21 червня у Києві відбувся традиційний Олімпійський день на знак миру та єдності, який цього року проходив в рамках святкування 120-річчя з дня заснування Міжнародного Олімпійського Комітету. Вперше родинне свято спорту, де кожний зміг знайти собі заняття по душі та відчути себе справжнім олімпійцем, було проведено на новій локації – затишній та просторій Оболонській набережній. Організатори свята - Національний олімпійський комітет України, Міністерство молоді та спорту України, Київська міська державна підготували чимало цікавинок та нововведень. Тисячі киян та гостей столиці від мала до велика змогли подолати дистанцію традиційного легкоатлетичного пробігу разом з відомими українськими спортсменами: Сергієм Бубкою, Ніною Уманець, Оленою Підгрушною, Валерієм Гончаровим, Оленою Садовничею, Ельбрусом Тедеєвим, Олександром Крикуном, Анною Сорокіною, Оленою Говоровою, Оленою Пахольчик, Ларисою Заспою, Оленою Цигицею, Оленою Яценко, Наталією Ляпіною, Вікторією Терещук, Юлією Каліною, Юлією Паратовою, Аліною Максименко, чоловічою збірною України зі спортивної гімнастики, збірною України зі стрибків у воду, долучитися до олімпійських вікторин, конкурсів, майстер-класів, поспілкуватися та взяти автограф в уславлених олімпійців. За запрошенням НОК України на Олімпійський день також завітали маленькі дітлахи із неблагополучних сімей східних областей України, які стали повноцінними учасниками свята та отримали подарунки. Особливий інтерес гостей викликала видовищна спортивна програма на воді. Гості Олімпійського дня насолодилися переглядом яскравих показових виступів судомодельного спорту, цікавих перегонів регати, захоплюючих змагань з кануполо, веслувального слалому, плавання, акватлону, масових запливів на відкритій воді. Не менш захоплюючими видалися показові виступу авіамодельного спорту. Отже в Олімпійському дні були задіяні відразу 3 стихії – земля, вода і повітря. Головний олімпієць України передав вітання учасникам свята від президента МОК Т...

  учасники проекту13:    (СІМ)   1.  Максим #Кривцов про себе: "Я — Максим з Рівного. Я — Максим з Києва. Мені 23 (був би я Скрябіним, заспівав би, що вже минула 23-а осінь). Осінь я ненавиджу. Якби міг, то хотів би застелитися наприкінці літа і воскреснути весною як каштанове листя. Чи в той час поїхати жити в Каліфорнію, хоча би безхатьком. Вірші пишу, рятуючись від нудьги, від хаосу думок. Поезія їх впорядковує. Пишу не те, що відбувається, а те, куди мене веде рима, цей сліпий Мінос. Вірші в мене — як волосся, яке фарбуєш дуже часто і воно випадає — мої рядки так само випадають на листки. Хочу, щоб ніхто не страждав, щоб був алкоголь, а люди просто через щастя не хотіли його пити, годували тваринок і ввечері пили молоко з тістечком Карпати, передивлюючись Скінс..."   2. Поль Іщук (Кіровоград): Поль Іщук – кращий за Верлена, кращий за Моріа, кращий за Гогена, гірший за Іщука. Народився у 1863 у Франції. Доля закинула у провінційний Кіровоград. Любить приставки, ставки, і відставки президентів. Безамбіційна подоба буття. - Вірю в те, що в житті немає нічого серйозного, серйозно. Вірю і переконуюсь у тому, що все, що має статися, – стається. Не залежно від тебе. Не залежно від того, що ти робиш, і чого ти не робиш. Тому і вірші стаються, бо мають.  Вірю, що все, що трапляється, – це вдача. Вірю, що життя – це біла полоса, скільки б відтінків чорного ми на ній не бачили. «Життя – це череда вдач. Невдача – означає смерть».   3. Назва населеного пункту в якому живе Антон #Антонюк не скаже вам нічого. Тож, нехай просто "десь на Київщині". Але він називає себе білоцерківським, бо саме в Білій Церкві, 21 рік тому, він народився, ходив у школу, прикидувався студентом університету і за це отримав диплом. Ось, що він каже про себе: "Я народи...

    Я повинен написати це… Я повинен написати це… Я повинен… …просто взяти кусок картону і вивести маркером букви, а потім вийти на вулицю і кричати: «Судний день настане завтра!». Стати біля метро при вході на станцію «Хрещатик» і кричати на все горло… …до тієї пори, а ж поки не захрипну…   Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. Люди поспішають – хто куди! А в центрі їх чекатиме смерть. Я змушений сказати це… Ні! НІ! НІ! Я не збожеволів. Ні! Просто я не спав уже кілька днів. В мене страшенно болить голова. Я не можу сконцентрувати увагу на чомусь іншому… І… …та дівчинка зі сну… Вона сказала: «Допоможи!» Я прокинувся. У вікно заглядав місяць. І я… я не зміг більше задрімати, а згодом прийшло це відчуття болю і… Видіння… Люди. Безліч людей. Вулиці міста. Автомобілі. Сіре небо. Похмурий день: дощ зі снігом. Осінь. …а вони -  ідуть… …повільно спускаються… …і ні хто з них не помічає… МЕТРО. Мить ніби завмирає, а потім – бац! – і вибух. А вона, дівчинка зі сну… дивиться на мене і благає: «Допоможи!».   Так кожного разу.   Я закурюю сигарету і дивлюсь у вікно. Стрілки годинника перебирають час у сторону завтрашнього дня. Таке близьке і водночас далеке двадцять сьоме листопада.     ...

Чинне російське керівництво не полишає надії на відродження імперії – бодай у вигляді усіченого до трьох слов’янських держав – Росії з Білоруссю і Україною вкупі.    НАГАДУВАТИ,  ЩОБ ЗАБУЛОСЯ? Перемогу в другій світовій війні - у радянському  трактуванні  Великій  Вітчизняній – у Радянському Союзі почали пишно відзначати через двадцять років після її закінчення. Раніше, либонь, було не до того – треба було відбудовувати народне господарство, добивати бандерівців по українських лісах і скорочувати армію, яка внаслідок війни розрослася до неймовірних розмірів і з’їдала все, що з такими потугами заробляли  на  військово-промисловий комплекс  СРСР  закріпачені  колгоспами селяни, робітники із символічними зарплатами і в’язні численних гулагів. Та й, власне, особливо розмірковувати на цю тему до того не доводилося. Адже, по-перше,  велика  Перемога  належала насамперед «геніальному полководцю» товаришу Сталіну; по-друге, радянська пропагандистська машина ще за часів  війни створила безліч героїчних міфів про підпільників-партизанів-воїнів, подвиги яких не підлягали жодним сумнівам і різнотлумаченням; навпаки, їх необхідно було вживити як реальність у свідомість нових поколінь, бо – і це по-третє  – заплгіднити ними свідомість  покоління,  що  пройшло  війну,  було важко: що таке війна, воно знало не з книжок  і фільмів, а  зі свого власного страшного досвіду. Тому й потрібен був час, щоби країна залікувала рани, багато справжніх фронтовиків  повмирали  від  ран,  а нові  генсеки ЦК КПРС,  уже не  боячись  теж  мертвого  вусатого  вождя, забагли власних німбиків над головами –  і, оскільки особливо хвалитися було  нічим,  то  гігантська  радянська імперія народила  і почала розвивати грандіозну&nbs...

Так багато лишилось несказаного... Так багато лишилось не зробленого... Ось так ось відносять роки в свою безвість життя людини чиї думки, плани, ідеї колихали ваги уяви творчої інтелігенції, еліти тоді ще Радянського союзу і світу... Уявіть собі людину, яка продовжила справу Олександра Довженка, піднявши на новий щабель українське поетичне кіно. Тіні Параджанова ще й досі блукають в кінематографічному світі спалахуючи в уяві молодих режисерів... Ну хто не знає фільми „Тіні забутих предків”, „Колір граната”, „Легенду про Сурамську фортецю”, „Ашік-Керіб”? Всі вони картини особливі, побудовані на звичаях народу і не важливо якого: чи то грузинського, вірменського, чи то українського або азейбаржанського. Параджанов майстерно будував характери, колорити, стилі своїх фільмів. Як говорив сам Параджанов: - У мене три батьківщини: я народився в Грузії, працюю на Україні, готуюсь померти у Вірменії. Режисер був закоханий в Київ. Після приїзду на початку 1950 років у місто, воно стало початком його блискучої карєри. Тут він познайомився зі своєю дружиною киянкою Світланою Щербатюк. Тут у нього народився син – Сурен. Ту до нього прийшла всесвітня слава і в цьому ж місті йому „обрізали крила”. Коли з премєрою „Тіней забутих предків” у 1964 році визнання, як режисера, постукало до нього у двері (нагадаємо, що фільм отримав двадцять вісім фестивальних нагород із усього світу). Тодішнє правління студії Довженка заборонило після багатьох комісій та редакцій, постановку нового фільму „Києвських фресок”. Так! Це був початок цькування владою визнаного світом режисера. Трагедія митця, крик його душі яскраво ілюструють рядки з його листа секретареві ЦК КПУ Овчаренку Федору Даниловичу: „Я ні на що ненарікаю і нічого не прошу. Я просто хочу запитати... Здавалося б керівництво української кінематографії мало б бути зацікавлене в тому, щоб „розвинути успіх&r...