Мета виправдовує засоби?
Вибори завжди вносять напруження в наше життя. Але таких метушливих перегонів, як нинішні, і не пригадаєш. Терміни проведення були настільки стислими, а бажаючих бути обраними до місцевих рад так багато, що розгублені люди так і не зорієнтувалися до кінця, хто кого представляє і за кого варто проголосувати. Якщо з партіями ще було більш-менш зрозуміло (вибирали з тих, хто більше на виду і на слуху – себто в Києві на телеекрані), то щодо мажоритарників  рішення здебільшого приймалися безпосередньо на виборчій дільниці. І, якщо виборці знаходили в списку прізвище людини, яку знали і якій довіряли, то найчастіше її партійна приналежність уже не мала значення. А коли таких знайомих не було, то на перший план знову виходила партійність кандидата – тобто підтримували  представника партії, якій віддавали перевагу. 
Тож мало хто з виборців міг похвалитися принципово партійним підходом на цих виборах. Найчастіше спектр вибору вражав політичним розмаїттям, а іноді й алогічністю, бо підтримку одного й того виборця отримували представники партій кардинально протилежних ідеологій.
Та що дивуватися пересічному виборцю. Така непослідовність була закладена не лише нашвидкуруч спеченим законом про вибори, вигідним винятково чинній владі і далеким від загальноприйнятих демократичних норм. Ще більше вона була зумовлена всеїдністю багатьох кандидатів, яким було однаково, від кого йти – тільки б обратися! Тобто не те щоб зовсім однаково: зрозуміло, хотілося балотуватися від партії, що мала кращі шанси. І, щоб отримати оцю вагомішу підтримку, яка найчастіше ні в чому іншому, крім висунення, і не проявлялася (понад те – нерідко за неї доводилося платити), ймовірні кандидати легко зраджували свою попередню політичну біографію, висуваючись хоч від дідька лисого – аби лише втрапити у радівський рай.                        
Скільки таких перебіжчиків явили нам списки кандидатів! Скільки з них таки доп’ялися до жаданого крісла! І – відгадайте з трьох разів – хто з них вірою і правдою служитиме своїм виборцям?                                        
Та – коли б лише ці проблеми супроводжували передвиборні перегони. На жаль, визначали їх інші, свідомо впроваджені чинною владою, політичні «ноу-хау». Хмельниччину обминули списки-«клони», коли під вивіскою «Батьківщини», скажімо, йшли представники невідомо якого утворення, легко зареєстрованого органами юстиції – а реальні члени партії усувалися від участі у виборах. Можливо, такої участі область уникла тому, що список «Батьківщини» до обласної ради очолював голова обласної ради Іван Гладуняк. Хоч це не зашкодило владі «витрясти» зі списків цієї партії «міцних» мажоритарників: за словами голови облорганізації «Батьківщини» Василя Кравчука, 32 їхні кандидати під тиском влади відмовилися балотуватися.
Широко була застосована інша «новинка» – коли кандидат-мажоритарник проводив агітацію в одному окрузі, а опинявся в списках на іншому. Власне, з мажоритарниками, особливо з кандидатами до обласної ради, взагалі не дуже церемонились: у кожному разі, їхніх листівок з біографіями і портретами на більшості виборчих дільниць і не вивішували.

Арифметика – не точна наука
День виборів на Хмельниччині минув спокійно.
Однак те, що почало творитися потім, не піддається жодному цивілізованому визначенню.
Незважаючи на те, що закон відводить п’ять днів для підрахунку голосів, на день написання статті (вівторок, 9 листопада) підсумки виборів до обласної ради ще не були оголошені. Напередодні голова територіальної виборчої комісії В.Палаш сказав із серцем: «Немає, немає ще результатів – ні остаточних, ні проміжних. І я не можу працювати, коли закон виписаний так, що кожен із 17 членів комісії має свою думку, а узгодити їх неможливо». Понад те – навіть явку виборців не озвучив.
«Колись я вам про все розповім, але не зараз, не тепер», – сумно сказав мені один голова виборчої комісії. Хоч що він приховує, наразі очевидно всім: протоколи по кілька разів повертаються, голоси перераховуються, результати переписуються – поки не влаштують… як ви думаєте, кого?
У Кам’янці-Подільському знають відповідь на це питання. Власне, знали його ще до виборів, коли сприйняли арешт міського голови Анатолія Нестерука як усунення його з перегонів як найімовірнішого переможця.
Щоправда, Кам’янець – швидше виняток серед міст обласного підпорядкування. У Хмельницькому, Славуті, Старокостянтинові міські голови залишилися ті ж – члени «Батьківщини» Сергій Мельник, Василь Сидор, Микола Мельничук. «Батьківщина» має переважну більшість і в складі міських рад цих міст. І, як підказує логіка і досвід минулих виборів, результати  у селах зазвичай показують ті ж пріоритети – з поправкою на певну консервативність сільських мешканців.
Але так було раніше. Чинним виборам чомусь притаманна інша логіка.     
Цікаво, що до журналістів, насамперед, потрапили дані зі штабу Партії регіонів. Що засвідчували повну і остаточну перемогу в області  провладних сил. До прикладу, до складу обласної ради, яка відтепер нараховуватиме 104 депутати, пройшли 42 регіонали: 18 за партійним списком (21,63%) і 24 – за мажоритарним. Якщо додати до них депутатів із партій-союзників – 10 із Народної партії (Литвина) і 6 із «Сильної України» (Тігіпка), то більшість у раді влада забезпечила собі з надлишком. Тим паче, що в даній ситуації навряд чи кого здивує, якщо до її лав примкнуть депутати і з інших партій: «тушки» давно стали реальністю вітчизняної політики.     
«Батьківщина», що диктувала політику в обласній раді минулого скликання, наразі мусить вдовольнятися 31 депутатом, 17 з яких пройшли за партійним списком (19,78%) і 14 – у мажоритарних округах. Навіть за підтримки 7 депутатів від «Фронту змін» і 4 – від «Свободи» говорити про її серйозний вплив на прийняття радою рішень навряд чи можна.
Та основне питання не в цьому. А – в тому, чи віднині взагалі може йтися про будь-яку самостійність цього органу місцевого самоврядування. Адже чинна влада розглядала місцеві вибори як завершення формування виконавчої владної вертикалі. Ніхто у ній, власне, не приховував свого справжнього ставлення до «представників народу» – депутатів рад різних рівнів. Як сказав в одному зі своїх передвиборних виступів голова Хмельницької обласної адміністрації Василь Ядуха, «владі потрібні помічники». Тобто не слуги народу, а слуги влади – ось хто такі, на думку чинної влади, депутати місцевих рад.
Особливості місцевого волевиявлення
Не можна сказати, що цього не усвідомлювали виборці: тому й прийшло їх до виборчих урн лише 56,06% - найменше за часів незалежності. Зневіра, розчарування, розгубленість – це визначальні причини такої байдужості електорату.
Наївно було б і вважати, що більшість із новообраних депутатів не розуміють декоративної ролі органів місцевого самоврядування у тій системі влади, яка посилено споруджується ни-ні в країні. Та, на жаль, багато з них ішли до рад із суто приватними, а не громадськими, інтересами.
Втім, серйозний аналіз виборів, що відбулися, ще попереду. Як і їхні уроки – для суспільства, що вперто віддає перевагу навчанню винятково на власних помилках.