Що таке хороше місто? Хтось скаже, що хороше місто - це мегаполіс, в якому скрізь можна дійти пішки, хтось - що це місце, де не треба стояти в пробках, а хтось згадає про театри і музеї. Ось декілька можливих рекомендації щодо підвищення стійкості міст і сформулювала 10 ознак хорошого міста, стійкого до соціальних і природних лих.  1. В місті підтримують велосипедний рух, в ньому є велосипедні доріжки і система безкоштовного прокату велосипедів.  2. Добре налагоджена система громадського транспорту: працюють швидкісні автобуси, поїзди або метро.  3. Високий рівень пішохідної доступності - взаємопов'язана вулична мережа, пішохідні доріжки і переходи в хорошому стані.  4. Є місця, де можна зарядити електромобіль або гібридомобіль, можливо, обладнані робочими місцями з розетками.  5. Місцеві будівельні норми передбачають наявність у будівлях енергозберігаючої системи пасивного опалення та охолодження.  6. В будівлях використовується біомімікрія, в місті багато зелених ділянок, уздовж вулиць ростуть дерева, використовується стійка міська дренажна система, при будівництві виявляється мінімальний вплив на навколишнє середовище.  7. Доступні натуральні продукти, вирощені на ділянках, підтримані місцевим населенням, на фермах, в домашніх умовах, в рамках громадських сільськогосподарських проектів. 8. Працює система централізованого теплопостачання та місцеві відновлювані джерела енергії.  9. Інтернет забезпечується через багатозв'язкову мережу, яка перестає працювати, тільки якщо не працюють всі пристрої, підключені до мережі, що робить її надійнішою.  10. У місті є реально діючі органи місцевого самоврядування або групи городян, існуючі за рахунок бюджету, які дізнаються громадську думку і впливають на органи влади. ...

  учасники проекту13:    (СІМ)   1.  Максим #Кривцов про себе: "Я — Максим з Рівного. Я — Максим з Києва. Мені 23 (був би я Скрябіним, заспівав би, що вже минула 23-а осінь). Осінь я ненавиджу. Якби міг, то хотів би застелитися наприкінці літа і воскреснути весною як каштанове листя. Чи в той час поїхати жити в Каліфорнію, хоча би безхатьком. Вірші пишу, рятуючись від нудьги, від хаосу думок. Поезія їх впорядковує. Пишу не те, що відбувається, а те, куди мене веде рима, цей сліпий Мінос. Вірші в мене — як волосся, яке фарбуєш дуже часто і воно випадає — мої рядки так само випадають на листки. Хочу, щоб ніхто не страждав, щоб був алкоголь, а люди просто через щастя не хотіли його пити, годували тваринок і ввечері пили молоко з тістечком Карпати, передивлюючись Скінс..."   2. Поль Іщук (Кіровоград): Поль Іщук – кращий за Верлена, кращий за Моріа, кращий за Гогена, гірший за Іщука. Народився у 1863 у Франції. Доля закинула у провінційний Кіровоград. Любить приставки, ставки, і відставки президентів. Безамбіційна подоба буття. - Вірю в те, що в житті немає нічого серйозного, серйозно. Вірю і переконуюсь у тому, що все, що має статися, – стається. Не залежно від тебе. Не залежно від того, що ти робиш, і чого ти не робиш. Тому і вірші стаються, бо мають.  Вірю, що все, що трапляється, – це вдача. Вірю, що життя – це біла полоса, скільки б відтінків чорного ми на ній не бачили. «Життя – це череда вдач. Невдача – означає смерть».   3. Назва населеного пункту в якому живе Антон #Антонюк не скаже вам нічого. Тож, нехай просто "десь на Київщині". Але він називає себе білоцерківським, бо саме в Білій Церкві, 21 рік тому, він народився, ходив у школу, прикидувався студентом університету і за це отримав диплом. Ось, що він каже про себе: "Я народи...

  1. Марія вийшла на двір. Її навіть не здивував голос покійного батька, який покликав жінку. На вулиці малювала свої візерунки осінь: розбризкуючи кольорові фарби по листі дерев. Небом пропливала одна-єдина хмара, яка закривала сонце. Він стояв на дорозі, за тином, біля хліва (ніби ховаючись). Марія угледіла фігуру батька ще з веранди – через вікно; тепер коли підійшла ближче: точно! Це він. Обличчя заховане у тінь. Усміхався. - Як ти? – запивав. Марія не відчувала страху. Розуміла: ЦЕ НЕ СОН. Вона не спить. Але чому він? Батько помер десять років назад. Як таке може бути? - Ти? – здивовано. - Я… Якусь мить Марія просто розглядала обличчя батька. Глибокі зморшки на лобі; криву, але добру посмішку –вправо;  очі зовсім не змінилися. Вона хотіла доторкнутись до його, не бритою кілька днів, щоки. Марія заплакала. Не схлипуючи. Тільки по щоці покотилась крапелька, яка лоскотала шкіру. «Тато, живий». Він попросив хліба. - Кусочок житнього хліба. - Тату, ти хочеш їсти? - Ні! Просто хлопці на колгоспі попросили, закусити не мають чим. - Заходь до хати… Він похитав головою: НІ! - Ти винеси мені, я почекаю тут… Марія швиденько пішла до хати. На столі, в кухні, лежав тільки білий, але ж він просив житнього хліба. «Тільки білий!». Вона взяла його. Вибігла на двір. НЕМАЄ. - Тату! – Марія підходила до місця де бачила його. НЕМАЄ. … тільки кінець мотузки… Ступаючи вздовж неї Марія звернула за хлів. Там – драбина… …мотузка піднімалась вгору…   - Здрасті! – голос сусідки. Марія озирнулась – Ганна. - Ти, що там робиш? – усміхнулась жінка. Марія ніби прозріла – мотузка зникла. Здивовано вона оглянулась довкола. - Помилуй Господи! Ганно, мені тільки-но таке привиділось, таке… Господи… - Марія п...

  1 Передосінній туман лягав вздовж річки. В його густих лапах ховалась низовина і яр, полоси якого виходили до залізного мосту, що єднав береги Ікви. Людська фігура рухалась по ґрунтовій дорозі опускаючись в сивину Безодні. Так називали місце між двома селами: Миколаївкою та Теліженцями. То йшов Богдан. Він повертався з клубу додому. Прохолода проникала крізь одяг і липнула до тіла краплинами туманної роси. Ніч догоряла в передсвітанковому очікуванні сонця. Богдан закурив цигарку. Різні думки роїлися біля його голови. Хотілося спати. Хлопець обминув дугу яру, а ж раптом помітив біля мосту людину. Підійшов ближче. Чоловік років тридцяти п’яти сидів на камені й пильно дивився у воду. Коли Богдан зупинився неподалік той повернув голову до нього. - Здрасті! – сказав хлопець. Чоловік у відповідь кивнув. - З вами все нормально? – продовжував Богдан. Він підійшов ближче. «Ну мало лі шо случилось? Думав рибак якийсь, але вудок не було. Мужик просто сидів і свердлив очима річку». Хлопець запитав ще раз: «Всьо харашо? З вами все нормально?». Мужик без емоцій важко зітхнув. Богдану потрібно було перейти міст. Обережно ступаючи він зійшов до плеса і вже на мосту його зупинив голос. - Слуш… Богдан зупинився. Чоловік продовжував розглядати воду. Виникла секундна пауза після якої він продовжив: - Можеш есемеску написати? - Ну да! – хлопець дістав з кишені мобільний – Тримайте… - але чоловік сказав категорично: ні! Напиши сам. Богдан: А що писати? Той, що сидів на камені хвилинку подумав, прицмокуючи язиком, що писати… Вони обмінялися поглядами. «Стрьомний він якийсь. Ніби не п’яний, але хуй просциш. Всяке буває. Може хреново йому?» -  подумав Богдан. «Так вот! Напишеш (пауза) таке: Всьо харашо. Скучаю. Паша». Богдан квапливо набирав на телефоні фразу, а ж раптом знову: «Нє! Не так!» - зупинив процес н...

Ми виїхали близько другої години ночі, аби зустрітися з ним. Чотири години їзди в сторону Карпат і, біля печерного монастиря черга – з десяти чоловік. Мимоволі оглядаємось – нічого особливого непомітно, лише – вхід  видовбаний у скелі і старенькі двері покрашені в зелений колір. - Він ще не приймає! – чуємо шепіт бабусі – Молиться! Ранок. Туман розсіюється. На лінії неба і вершин гір проглядаються контури дерев, а між ними рух людини. Стає зрозуміло – то Він. Монах йде повільно тримаючи в руках оберемок дров. Дід одягнений у стару фуфайку, на голові шапка з синьою полосою. Він не підходить до нас, а спускається в ущелину. Через кілька хвилин відкриваються двері його катрашки (кухні) і він здоровається, потім вибачається, говорить, що хотів спочатку нагріти буржуйку, а то трохи холодно. Він ніколи не називав свого імені. Його міміка скупа на посмішку. Кажуть, він розмовляє з Богом, і… … він цілитель.- Хотів допомогти собі, знайти щось давно втрачене в середині власної душі, а знайшов Віру…і вона тут…  -  підкидає дрова у залізну пічку. В приміщені майже нічого з побутових предметів немає. Єдине, що виділяється – це ікона Божої Матері, яку монах дістав з-за пазухи і поставив на «своє місце». Він завжди носить її з собою, тому що без неї не може. - Вона зігріває, дарує тепло, яке описати словами не можна. І, це тепло в середині – говорить він, а в очах (у зморшках навколо них) читається доброта – Навіть, не знаю коли вперше відчув це… просто прокинувся одного ранку і зрозумів, що потрібно йти. Не збираючи речі Він просто вийшов з дому. «Босими ногами ступаючи по росяній траві я повільно пішов куди очі дивились. Дивно! Але вже тоді я знав, що не повернусь додому. Я дійшов до найближчого храму двері якого мені відразу відкрилися, але в середині я не відчував присутності Бога. Мабуть, його там не було». Він опустився на кол...

    Де ми? Хто ми?                 Минулого року ми з родиною подорожували по Європі. Ні для кого не секрет, що кордони наразі там умовні, і скромну табличку з назвою нової країни обабіч автобану на великій швидкості можна запросто минути не помітивши.  Проте все інше – дорожні вказівники і назви придорожніх крамничок та ресторанів  - негайно нагадувало про нову державу, оскільки писалося вже іншою мовою.  Зміну легко було побачити навіть глибокої ночі – бо радіо враз починало звучати мовою нової країни перебування: у Польщі – польською, у Чехії – чеською, у Німеччині – німецькою, у Франції – французькою. І, попри відкритість кордонів і спільне перебування в Європейському Союзі, в розмові з мешканцями кожної з цих країн ми буквально з перших хвилин відчували глибокий патріотизм: він проявлявся не у ворожості до когось іншого, а в неймовірній гордості за своє. Високий рудий продавець у німецькому супермаркеті навіть зіронізував, відповівши  на наше «Ду ю спік інглиш?» таким же питанням: «Шпрехен зі дойч?» І так надовго пішов за нашим замовленням, що ми вже подумали було, що нічого він нам не принесе, продемонструвавши таким чином зневагу до покупців, які не розмовляють німецькою. Та ні, хвилин за п’ятнадцять повернувся – і аж розцвів на наше видобуте з глибин пам’яті «Данке шон».   України ці спостереження не стосуються. Вітчизняні радіоефемки тотально б’ються в конвульсіях російської попси, українські телеекрани українські тільки за місцем прописки. Все інше на них – чуже, сусідське: доблесні російські спецназівці вже друге десятиліття  «мочать» бойовиків - чеченців, афганців і просто «лиц кавказской национальности» (судячи з фільмів,  ці народи вже мали б бути знищені до ноги разів зо п’ять); добл...

[І торкалась рукою вона стіни.] [І йшла коридором.] [І в кінці його не було світла.] 1. У суботу було весілля. Гуляли в клюбі, зібралося все село. Володя  з Борховець женився на Оксані Глень матері-одиночці, яка виховує двох діток: Олю та Вітлика (так вона називала свого синочка). Гуляли весело. До ранку. Ох вже й натанцювалося село. Були, здавалося, усі:  і старі, і молоді, і діти… а музики все грали і грали, а люди все танцювали і танцювали… миски били і на щастя новій родині, і так… по-п’яні, бо руки не тримали… Клюбний паркет  тремтів під веселими відбиваннями  каблуків і каблучків. «Сім-сорок» - оголошувала баба Мотря, яка взяла на себе цього вечора обов’язки тамади. І всі знову в пляс. І знову над головами затряслись платочки.  Цьомки в щічки, цьомки в губи… і так весело, так нестримно  неслися пари в танці, що не помітно, навіть, сонце піднялось. І все вже… Пора! Додому. 2. А  в неділю околицею пронеслась страшна звістка: - Ігор, син голови колгоспу, повішався на вербі біля річки. Його знайшов дід Іван, який пригнав сюди корів напувати. - Спочатку я побачив рух. Щось ніби пробігло біля верби і сховалось в огородині. Я не зрозумів. Хотів поглянути. Зробив крок. А там… Ігор. І дивиться холодними своїми очима прямо мені в очі, а по спині холодок, а ж мурашки по тілі пробіглись, і те Щось в городі виглянуло і знову сховалось. Думав серце  зупиниться. Воно все стука і стука… так що… о-хо-хо. Так: тук-тук, тук-тук. Ніби й справді хотілось зупинитись. А те знову виглянуло. Я його побачив. Чесне слово побачив, маленьке ніби мавпочка, з голівкою в мій кулак, чортеня. Воно піднялось і знову тільки, як забачило мене навтьоки. Гопца-гопца і нестало його. Тільки й слід простиг, а я від страху чуть в штани не наробив лиха. А Ігор висить і дивиться… й усмішка на обличчі. Усміхається.  Я а ж присів… і так н...

1. Олені снився батько. Він повільно ішов ґрунтовою дорогою додому. Курив. Клуби нікотинового диму поїдали, на секунду (не більше), його обличчя… і виринаючи з-під занавіски того диму він усміхався. Батько підійшов до воріт. Зупинився. Повільно відхилив хвіртку й просунувся крізь щілинку, яка утворилась, на подвір’я. Він сів на лаву. - Лєнка! – гукнув він. З літньої кухоньки вийшла дівчинка. (уві сні вона впізнала себе… ту «себе», якою вона була в 12 літ). - Що? – дівочий голос. - Принеси мені цукерок… - ..але ж.. - …тих шоколадних - !!! - Я знаю в тебе є. ти вчора в магазині купила. 2. Олена прокинулась. Широко відкривши очі вона відразу поглянула у вікно. В шибу билась гілка яблуні. .В хаті тихо. Чоловік спить поруч. Вона встала. Одягнула халат. Вийшла з хати. Ранок привітав її холодом… …а вздовж річки, під городом, який видно з ганку поповз сивий туман, який поїдав усе, - ховаючи за своєю ширмою очерет,Ю кущі й верби – від яких залишались тільки не чіткі силуети. 3. - Чому ти не спиш? – вийшов до дружини чоловік. - Коля! - Що? - Мені батько наснився. (пауза) Олена продовжує: - Тепер якось не до сну. - Іди в хату.. Рано ще! - Зараз. Я постою ще трішки, а ти йди. Я зараз. 4. На роботі Олена розповіла все колезі Клаві. Вона запевнила, що все буде добре. - …це нормально. Вони де коли приходять до нас. До мене наприклад… мені теж часто сниться бабка покійна. Буває сядемо на лаві і про все, про життя говоримо. Не бери в голову. В рутинній роботі пройшов день. А ввечері повертаючись додому зі школи де вона вчителювала, зустріла кума Сашка. Вони розговорились. Так і йшли хто куди. - Завтра, якщо буде така погода, город згораю, гній розкидаю. Земля.. – Та Олена не слухала його. Не цікаво. Він взагалі не цікава людина. 5. В Олени боліла голова. Додому вона прийшла дуже втомлена. Хотілося...

Дощ лив уже дня три. Вода змивала з горілого смоляного асфальту і бетонних стін ввесь бруд, який причепився до їх поверхонь за останні місяці. Вулиці стояли порожніми... У такі дні, навіть не знаю чому, але мені не хочеться бути в дома. Хоча, дійсно, краще сидіти з чашечкою кави у своїй кімнаті та мовчки насолоджуватись зливою, яка б`ється у вікно, розбивається і стікає потічками вниз. Вчора дзвонила Марла, казала, що зайде, але її так і не було. Хотів передзвонити – та щось зупинило. Нудно! Я встаю з-за столу, одягаю дощовик: він прозорий і крізь нього видно мої шузи та кофту. Я виходжу на вулицю – вітер дунув прямо в обличчя... І я усміхаюсь. Саме це мені хотілось відчути. Вулиця дрімає. Вона спить і дощ – це її сон. Я тримаю в руках парасольку, але не хочу покриватись  „грибною шапкою”. Перебігши вулицю я наближаюсь до вітрини кафе. Зупинившись і зазирнувши у середину - бачу її. Марла озирнулась та махнула рукою, мовляв „іди сюди”. - Привіт! – говорить вона. Я дивлюсь на її усміхнене обличчя: - Чому ти вчора не зайшла? - Ти не повіриш кого я вчора зустріла... – вона зробила паузу, мабуть, для того, щоб я запитав: „Кого?”, проте змовчав. Посмішка на дівочому обличчі зникла. – Що з тобою? - Не знаю. - А я вчора бачила Повелителя Грому... - І що? - Ти не повіриш, він стояв на майдані та чекав поки... Підійшла офіціантка і поставила на стіл два коктелі, які ми замовили раніше. - ...поки не пролунає грім. Він чекав блискавку, яка б влучила у нього... - І це все? - Ні! А далі був танець... І він піднявся на небеса. - Я не розумію. Марло, що з тобою? – я взяв її руку у свої – Ти замерзла... - Ні. Що ти? Все нормально. - Ти змінилась. - Як саме? - Очі у тебе не такі. Що сталось? - Ти не повіриш... Я продала свої сни... Після останньої фрази я поглянув на Марлу із жахом. Я не знав як зарадити їй. Стиснувши її долоню я спробував її зіг...

У нас в селі є відьма. Дехто не вірить, я й сам не вірив, а ж поки не зустрівся з нею. Того дня вона йшла стежкою, що вела, через парк, до озера. Я відчув її пильний погляд на собі та коли озирнувся – нікого не побачив. Лише тварина встояла біля дерева і пильно вдивлялась у воду… Я відчував, як щось нечисте огортало природу. Туман лягав на береги ховаючи в своє сплетіння усі звуки, які народжував день. Птахи замовкли і навіть їх політ був обірваний бездною, що жила подихом Тьми. Відчуваючи, як щось повільно підступає до мене, я нахилився над плесом, але свого відображення там не побачив. Вода застигла… Звір наближався до мене. Він вийшов з туману та йшов мені прямо до ніг. Я дивився йому в очі, а копита цокали ніби він іде по тротуарі, але ж то… То Озеро. І ось хлюпіт. Плесо починає танцювати. Вода здіймається вгору і звідти, по малу виходять мавки. Їх кучеряве волосся заплітало звіра… А запах пожирав мене… Я хотів до них. У їх танець. Та щось тримало мене за руки. Я хотів вирватись, але ні… Не вдавалось. І тут голос: - Чому ти тут? Це було єдине питання на яке я не міг дати відповідь. Вона блукала десь поруч, перегукувалась дивними химерами, що породжував туман. - Це твоє свято. Танцюй. Танцюй, Коко. І я в своєму костюмі клоуна зриваюсь і йду впляс. Мавки беруть мене за руки та ведуть у вітряну круговерть, в самий центр Балу… - Танцюй. Танцюй, Коко. – говорять дівочі уста мені. Їх слова - для мене блаженство. Я хочу втопитись у пронизливих перехресних поглядах дівочих очей, які поглинають повністю мою плоть. Плоть, яку я не відчуваю. - Швидше… - Швидше… Вони щось ричать до мене, а я вже не чую. Я заплітаюсь у довгих, кучерявих косах мавок і, торкаючись тонких, пружних тіл, падаю… Пронизливий дівочий сміх заповнює порожнечу навколо мене. Він змінюється на гул. - Чуєш!? Там б’ється серце. Твоє серце. Воно живе. Воно дихає – б’ється… Ще мить...