Головний ідеолог обласної організації Партії регіонів Михайло Войтюк, як випливає з його листа, відмінно засвоїв це правило.
Публікація «Тихо перед битвою. Дуже тихо» («Є Поділля» від 26.08.2010 р.), де згадується про сучасну ситуацію в обласній організації Партії регіонів, не стала для її керівного ядра ні приводом для аналізу своєї діяльності, ні поштовхом для осмислення того, як сприймаються громадськістю кадрові призначення в області. Лише – викликала бажання повторити для читацької аудиторії «Є Поділля» ті провідні тези, які невтомно викладає М.Войтюк в інших виданнях області.
Яка мета його нинішнього звернення до газети?
Перша – вчергове зганьбити попередню владу. І не має значення, що майже половину терміну президентства Віктора Ющенка урядом керував чинний президент, а тоді прем’єр-міністр Віктор Янукович, котрий пропонувався і обирався на цю посаду в силу демократичних принципів, які, попри все, вперто сповідував Ющенко. Цього ніби не пам’ятає автор. Та й нащо, коли мета – паскудити попередників на чому світ стоїть?! А разом з попередньою владою – і ту журналістику, яка і в нинішніх умовах згортання демократії і свободи слова залишається останнім бастіоном відстоювання демократичних завоювань українсько- го суспільства. Її обов’язково слід поставити на місце, навісивши яко- мога більше принизливих ярликів і обізвавши гидкими словами – а раптом злякається і замовкне?
Друга – переконати громадськість, що жодних «ліній розколу» в монолітній, як граніт, обласній організації Партії регіонів не було, немає і бути не може – бо вона вся, як один, будує нову країну в окремо взятій Хмельницькій області під мудрим керівництвом свого лідера - голови обласної державної адміністрації Василя Ядухи. А якщо й трапляються в ній якісь не згодні з єдино правильною лінією партії чи вождя або його представника в області, які сміють (!) здати парт- квиток, – то це, навіть попри багаторічний партійний стаж і помітне місце в партійних лавах, зовсім випадкові люди, а що вже амбіційні – аж через очі лізе (чи – комусь очі коле?).
І третя – найважливіша – вкотре прославити чинного голову облдержадміністрації Василя Степановича Ядуху. Ну дуже приємно це робити його партійному заступнику Михайлу Войтюку. От він і старається з усіх сил: пару місяців тому ще в одній обласній газеті під виглядом аналізу здобутків (тобто у його викладі – суцільних втрат) в усьому й скрізь за роки української незалежності  стільки патоки вилив на голову нового губернатора – «першої скрипки» нового владного оркестру – аж липло. Та й тут від хвалебних епітетів в очах рябіє.  Дарма що на посаді В.Ядуха всього нічого – тільки розпочав свою діяльність. Почекати  бодай би рік – аби побачити перші результати.
Тим паче, що партійний бос не проти такого передчасного славослів’я. Був би проти чи вважав би передчасним – проявив би партійну скромність і заборонив підлеглому по партії так себе возвеличувати. Почекав би, поки люди похвалять.
Але щоб добровільно похвалили –  хіба дочекаєшся? Народ у нас такий невдячний! Працювала, пра- цювала обласна організація Партії регіонів у поті чола всі «помаранчеві» роки, допомагали їй помаран- чеві лідери чварами-сварами, наводнив Янукович усю країну своїми передвиборними плакатами – а в результаті всього плюс 8% голосів додалося йому в області порівняно з 2004 роком. Хіба ж не прикро? От і піднімають імідж як тільки можуть. Войтюк хвалить Ядуху, Ядуха заявляє, що «ця влада – від Бога», і бачить щось майже містичне в тому, що «Янукович, Ядуха і Ярмолинці (рідний район Ядухи – авт.) починаються з одної букви».
Чесно кажучи, сумно від таких листів до газети. Бо вони ніби з позавчорашнього дня. Коли була в країні одна-єдина партія – «розум, честь і совість епохи». А її генсек разом із посадою негайно нагороджувався всіма можливими титулами – «вождя трудящих усього світу», «лідера країн соціалістичного табору і всього прогресивного людства» і т.п., був поза будь-якою критикою (Боже збав!) і, оскільки партія сповідувала атеїзм і стверджувала, що Бога (це слово тоді писалося винятково з маленької літери) немає, – то водночас (святе місце порожнім не буває) наділявся майже надприродними якостями, тобто образ його набував божественних рис.  
Але й тоді це був привілей тільки членів Політбюро ЦК КПРС. А щоб перших секретарів обкому другі секретарі обкому хвалили в газетах чи ще десь – на партійних пленумах, скажімо, – й возносили до небес, тим паче одразу після призначення на посаду – то про таке не могло бути й мови. Бо це, по-перше, нелогічно, по-друге, несерйозно, по-третє, просто смішно.
Особливо зараз, коли Україна, як запевняв світову спільноту минулого тижня на Генеральній асамблеї ООН Віктор Янукович, не збирається звертати з демократичного шляху розвитку. А на цьому шляху неможливо уявити, щоб партійні клерки вказували журналістам, що і як писати, і закликали їх долучатися «силою свого інтелекту» до програм розбудови країни, скажімо, президента Франції Ніколя Саркозі чи канцлера Німеччини Ангели Меркель. Якби в якійсь газеті демокра- тичної країни з’явився лист, подібний до Войтюкового, – це був би останній день у політичній кар’єрі його автора і судний день для його партії. Бо роль журналістики у демократичному суспільстві – не холуйство і не прислужництво щодо будь-якої влади, а – контроль і критика її діяльності. Об’єктивна, безпристрасна, без оглядки на посади, ранги, харизму, колорит і яскравість її представників.
До цього треба звикати партії влади – якщо Україна під президентством її лідера і справді будує демократичне суспільство. Якщо ж сповзає в авторитаризм, про що яскраво свідчить лист М.Войтюка, і не тільки він, – то не лише журналістам, а й усім слід бути готовими того, що в нас незабаром з’являться «вороги народу», «шкідники» й «агенти міжнародного імперіалізму» (названі, звісно, більш по-су- часному – до прикладу, корупціонерами, хабарниками тощо), яких потрібно затаврувати, дискредитувати, залякати, зацькувати,  згань- бити і, якщо вдасться, й посадити. Власне, перші ознаки такого стану вже з’являються.
Це вже було в нашій історії. Та тому, хто прагне її повторити, варто глянути на календар. Не той рік і не той вік надворі. Не те суспільство. Люди не ті. У них уже про- росла розбуджена Помаранчевою
революцією, навіть згадка про яку нестерпна для Войтюка і Ко, людська гідність. Саме вона стає грунтом для усвідомлення себе громадянами, які обирають владу для служіння суспільству, а не навпаки.
Без розуміння і врахування цих неповоротних суспільних процесів, хоч як би не старалися всі «яскраві партійці і провідні члени» обласної організації Партії регіонів, не бачити їм реалізації  сумлінно скла- деної ними в штабах  «стратегії і тактики перемог».