Наша Муся тієї ночі народила аж вісім крихітних котенят. Коли ми знайшли її, вона жалібно поглянула  у наші очі, ніби попросила: “Допоможіть!” Тоді ти перша угледіла їх – маленьких і вологих. Вони ще сліпі та, мабуть, не уміють “м’явкати”. Лише ніздрі жалібно хапались за життя, втягуючи в себе прохолодне повітря ночі. Ми брали їх крихітні тільця руками. На долоні вони згортались у клубочок та “наїжачившись” тикали носами в Лінії Долі. Відчуваєш, як б’ється серце? Воно шалено вистукує ритм життя у цьому дивовижному, маленькому створінні. Ми перекладаємо котенят у кошик. Муся крутиться навколо нас: заглядаючи у руки, в корзину, то поглядаючи на те місце, де лежали її дітки. Ми спускаємось з горища. Заносимо кошенят у кухню. Батько питає: - Що це? Поставивши кошик біля печі, відповідаємо: - Муся народила аж вісім котенят… Тату, іди поглянь… А у відповідь: - Чого я там не бачив? Йдіть спати. Пізно вже… А наступного ранку мене розбудила Муся. Вона, вискочивши на моє ліжко, несамовито “м’явкала” і легко торкалась лапкою мого обличчя. Відкривши очі, я побачив її збентежений погляд. Муся не мов просила: “Допоможіть!” - Що сталося? – запитав я, погладивши кицьку за вухом. Вона, торкнувшись лапкою моєї руки, зіскочила з ліжка, пробігшись, застигла на прозі кімнати… Озирнулась. …І знову її погляд: сумний і жалібний. Я встав з ліжка та пішов за нею. Вона завела мене на кухню – зупинилась біля кошика в якому нічого не було. Я побіг до сестри. Розбудив її та розповів, що котенята зникли. Мама сказала: - Їх батько взяв… - Куди він пішов? – запитала сестра. - До річки… Ми бігли полем, до мосту на якому виднілась батьківська постать. Ми бігли по бур’янах між полином, ступаючи босими ногами на колючки&hel...

    1 [я заплющу очі, щоб уявити те, як повертатимуть додому. відчуваючи потоки вітру, і, прохолодну землю, я зроблю крок босими ногами, по осінній зволоженій (пожовклій) траві, щоб не поспішаючи зануритись у мряку листопада і зникнути так, як зникали ми тоді… коли були дітьми]   Лише тут вдома може бути таке повітря…   2. [це подібне до тексту, який ти читав не один раз, але час-від-часу повертаєшся до нього. насолоджуєшся кожним словом, буквою, паузою… смисл і без того зрозумілий – тепер головне відчуття]   [зробиш крок… не порушивши течію життя того, що покинув давно. дивно! але речі пам’ятають усе. вони ніби розмовляють з тобою коли розуміють: «це він. інший, але –він.»]   …і те, що здавалося забутим знову оживає.   3. [хапаючи поглядом людей вглибині горизонту, у їх не чітких фігурах захочеш угледіти знайоме обличчя. і очі навпроти, розглядаючи тебе, з цікавістю аборигена, ніби питатимуть: «хтось знайомий, але хто?». лише зморшки на обличчі діда (від усмішки) видаватимуть радість – ВПІЗНАВ? а на губах ніби сльози: «так багато часу пройшло»]   ...