Премію вручатимуть 9 березня, в день народження Кобзаря, в Київському театрі опери та балету. Повідомлення про нагородження подолянина Шевченківською премією хочеться писати зі знаком оклику. Бо ця найпрестижніша нагорода для митців, що присуджується раз на рік, ще жодного разу не вручалася хмельничанину. І хочеться сказати, що присуджена абсолютно заслужено. Давно заслужено. Саме Павлом Гірником. Це усвідомлюють усі, хто читав його вірші. Власне, просто читати їх не можна. До них можна ледь доторкнутися очима – і, наче ошпарившись, відкласти їх убік: і не повертатися до них більше, як не хочеться повертатися до чогось болючого, важкого, що вимагає такої ж важкої та болісної роботи над собою, аби змінити бодай трохи те в нашому житті, про що так тужно пише Гірник. А ми ж лінуємося душею, ми втомилися від щоденного фізичного виживання – і не хочеться трудити себе ще й тут, просто читаючи поезію. Або ж – їх читаєш. Мучишся, страждаєш, наче заглядаєш у безодню власної душі і душі свого народу. Скільки ж там усього і всілякого! Немає щоб утішитись сюсюканнями про найкращий, наймудріший, безпомильний і т.д. народ. Ні. Слідом за поетом ми каторжно проорюємо поле власної історії, переповнене ще більше, ніж подвигами й славою, розгубленістю й нерозумінням, куди іти, що діяти, як витягти себе з неволі й недолі? Аж сторцює цей розпач: Так мені стерпло, що навіть душа не болить. Це метання, сліпота, стихійні пробудження і якесь нестерпне збайдужіння до власної долі вимучують до сліз, до відчаю – і все одно змушують іти вперед, шукати вихід, продиратися до світла: На велелюдному базарі І продають, і плачуть до зорі. Народе мій, сліпий кобзарю, Куди тебе ведуть поводирі? Павло не вміє писати вірші – в розумінні гратися словом. Він тужить словом, любить словом, словом живе. Воно в нього таке ж неприкаяне, як він у цьому світі. Хто знайомий з Павлом Гірником, той знає, що сей чоловік таки не від світу цього. Він не вміє жити, як усі. ...