсенія Яценюка українці вперше почули наприкінці 2004 року. Навіть така подія, як Помаранчева революція, не змогла затінити його заслуг – виконувача обов’язків голови Нацбанку, який у той бурхливий період  втримав курс гривні. Можливо, особливої ефектності ситуації надала тоді поведінка Сергія Тігіпка, який злегковажив високим і дуже відповідальним  кріслом голови Нацбанку заради майбутніх вигод від керівництва виборчою кампанією Віктора Януковича. Та, в кожному разі, проявлений тоді професіоналізм став для 28-річного Арсенія запорукою всіх його наступних перемог.
Бо інакше, ніж переможним, кар’єрний шлях Яценюка назвати важко. У 33 роки він став наймолодшим Головою Верховної Ради України, перед цим уже побувавши в кріслі очільника таких потужних міністерств, як економіки та закордонних справ. Ледве дочекавшись 35-річчя, став кандидатом на найвищу посаду в країні. Недарма його називали кіндер-сюрпризом української політики. Та, безперечно, хтось мав розгледіти молоде обдарування та  розчистити перед ним дорогу.
Після того, як Володимир Литвин натякнув, а однопартієць Литвина, ужгородський міський голова Сергій Ратушняк уголос озвучив тезу про єврейське походження Яценюка, всі побачили за його фантастичною кар’єрою сприяння одновірців (бо ж відомо, що ніхто так не вміє допомогти один одному, як євреї). Проте офіційно прийнято вважати, що найактивнішу участь у просуванні перспективного службовця свого часу брав Микола Азаров, а згодом він став фаворитом Віктора Ющенка. Та витрати на президентську кампанію  Яценюка наразі пов’язують саме з українськими олігархами єврейського походження Дмитром Фірташем та Віктором Пінчуком – хоч Яценюк стверджує, що кошти збирали звичайні  люди, які підтримують його програму. Цікаво, що назбирали раніше, ніж з’явилася сама програма – бо намети з газетами по всій Україні розгорнулися ще з червня.
Втім, ці кошти можуть мати яке завгодно походження. Адже Арсеній Яценюк відомий своїм конформізмом, тобто вмінням пристосовуватися. Уособленням гнучкості стала його поведінка на екстреному засіданні Кабміну після розпуску в квітні 2006 р. президентом Ющенком Верховної Ради. Тоді Прем’єр-Міністр Янукович намагався зробити Кабмін центром опору президентській політиці. Ставленик Ющенка Яценюк спершу погодився з такою постановкою питання і тільки під тиском міністра оборони Гриценка згодом проголосував проти. Ця несміливо піднята рука сказала про характер Яценюка більше, ніж виграшні факти його біографії. Був ще й інший жест – піднятий догори середній палець, яким Яценюк ілюстрував хамство міліцейського чиновника Кожі, скаржачись на нього президентові. Після цього багато хто почав сприймати Арсенія Петровича трохи несерйозно – як акселерата, соціальна адаптація якого не встигає за фізичним і розумовим розвитком.
Що ж, це з часом минає. Можливо, мине й нерозбірливість Яценюка в зв’язках, тобто – він стане вимогливішим до джерел постачання. В кожному разі, він заявляє, що не проміняє віддані за нього голоси на жодні посади. Щоправда, слова в нього нерідко розходяться з ділами. Реалізацію однієї із своїх програмних засад – боротьбу з корупцією – Яценюк уже мав можливість наблизити, підтримавши законопроект Гриценка про  жорсткі заходи щодо корупціонерів – державних службовців, прокурорів, суддів і слідчих; та він не проголосував за нього. Понад те: російські політтехнологи, що 2004 року працювали на Януковича, сьогодні задіяні у виборчій кампанії Яценюка і за старою звичкою продовжують ділити, а не  об’єднувати, Україну. 
Втішає те, що в Яценюка ще є коли і є куди рости. А, отже, є надія, що час вилікує кесонову хворобу миттєвого підйому, додасть досвіду і допоможе Арсенію Яценюку стати таким політиком, чиї вчинки, як 2004 року, викликатимуть приплив гордості в українців.