Здраствуй мамо! Я розумію, що немає сенсу писати тобі цей лист, тому що я його ніколи не відішлю, а ти – не отримаєш. Але незважаючи на це мені захотілось тобі написати. І у цей момент у мене є навіть певне відчуття надії... що ти не померла, а всього лише кудись поїхала і в глибині душі та серця я все таки чекаю, що ти повернешся... Що ти  прийдеш, обнімеш – прижмеш до грудей і я буду відчувати твоє тепло, твою ласку, любов; буду відчувати запах твого волосся.  Мені здається, що якщо б ти повернулась то зникли бі біль, і печаль, і образа... Звалився б камінь самотності, відчаю та німого крику. Так! Я розумію, що цього не буде. Ти залишила мене, ще вісім років назад. Ти пішла непопрощавшись... Ти - померла. Але я знаю, що тобі там набагато краще ніж тут. Я сподіваюсь. Ти померла для цього світу, але не для мене. Ти живеш у мені. І будеш жити поки живу я. Я тебе не забуду. Знаєш мамо... Чомусь так важко жити, дихати, іти вперед. Останнім часом, я стала байдужою до всього і... ще більше стала плакати. В моєму житті зявилось ще більше болю, хоча його і раніше було багато. Зявились жорстокі наклепи, які ранять ще більше. Ох, ці люди.... Вони тільки живуть обманом. Вони не розуміють, який біль причиняють їх слова. Навіть Руслан перестав бути людиною, якій можна було довіритись. Він попросту розтоптав цю довіру. Я втратила усе, що можна було втратити. Зникли ілюзії про щастя. Воно – всього лише міф, гра свідомості. Видумка. Якби ти знала, матусю, як я ненавиджу цей світ, своє життя і... себе.   Себе я ненавиджу за довіру, за мрії, за любов. Мені так важко... Мені важко дихати. Важко зробити крок вперед. І немає сили, щоб боротись. Я так хотіла б повернути той час, коли ти була поруч. Мені так тебе не вистачає. Ти була моїм повітрям, моїм серцем, моїм життям. І в одну мить я все це втратила. Так. Як же я живу? Чому? Мамо... Матусю.....

Країна у яку повертається з часом кожна людина своїми думками... Вона вже така далека, що здавалося б – все було в іншому житті... То сон. Ми залишили кордони свого дитячого раю і вступивши у доросле життя забули... А, як там?.. Як вони ті, що лишились позаду? І навкруги все оживає. Бачиш листочки цієї квітки піднімаються вгору, а із в’ялості пелюсток народжується така жадана роса. Ми повернулись. Ми у країні з якої вийшли колись. Лишилось тільки відкрити двері... Двері... Ось вони. Ось вона пам’ять. Я одягаю куртку. На дворі дощить. Капелюх. Зонтик. Сьогодні у дзеркалі я бачу дитину. Ті самі очі, уста, веснушки. Я такий, як був колись. Сьогодні, нарешті, за останні двадцять років я бачу своїх друзів. - Валєрка! – лунають в унісон голоси Руслана й Кості. -. Валєра! Кажу: - Мамо, я йду. - Зачекай хвилинку. Шарф забув... - Мамо. - Що? - Весна вже... Весна. - І зі сміхом вибігаю з хати. Лише зараз... Тільки зараз, згадавши це чую... Чую. Мама кашляє. Вона хвора. Вона... Я хочу сказати собі – дитині: - Повернись. Та мене не чують. Не чути. Діти ідуть по стежині до річки. Там на лівому березі – дитинство. Там проходять їх роки. Там колись був я. - Валєрка! А що будеш робити, коли виростеш? - Не знаю. А ти? - Я... Я військовим хочу бути. Африку побачу. Азію. - А ти? Костя мовчить. - Ким ти  хочеш бути? Він сидить на краю човна і мочки дивиться у воду. - Костю!? - Тихо! – нарешті обзивається він. – Погляньте! - Що там? - На дні рак. Ми підходимо на край човна. Нахиляємося. Рак помалу ступаючи по замуленому дні іде до нас. Проходить кілька секунд. Насуваються хмари. Їх все більше і більше. Вітер. Очерет б’є нам по обличчях. - Додому.! - Додому! Беручись за весла ми перепливаємо тонку лінію Ікви. Ступаючи по замуленому дні тягнемо човен до верби. Колись все забудеться. Колись все зникне. Але зараз ми п’ємо чай. Кухня весн...