Є такий вираз: «Сильні світу цього» - це люди – бізнесмени і політики, державні діячі і воєначальники, які своїми діями, своєю сталевою волею вершать історію, змінюють карти світу, життя та побут цілих країн та народів, а після смерті стають уособленням менталітету свого народу. Таким людям ще за життя ставлять пам’ятники, а після смерті їх іменами називають міста, вулиці, кораблі…               Саме таким сильним світу цього був Отто фон Бісмарк ( Едуард Леопольд фон Шенхаузен) - князь, політик, державний діяч, перший канцлер Німецької імперії (Другого рейху), прозваний залізним канцлером".               Отто фон Бісмарк народився 1 квітня 1815 року в родовому маєтку Шенхаузен в Бранденбурзі на північний захід від Берліна у сім’ї прусського землевласника Фердинанда фон Бісмарка - Шенхаузен і Вільгельміни Менкен.         Бісмарки вважалися юнкерами , нащадками лицарів - завойовників , які заснувалиперші німецькі поселення на великих землях на схід від Ельби з нечисленним слов'янським населенням. Юнкери відносилисядо знаті , але в тому , що стосувалося багатств , впливу і соціального статусу , вони не йшли ні в яке порівняння з аристократами Західної Європи та габсбургських володінь. Бісмарки не належали до числа земельних магнатів, алевони були задоволені і тим , що могли похвалитися шляхетним походженням , - їх родовід простежувалася аж до правління Карла Великого.          В дитячі та юнацькі роки Отто ніщо не говорило про його майбутню блискучу політичну кар’єру. У дитячі роки він був пустуном та бешкетником. У початковій школі  ні математика, ні історія античного світу, ні досягнення нової німецької культури не привернули уваги молодого юнкера. Будучи студентом, отримав репутацію гуляки і забіяки, відзначився в д...

  Сергій Пантюк, пригадавши події у Придністров’ї та Карабаху, розповів про свою філософію війни До історичної тематики письменники звертаються не просто так. До цієї теми треба дійти – таланту, як і хорошому вину, потрібна витримка, перевірка часом. Бо говорити про історію треба лиш тоді, коли маєш що сказати, коли маєш свій особистий погляд на події минувшини. А ще – треба відстань у часі. Аби події таки стали історією. В сучукрліті вже не перший рік культивуються теми УПА, Голодомору, Другої світової війни. Полиці книгарень уже насичені літературою про ці події. Час минає, й автори уже звертають увагу на  ситуації, які історією тільки стають. Сергій Пантюк у прозовій книжці «Війна і ми» звертається до подій значно ближчих – війна на Кавказі та конфлікт у Придністров'ї. Власне, книжка не лише про це, а й про війну загалом – бо ж ми кожногодня ми вступаємо в боротьбу зі світом, з оточенням і з самим собою. І Сергій Пантюк взявся осмислити цю вічну, безупинну війну у глобальному масштабі. Окрім усього, ця книжка – певний крок у творчості письменника, адже ми його знаємо більше як поета. У Сергія Пантюка окрім 11 поетичних збірок, є й проза – роман «Сім днів і вузол смерті» (2007) та книга прози «Як зав´язати з бухлом і курінням» (2009). Але «Війна і ми» кардинально змінює враження про письменника, бо ж Сергія Пантюка звично сприймати як провокатора, жартівника. А ця книжка показує інший бік таланту – вміння говорити про серйозні філософські речі без стьобу. Та перейдімо від постаті автора до книжки. Сама назва «Війна і ми» містить потужну алюзію і відсилає нас до грубезного толстовського талмуда. Проте різниця в одну букву в назві відіграє неабияку роль. Свою війну Пантюк вмістив у 168 сторінках. Хоча тут варто додати: свого часу, коли книжка була ще у друці, автор розповів, що над твором працював дуже давно і замислював ...

    Нині він  працює лісником. Як будеш писати статю то зміни ім’я. – шепоче – Я не хочу щоб люди знали де я воював. Афган лишився позаду. Кожен ранок я починаю з пробіжки до плеса річки, аби там, з вишки, пірнути у воду. Потім прогулююсь лісом. Мені подобається така робота… Бути лісником, насамперед тому, що не доводиться бачити людей. Живу в сторожці, неподалік річечки. Що ще треба?.. Здавалося б Ігор (ім’я змінене – Прим. АВТ.) знайшов свій рай… Довкола спокій, тиша, свіже повітря. Але то тільки на перший погляд. А насправді? Кожної ночі до нього повертаються товариші бойових афганських буднів. Вони приходять у снах пробуджуючи в глибинах пам’яті химери війни, яку пережив чоловік. Що ночі я повертаюсь в гори країни з якої усі, без виключення друзі повернулися додому в цинкових трунах. І, ось, заплющивши очі, Ігор бачить обличчя двадцятирічних, ще живих хлопців. Вони всміхаються. Жартують. Ігор не чує їх голосів. Вони приглушені гулом аеродрому. - В мене дуже болить голова… -  шепоче лісник. Він загортається ковдрою. Хоче накритись нею з головою, але щось не дає. – Жарко. За вікном йде дощ. Шум в голові збільшується – стає не стерпним. А перед очима стоять знову… Виїзди в гори, вибухи, перестрілки. І так, що ночі. Я не знаю чи витримаю. Хоча! Якщо прожив з цим до сьогодні, то мабуть, все таки можу… Правда? Я киваю головою: - Так! -  Буває „зриваюся” по серед ночі із ліжка і біжу… Хочеться просто втекти. Але з кожною миттю… З кожною секундою я все глибше і глибше… я знову в полоні кошмарів з яких вирвався на хвилину. Знаю, що з наступним ранком я знову вибіжу з хатинки і побіжу до плеса, аби з вишки стрибнути у воду. Лише там я забуваю все що пережив… Тільки там я народжуюсь знову… Але Ігор знає, що настане вечір і він пове...

  Колись у дитинстві я дуже любив коли бабуся розповідала свої історії. Ми часто сиділи на лаві під розлогим віттям яблуні зі старим фотоальбомом у руках і розглядали пожовклі від старості фотографії та вирізки з газет. говорили. Баба Галя часто усміхалась, а за її усмішкою ховалася дивна смута. Вона замовкала опускаючи очі в альбом і уважно розглядала фотокартку. Хто це? – запитав я. Бабця поглянула на мене. На світлині стояло четверо хлопців. Було у матері чотири сини… - почала вона. Аркадій – старший, Василь, Володимир та Михайло. Міша був самий менший з них. Того дня йому мало б виповнитись шістнадцять. На дворі стояв спекотний день. Було літо. Літо далекого сорок першого року. Війна тривала майже рік. Про неї ми тільки чули, але бачити її ще не доводилось. Я точно на пам’ятаю тієї історії… Жили ми в сусідньому селі, а Мішу я знала зі школи. Ми навчались в одному класі…   В липні німці стояли на кордоні нашого району. Люди говорили, що бачили солдат на лінії горизонту, там де не посіяні поля. До села в якому я жила було кілометрів п’ять, до сусіднього шість, а по дорозі між селами ріс ліс. Так що окупанти були майже поруч. Пам’ятаю як по селі пішла звістка, що жінка шукає свого сина. Вона ходила від хати до хати і розпитувала людей чи не бачили вони Мішу і Ваню. Ні хто не бачив. Ввечері люди зібрались і пішли шукати дітей в ліс і на околицях. Знайшли їх через три дні. В лісі. Мертвими. Ті, що бачили тіла говорили, що Мішу і Ваню не просто вбили, а поломили. Руки і ноги були в синцях і крові. Зараз на тому місці стоїть пам’ятник, тоді, після війни поставили  дерев’яний хрест. Поховали їх коли німці увійшли в село. Марія, матір Міші,  замкнулась у собі. А люди говорили, що вона втратила глузд. Ну, а як тут… Володя і Василь воювати пішли. Михайла вбили, а… старший, Аркадій… Його на...