СОН РОЗУМУ ПОРОДЖУЄ ЧУДОВИСЬК Те, що чинить сьогодні влада з Юрієм Луценком, викликає тільки одну асоціацію: з 1937 роком – часом сталінських репресій. Але сьогодні на календарі – 2011-й. І весь світ бачить, що діється в Україні. І народ це бачить також. Тож завтра ніхто не матиме права сказати, наче не відав, що коїться. Герой Коли 2005 року міністром внутрішніх справ був призначений Юрій Луценко, активні учасники Помаранчевої революції вважали це абсолютно закономірним. Бо, хоч тоді вистачало охочих  приміряти на себе лавровий вінок героя, проте мало хто був гідний його так, як Луценко. Безстрашний лідер руху «Україна без Кучми» в 2001-му, невтомний польовий командир Майдану в 2004-му, Юрій Луценко і між цими двома піками національно-визвольної боротьби завжди був у центрі подій. Жінки захоплювалися ним – бо лицарство і мужність завжди викликають захоплення. Чоловіки потай заздрили – бо навіть тим, що теж не з боязких, рідко коли щастило настільки приковувати до себе всезагальну увагу. Хоч  для цього тільки й треба було – бути таким, як є, насправді, незалежно від обставин і загроз: безоглядно сміливим, патріотичним, готовим на самопожертву заради України – і веселим і дотепним, незважаючи ні на що. Щоправда, політик у Луценку частенько заважав його діяльності на посаді міністра: Юрій Віталійович, як і чимало його колег у «помаранчевій» владі, не раз плутав слово із ділом, поспішаючи розповісти як про майже здійснене про те, що лише планувалося зробити. Впливала на його діяльність і невтримна  емоційність та надмірна схильність до ефектних слів і дій. Особливо це проявилося на дочасних парламентських виборах 2007 року, коли Юрій Луценко очолив суто політтехнологічний проект «Народна самооборона» - без сумніву, потрібний і вчасний, але надміру театралізований та епатажний.   Але це не заважало країні любити Луценка – попри все. ...