Передчасні оплески
– Класно, що чиновників таки скоротять, – радіє мій освічений знайомий, дружина в якого, до речі, теж чиновниця, але її посада під скорочення точно не потрапить.
Увечері, навідавшись до родички в лікарню, бачу, як хворі, зібравшись у холі біля телевізора, аж у долоні плескають Януковичу, що вимагає від голів облдержадміністрацій скоротити апарат до рівня 2004 року.
Їхню дитячу радість зрозуміти можна: чиновницькі штати у нас роздуті до непристойності. Елементарний приклад: 1998 року, коли розділили повноваження голів адміністрацій і голів обласних і районних рад, штатних одиниць для апарату обласної ради виділили ледь понад десяток. На 31 жовтня 2010 року їх уже було 49. Тож питання, чи треба скорочувати, і не стоїть: треба. Інша річ – кого, як і чи тільки скороченням штатів і вичерпується адміністративна реформа, яку в такій глибокій таємниці розробляло вузьке коло «реформаторів» при президенті і яка була подана народу майже опівночі 9 грудня – воістину, як основна гаряча страва для п’ятничних телевізійних політичних шоу.
В указі перераховані її завдання: оптимізувати апарат державної влади; усунути дублювання функцій; скоротити чисельність органів влади, чиновників у них і витрат на цих чиновників і функціонування цих органів; підвищити коефіцієнт корисної дії тих чиновників, які залишаться… Словом, те, що й повинно бути, чого чекає народ і на чому президенту найлегше «заробити очки» у довірливого електорату.   
За цим масовим задоволенням практично зостається непомітним для суспільного зору інше, найважливіше для Віктора Януковича: практично безмежна і безконтрольна концентрація в його руках усіх кадрових призначень, тобто – всіх керівників у вертикалі виконавчої влади.
А найголовніше – коли в людей із часом спаде почуття злостивого задоволення від того, що «в сусіда корова здохла», чи задумаються ощасливлені наразі обивателі, що кожному з них і країні в цілому принесе ця реформа? 
Хоч тут і думати особливо не треба: досить подивитися на склад «нового», «реформованого», уряду – щоб усе стало ясно. Як у віршику: «Просыпаюсь – здрасьте, нет Советской власти. А у новой власти – те же лица: «Здрасьте!»

«Янукович завершив реформу за 30 хвилин»                                        
Так визначив суть нововведень  український опозиційний політик Анатолій Гриценко. Його характеристики прямі й нещадні:  «Мільярдери, корупціонери, українофоби, а дехто й просто бездарі в уряді – Янукович залишив їх у владних кріслах. Хтось думає, що люди, які накопичили мільярдні статки і дотепер безкарно доїли бюджет, раптом зміняться? Клюєв перестане підтримувати свій «австрійський» бізнес чи офшорні компанії донецьких?
Тігіпко відкрито задекларує свою нерухомість у Франції чи справедливо сплатить державі хоча б кількасот мільйонів гривень з операції продажу свого приватного банку? Колєсніков перестане лобіювати будівельний і аграрний бізнес донецьких? Бойко відмовиться від заробленого у владному кріслі, порве з Фірташем, назве справжніх власників облгазів, стане пріоритетно дбати про український інтерес – заміщувати російський газ вітчизняними енергоносіями?  Митник, усупереч багаторічній практиці відкатів і зловживань, запровадить європейські стандарти прозорості на тендерах із закупівлі ліків і медичного обладнання?
Ярошенко перекриє багатомільярдні потоки контрабанди через митницю, припинить багатомільярдні оборудки з ПДВ у податковій службі, стримає податкову міліцію від репресій проти бізнесу?
Єжель вижене з армії приведених ним самим підконтрольних постачальників усього і вся – продовольства, палива, речового і медичного майна, перестане проводити наради виключно з фінансово-майнових питань і раптом стане справді реформувати армію?
Янукович припинить будівництво власних маєтків, дозволить підконтрольним йому Генпрокуратурі, СБУ, МВС і судам застосувати закон проти зловживань і корупції «своїх» наближених? Нічого цього не буде.
Янукович міг  зробити хоча б півкроку – змінити склад уряду, дати тим самим поштовх адміністративній та іншим реформам. Він цього не зробив. Тож реформа завершилася. Блискавично.
Янукович дуже поспішав, він не міг допустити, щоб народ спершу дізнався про пенсійну реформу, яка дуже боляче вдарить по мільйонах людей. І про інші владні новації, які битимуть по них: підвищення цін на газ, електроенергію, тарифів ЖКГ, зростання цін на все підряд…
А тим часом Янукович і Ко продовжуватимуть тихенько «будувати нову Україну» - для Сім’ї і ще кількох сімей».      
Блажен, хто вірує: йому тепліше в світі «У моїй країні політики пишаються, що є слугами держави, і їм було б соромно бути її господарями», - сказав якось видатний британець Вінстон Черчиль.
У нас же часописи рябіють заголовками «Господар міста», «…району», «…області», «…країни». Ганна Герман поки що глибоко заховану від людей свою книгу про Януковича теж назвала «Залізний господар».
Журналісти навіть не задумуються при цьому, як вони принижують усіх без винятку людей, що мешкають на вказаній території. І загалом – весь український народ. Бо саме він – господар на власній землі.
Але тільки тоді, коли – господар власної долі.
Тих, хто плескає в долоні від так званої адміністративної реформи, що ніби й визначає конкретні завдання, але категорично не бачить мети, - господарями своєї долі назвати важко. Вони й далі вірять у доброго царя, який годує їх обіцянками і радує грізними окриками на опричників своїх. Вони продовжують чекати манни від держави, яка наразі не володіє жодним ресурсом навіть для димової завіси, не те що для молочних рік і киселевих берегів. Типова «бананова республіка» - хоч і бананів немає. Бо - немає ефективної економіки. Продуктивність праці в нинішній Україні втричі менша, ніж у теж далекій від ідеалу радянській, а порівняно з французькою, скажімо, гірша в 10-12 разів.
Юрій Андрухович (для тих, хто не читає – це один з найвідоміших сучасних українських прозаїків – авт.) якось розповів: «Є документальний фільм німецького автора «Смерть трудівника в праці». Там вибрано п’ять місць на земній кулі, де людська праця найбільш трагічна, найбільш знецінена, де людина працює в найгірших умовах, виконує найтяжчу працю, найбільш принижена при цьому, і де вона найменше заробляє. З цих п’яти точок друга – Нігерія, третя – Індонезія, четверта – Пакистан, остання – це великий металургійний комбінат у Китаї, а перший сюжет – про Донбас. Стаханов, Луганська область».
Треба щось коментувати? Про те, зокрема, що саме цей регіон і за «помаранчевих» часів був усеціло й повністю під керівництвом «керівної і спрямовуючої» сьогодні в усій країні Партії регіонів – зокрема, всіх тих урядовців, які й далі «реформуватимуть» Україну? 
Тож передвиборні запевнення Віктора Януковича про входження України в двадцятку найрозвиненіших країн світу – це навіть не фантастика, а так – насмішка.
І не тому, що Україна не має для цього потенціалу. Хіба ж він був вищий  у скандинавських країн, де холод, гори й болота, та – найвищий у світі рівень життя всього населення, а не тільки кількох окремих його представників? Чи він був кращий у «азійських тигрів» – Японії, Сингапурі, Тайваню – які без жодних природних ресурсів прорвалися в світові лідери  завдяки вкладенням у науку й високосучасні технології? Або ж у маленькій Чехії, що також пережила відділення від майже рідної Словаччини - невже були потужніші стартові умови? Чи сусідка Польща 1991-го була значно багатша за Україну?
Проте народи всіх цих країн не плакалися й не липнули до минулого, а – працювали. Вибираючи собі в лідери не «міцних господарів», що розглядають владні повноваження винятково як засіб особистого збагачення, політику сприймають як виконання конкретних господарських завдань, а народ – винятково як робочу силу,  а – патріотів, що бачать своє покликання в служінні суспільству. Тому драматург і безсрібник Вацлав Гавел зумів осучаснити патріархальну Чехію, неосвічений електрик Лех Валенса привів Польщу в Європейський Союз, а журналіст Урхо Кекконен, який упродовж 30 літ, коли фінни обирали його президентом, так і продовжував під псевдонімом писати до центральних газет гострі матеріали з критикою влади (!), перетворив болотисту Фінляндію в одну з найбагатших країн світу, де все для блага людини.
Що ж: як писав Бернард Шоу, «демократія – це гарантія того, що нами керують не краще, ніж ми того варті».
Оцим і будемо втішати себе під новорічною ялинкою цього року. Бо хто зна, чи до наступного наша молода й нестала демократія не розіб’ється об уже обіцяні владою подарунки – пенсійну реформу, житловий і трудовий кодекси – як крихка ялинкова іграшка в байдужих руках.