Але нинішня Україна ще навряд чи  вона Крах ілюзій               11 жовтня 2011 року в новітній українській історії, поза будь-яким сумнівом, стане (вже стало)  особливим днем. Хоч би як його не назвали - чорним вівторком чи днем прозріння – він однозначно є реквіємом за демократією в Україні, коли навіть найлояльнішим до чинної владної команди, але все ж таки мислячим людям стало зрозуміло, що на шляху до тотальної, повної, абсолютної влади вона не зупиниться ні перед чим і ні перед ким.             Вирок для Юлії Тимошенко – 7 років ув’язнення і позбавлення права  протягом наступних трьох років займати посади у владі, а також вимога відшкодувати «Нафтогазу» півтора мільярда гривень завданих збитків – найсуворіший з усіх можливих. Недарма ж, почавши його виголошувати, вкрився гарячим потом у холодній залі Печерського суду суддя Кірєєв. А мільйони біля телевізорів затамували подих, із перших слів збагнувши, що, попри чисельні звернення європейських і вітчизняних політиків, вирок буде обвинувальним.  І тільки Юлія Тимошенко випромінювала спокій і навіть усміхалася, нарешті отримавши можливість бодай електронного спілкування зі своїми прихильниками. Бліда, без макіяжу, вона сиділа в оточенні найрідніших людей, доньки і чоловіка – і лише охорона за спиною псувала цю родинну ідилію.  Та, коли суддя перейшов до оголошення резолютивної частини, Тимошенко звелася на ноги: «Тільки наша єдність забезпечить нашу перемогу. Будьте сильними! Боріться!» - і як не намагався перекричати її Кірєєв, кожне Юлине слово, зафіксоване десятками журналістських мікрофонів і телекамер, миттю пронизало мільйони сердець. І вони вже билися в унісон, коли вона, щойно пролунав вирок, знову підвелася з лави: «Цей вирок – повернення 37-го року. Я не перестану бороти...