… І так ми рухаємось до кінця. Під нашими ногами вже не земля, а пісок. В наших жилах не кров, а вода… Але ми ідемо у світ, який хтось називає – ЖИТТЯм. Наше місце не під сонцем і місяцем, та, хоча біля наших ніг лежать хмари та ми нездіймаємось на них… Нам цього не треба. Ми упали на землю дві тисячі років назад. Ми - ті, що читають людські долі по лініях на їх руках… Ми - ті, що цілують свою смерть в уста. А ви, колись, бачили свою смерть? Ні! я не про відчуття, які вона викликає… Я про те, якою вона являється перед вами. Сьогодні хтось з вас побачить її. Але якою буде зустріч? А кінець? Ваш кінець. Лише після вас ми зійдемо на поверхню того, що ви називаєте життям. Лише тоді ми вдихнемо повітря. А зараз!? А зараз ми тут. Поруч. Чекаємо! У кожного свій образ, риси. Ми знайшли ту яка проведе нас у чиєсь тіло і ми знову відчуємо, що таке народження, дитинство, молодість і, врешті-решт, почуття… ...кожен раз коли ми повертаємось на землю серце б’ється інакше, по-новому… з тією силою, яка раніше була захована у глибині людської душі, до якої ми так довго підбирали ключі. Ми цілуємо свою смерть в уста відкриваючи їй дорогу на землю. Ми цілуємо її, щоб повернутись до  життя. (лише там ми можемо переродитись заново; тільки там наші серця отримують шанс забитися знову) …І так ми рухаємось до кінця. Ми бачимо людей, але у них немає обличчя, а на їх руках – ліній долі… Розумієш! То - ми. То наші оболонки – тіла. Ми чекаємо коли хтось поцілує свою смерть в уста… і тоді ми заговоримо знову…   ...